Анатолій ПОДОЛИННИЙ, кандидат філологічних наук, член НСПУ
Нині в Україні триває обговорення геть несподіваного для освітян і молоді, котра навчається в загальноосвітніх школах, урядового плану об’єднання шкільних навчальних предметів “українська література” та “зарубіжна література”.
Цікаво, чому саме тепер і з якою метою обнародувано цей, мабуть, приховуваний досі план?
Щоб хоч якось уявити собі таке неприродне сполучення української та зарубіжної літератур, довелося перечитати відповідні підручники для дев’ятого класу (онук навчається в цьому класі). Підручник зарубіжної літератури виданий ще 2009 року, але відомо, що наступного року вийде вже новий. Який він буде, ніхто не знає, а про теперішній поділюся своїми враженнями.
Російська література представлена в ньому трьома митцями слова: Пушкіним, Лермонтовим і Гоголем. Сторінки, присвячені першому, містять біографію, аналіз чотирьох ліричних поезій та роману “Євгеній Онєгін”. Відразу стало помітно, що такий аспект життя і творчості поета, як зв’язки з Украї ною, відсутній. Є лише згадка про те, що Пушкін побував у Катеринославі, Одесі, Києві і Кам’янці. Чомусь не названо Тульчин, де він теж бував. Жодного слова про поему “Полтава” і погляд автора на цю трагічну сторінку української історії. Як, до речі, жодної згадки немає про пушкінську творчість на тему завоювання російською імперією кавказьких земель. А учням це було б цікаво, адже в 9 класі вони на уроках української літератури докладно знайомляться з поемою Тараса Шевченка “Кавказ”.
Те саме спостерігаємо і на сторінках підручника, де йдеться про Михайла Лермонтова. Правда, тут Україна не згадується зовсім, але Кавказ домінує навіть над Росією. Поет брав безпосередню участь у гено циді “диких кавказьких племен”. Цитую з підручника: “Полк, до якого він був приписаний, практично не виходив із боїв з горцями. Перестрілки, штикові атаки були буднями армійського життя. Лермонтов бере участь в усіх боях і вражає рядових та офіцерів мужністю та холоднокровністю. У “Журналі воєнних дій” є такий запис, зроблений після бою біля річки Валерик: “Поручник Лермонтов /…/ з відмінною мужністю і з першими шеренгами найхоробріших увірвався у ворожі завали /…/ Було важко й небезпечно, але Лермонтов знаходив насолоду в змаганні зі смертю”. Питання до авторів підручника (їх троє: Н. Півнюк, Н. Гребницька, Г. Строганова): з якої позиції писали вони ці сторінки — російської, імперської, колоніальної чи з української і як реагують на це наші учні зараз, коли їхні батьки і старші брати відби вають російську навалу на сході України?
За три роки до виходу цього підручника з’явилося в Україні перекладене з англій ської дослідження Еви Томпсон “Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм”. В анотації до нього сказано: “Пропоноване наукове дослідження — це ґрунтовний аналіз російського імперського культурознавчого дискурсу, обставин його функціонування в різні історичні епохи і до сьогодні”. Не знати чому, але автори шкільного підручника, про який ідеться, не скористалися працею Еви Томпсон (як, до речі, і публіцистичним циклом Є. Гуцала “Ментальність орди”, 2007 р.). Тому наведу з неї кілька цитат і, може, хоч у наступному виданні підручника будуть врахо вані висновки професора-дослідника славістичних студій університету Райс (США).
“Анексія Грузії ознаменувала початок тридцятирічної війни, розпочатої великою імперією проти малих гірських князівств /…/ Поступово /…/ Росія приєднала протягом наступних тридцяти років весь кавказький регіон і значну частину Закавказзя.
Найбільш спустошливим для гірських мешканців був похід генерала Олексія Єрмолова. Він розпочався 1816 р., тривав до 1827 р. І призвів до геноциду — різанини кількох етнічних груп. Єрмолов відомий знищенням продуктів харчування, зерна, корму для тварин, а також лісів. Він поневолив аварів та чеченців і забезпечив для Росії територію вздовж усієї ріки Терек. Похід п’ятдесятитисячної армії Єрмолова зберігся в пам’яті росіян (не обтяженій рефлексивними знаннями та спробами переоцінки ситуації) як такий, що навіює страх, але водночас і як велике досягнення. На відміну від завоювання Сибіру чи винищення близько двадцяти тисяч цивільного населення варшавського передмістя Праги в 1794 р. (одне з діянь генерала Олександра Суворова), кавказькі походи широко популяризувались у літературі.
