Олена БОНДАРЕНКО, м. Київ
Моя найближча подруга Наталка жила і померла в місті Лисичанськ. Вона була весела, ніжна і довірлива. Часом видавалося, що ми одне ціле: я подумаю — вона скаже, і навпаки.
Років у 16 вона намагалася вкоротити собі віку. Од любові. Перед тим ретельно розпитала мене, як людину начитану, про способи самоліквідації. Зробила все мов по-писаному: дочекалася, поки квартирні господарі підуть на роботу, вдягла найкращу сукенку, налила у ванну тепленької водички, вляглася і — чик!.. Господар квартири чогось надумав прийти в обід попоїсти, тож Наталку, яка плавала була у червоній водичці, витягли, відволодали, ушпиталили, й за два дні вона вже вивчала інтер’єр “Бірюковки” — це така дурка була у нас, обласного значення. В Союзі були суворі понятія: спроба суїциду — значить, малахольний, нада лєчіть. “Мокрі укутки”, “гарячі уколи”, “таблєтки для овощей” — я там знаю, що іще. Згодом дізналася: в такий самий спосіб “лікували” й інакодумців. Що цілком зрозуміло: тільки хворий на всю голову волів утекти бодай на той світ із соцраю чи, ще гірше — зводити на нашу радянську дійсність усілякі огидні наклепи і гнусну брехню.
Наталчині батьки дядя Вітя й тьотя Лариса, українськомовні сироти-дитбудинківці, в 16 років од любові не самоліквідовувались, а сказати б, навпаки — в результаті чого на світ з’явилася Наталка. Тож коли Наталці було 16, батькам, відповідно, 32, і вони були все ще впритул зайняті хорошими і різними справами: лікували дядю Вітю від “білочки” (офіційна версія — від тяжкої виразки шлунка), билися, обіймалися й таке інше. Проте ніде правди діти, дядя Вітя в проміжках свого основного заняття вивчився на гірничого майстра, потроху вибився у замначальники ШСУ, отримав квартири собі й Наталці, на той час уже заміжній за Сашком і з малим Денисом на руках.
Наталчин чоловік Сашко нагадував віслючка з тодішнього мультика “Бременські музики”. Довгообразий, високий, веселий гітарист. Тільки мандрував не берегами Везера й луками Нижньої Саксонії, а лисичанськими весіллями. Здається, лабухів було четверо, але пам’ятаю трьох: двох патлатих блондинів — Сашків і лисуватого курдупля Толика. Що прикметно, репертуар складався переважно з італійської попси й “бітлів”. Музика записувалася акордами, слова — російськими літерами без жодного уявлення про їхнє значення: “Ви ол лив ін зе єлов субмарін, єлов субмарін, єлов субмарін…” Або ще — на мелодію з “Хрещеного батька”: “О белла чао карамболь і пахтакор…” Старші матюкалися й вимагали “Спят кургани тьомниє”, а молоді подобалось, особливо дєвушкам.
Крім весіль, банда обслуговувала кабак “Лисичанськ”: п’ятниця, субота, неділя — лабаємо, віторок, середа — репетиції. Там уже інший репертуар: “Ах, Адєса, жемчужина у моря”, “Паспєлі вішні в саду у дяді Вані”, обов’язково “Тбілісо” (акорди і грузинський текст російськими буквами — на бумажці, бумажка — наколота на мікрофон). А ще — “Червона рута” і, в ритмі вальсу — “Коли потяг у даль загуркоче” — земляка, Сосюри… У перервах — поїсти да, випити ні, директриса дозволяла тільки після, а не під час, щоб не налигалися загодя. Знову ж таки дєвушки довкола наших менестрелів упісювалися, надто ликнувши. Але — дєвушки так само після, робота є робота.
Наталка теж ходила в кабак “Лисичанськ” на роботу. Не подумайте, що там щось на кшталт посуд мити чи люля подавати. Наталка чергувала. Приходила десь через хвилин так із тридцять після початку, сідала за столик “для музикантів” і цілий вечір пила мінералку й палила сигарети — так багато, що здавалося, це була одна й та сама безконечна цигарка. Вона пила мінералку, палила сигарети й незрушно стежила за Сашком. Щоб не перехилив утихаря якогось келишка, щоб не моргав до котроїсь завсідниці й узагалі — щоб знав порядок. А по завершенні чекала, поки таланти вип’ють-закусять, отримають платню, поділять парнас і неквапом рушать по домівках. Наталка із Сашком. Толика забирала дружина (він її так боявся, що майже не бухав), вони сідали на оглушливу “Паннонію” й летіли, як із гармати, в нічній темряві униз, до Пролетарська. А другий Сашко — ситий, п’яненький і гріш у кишені — дибав, мугикаючи (“ви ол лив ін зе єлов субмарін…”) кудись сам по собі, безприв’язний, нічий і щасливий. Люби Боже правду, спочатку Наталка пильнувала цього, другого, за черговістю ніби першого, Сашка, потім вони розсварилися, й вона вже стерегла Сашка першого, себто другого. За якого на дев’ятнадцятому літі вийшла заміж.
Це була пора, коли серпень от-от перетече у вересень, але ще пручається, й тільки на траві та на дорогах, скулившися, шерехтить саме до себе посохле кленове листя. В палісадниках напинаються товстопикі жоржини, визирають навшпиньки гладіолуси, й вицвіле небо дмухає, наче з мартена, останнім перестиглим жаром.
Не пам’ятаю, щоб якось було весело. Ні верескликих співів, ні танців, коли курява з-під обцасів забиває всі явні й таємні людські отвори, ні тобі п’яненьких жіночих сліз, ані бодай бійки сякої-такої. Невеселі сиділи батьки: старенькі Сашкові (він у них третій, пізній мізинчик) і молоді Наталчині (тьотя Лариса, пильно зиркаючи карим оком, раз по раз підливає закодованому дяді Віті компот зі скляного графина). І мені чогось так було тужно, може, що Наталка все ходить із Сашком за ручку — наче мала би зі мною ходити на власній свайбі. Може, що в мене весіллям і не пахне, хоч я й старша за Наталку на цілих три роки. А може, — хто його зна, якісь невиразні передчуття, розмиті видіння, що від них так би й зірвалась на рівні, так би й затулила і себе, і це небучне весілля, і цей світ ковили, териконів і ховрахів, і все-все, що часом нудне аж ненависне, просте аж дурнувате, та рідне, рідне, своє…
Наталка жила в Сашкових батьків, потім, як народився Дениско, перейшли до Наталчиних, згодом дядя Вітя (здається, я вже казала, чи ні?) дістав трикімнатну квартиру в новобудові — мало не в центрі, біля базару — й випросив у начальства замість неї двокімнатну (молодим) і поверхом вище — однокімнатку собі й “бабі Ларисі”.
Це вже Сашко і Наталка бухали. Ні, ще лише Сашко. Якось Наталка серед ночі прибігла до батьків із малим в оберемку. Поки плакала в кухні, лице налилося спочатку буряковим, а згодом усіма відтінками сливового й виросло на очах, завбільшки з подушку. Наступного дня дядя Вітя пішов до знайомого судді й повернувся зі свідоцтвом про Наталчине розлучення.
Сашко подався ніби на заробітки до Гурьєва (холера його зна, де це, на моє питання дядя Вітя коротко пояснив: “Десь на Москаліні”). Повернулися вже удвох, як голубочки, цьомки-бомки, хі-хі-хі на тьоті Ларисине: “Ну, Наталко, дивись, щоб не сміялася на кутні”…
Тепер Сашко й Наталка бухали удвох. Вони бухали, коли почалася перебудова, коли постала Україна й коли в дев’яності почали убивати за НПЗ, содовий, РТІ, й за все, що можна було віджати-переділити.
У Лисичанську обирали владу з-поміж одних і тих самих бандитів, на зміну дніпропетровським прийшли донецькі, посеред міста запалася ціла вулиця, втікала в підземні глибини вода насущна, під Борисполем убили Чорновола… Наталка і Сашко бухали.
Денис ходив у садочок, потім у школу, вдягнений, умитий, нагодований — бабусин онучок. Закінчив ПТУ. В однокімнатці на сьомому було затишно, тихо, пахло смачненьким. На шостий ходити цурався. Не мав як звикнути до бруду, смороду, вереску і всього, що живе разом з пияками. У школі, поки малий був, дражнили, коли підріс і став люто давати здачі — перестали. Попервах просив: “Мамочко, будь ласка, будь ласка-пребудьласочка, не пий!” Мама кивала і кліпала єдиним заплилим оком (коли ока раптом не стало й викликали швидку, батько сказав, щоб не патякав, бо вб’є).
Потім померла бабуся, тьотя Лариса. Голова заболіла сильно, поки швидка, тудисюди, ще трималась, а до лікарні не доїхала. А ще потім дід, дядя Вітя, встав серед ночі й пішов. “Діду, ти куди?” — “На шостий, спи”. Наступного дня Наталка прочумалася, зирк, а над одвірком дядя Вітя висить. Думала, галюни, легенько відтрутила й на кухню, ликнути пару ковтків, щоб отямитися…
Мене мучить провина — нікому не потрібна, посушлива, як наші навіжені вітри, що серпневими днями й ночами гасають степом, видмухуючи з людської голови решту мізків. Може, треба було сидіти й пильнувати її, так, як ото вона колись Сашка в кабаку “Лисичанськ”? Та де, хіба бухали би разом…
Наше з Наталкою спілкування зів’яло, відколи в моєму житті з’явився Рух. До моїх віршів українською, що почала була писати давніше, лисичанська компанія ставилася насмішкувато-поблажливо, подібно як до витівок сільського дурника. Згодом, коли я витикалася зі своєю “антирадянщиною”, Наталка низько, десь аж у коліна, хилила голову, а в яскраво-блакитних Сашкових очах вибухали сталеві блискавки. “Лєнка, шо ти чєшєш? Ти єщо скажи, шо Космодємьянской нє било, і даже “Молодой гвардии” нє било!” Я не сперечалася, бо дуже їх любила, гадала, само розсмокчеться…
Згодом подалася у “неформали-демократи”, постав Рух… Якось на свій день народження, повернувшися з роботи, застала під дверима букет і записку: “С днем рождения, Ленчик! Смерть Руху!”. Наталчин чоловік Сашко проїздом “привітав”….
Та одного дня так схотілося мені ту Наталку побачити! От ніби варто зустрітися, обійнятись… і знову два сонця — в небі й у Дінці, шашличок на мангалі, пиво в кульку, Сашкова гітара…
Телефон дяді Віті й тьоті Лариси не озивався, в Наталчиному помешканні телефона й не було ніколи. Розшукала сусідку, вона мені радісно процвірінькала, що “Наташки давно уж нєт. Та да, водка, всьо она, проклята…”
Денис розказав, що перебивається випадковими заробітками, бо влаштуватися на шахту — треба “дати” 200 доларів. Що батько геть спився, і йому мають відняти руку. Що має донечку, а з її мамою разом не живе: на виборах колишня дружина була “за януковичів”, то він голосував “за комуністів”, аби їй дозолити. “А за кого ще? Більше нема за кого!”