У листі, сповненому не властивої йому догідливості, Олександр Пушкін висловив готовність стати секретарем, редактором і видавцем генерала Єрмолова. Він розповів генералу, що в той час, як кампанія Наполеона в Росії привернула значну увагу письменників, навіть незважаючи на те, що вона закінчилася поразкою, явно успішна кампанія генерала Єрмолова на Кавказі не була достатньо визнана. Далі Пушкін просить генерала дозволити йому видати його мемуари про перемогу на Кавказі: “Ваша слава належить усій Росії, і ви не маєте права приховати це”. Комплімент пізніше повернув Пушкіну наступник Єрмолова на Кавказі, фельдмаршал І.Ф. Паскевич. Дозволивши поету дістати задоволення від короткої участі у війні проти гірських народів, Паскевич задля добра батьківщини заборонив Пушкіну залишатись на дійсній службі. “Пане Пушкін, — сказав він, — ваше життя дороге для Росії й вам тут нема місця; тому раджу вам негайно покинути армію”.
Від своєї ранньої поеми “Кавказький бранець” до зрілої “Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.” Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону. Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії й прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати “бідними фінами” та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення… (с. 107—180).
І нарешті ще одна цитата з твору російського письменника Юрія Тинянова “Смерть Вазір-Мухтара”, в якій автор намагається применшити провину великого поета в оспівуванні жорстоких завойовників України і Кавказу:
“ Тут Пушкин поморщился:
— Полтавская битва. О Петре. Не будем говорить о ней.
Поэма барабанная. Он посмотрел на Грибоедова откровенно и жалобно, как мальчик.
— Надобно же им кость кинуть. /…/ Александр Сергеевич Пушкин был тонкий дипломат.
Сколько подводных камней миновал он с легкостью танцевальной.
Пушкин не хотел остаться за флагом. Вот он кидает им кость” (с. 142—143).
В іншому місці свого дослідження Ева Томпсон висновує: “Незважаючи на всю свою відчуженість від російського самодержавного ладу, Лермонтов перебував у межах російського морального ідеалу, характерною рисою якого була сліпота до проблеми російського імперіалізму; його критики й читачі брали з нього приклад” (с. 124). Роману “Герой нашого часу” у підручнику надано багато місця. На жаль, авторам підручника невідомо, що то за війна відображена на сторінках роману: “Після участі в бойових діях (де і як воював Печорін, Лермонтов не повідомляє)…”. Правда, через кілька сторінок аналізу вони вже називають місце дії в романі. Воно “виняткове — це Кавказ. Тут багато можливостей (війна, горці, конфлікт звичаїв) для виявлення незвичайних героїв”. Тепер дев’ятикласникам усе зрозуміло: війна точиться через конфлікт якихось звичаїв. Тому й герої незвичайні.
Таке свідоме замовчування істинної суті світоглядів О. Пушкіна і М. Лермонтова в сучасній українській школі неприпустиме. Варто принагідно звернути увагу й на рівень аналізу текстів, наприклад, поезії Лермонтова “На дорогу йду я в самотині…”: “Ліричний герой — самотній мандрівник. Тому тема дороги звучить уже в першому рядку. Але це не якась конкретна, побутова дорога (стежка), а життєвий шлях (напрямок життя), який герой бачить перед собою, що й уточнюється вже в наступному рядку — “крем’яна в тумані путь блищить”. Зазначимо, що епітет “крем’яна” пов’язаний не стільки з матеріалом (кремінь), скільки зі складністю майбутнього шляху (“блищить”, тобто ще неясний, лише вгадується, бачиться героєві попереду). Свій шлях герой бачить десь у небесах — в “пустині”. І це не конкретна пустеля. Слово вживається в переносному (метафоричному) значенні і позначає воно безмежний і безлюдний простір…”.
Отже, не вірте написаному: і дорога не є простою, звичайною дорогою, і не крем’яна вона насправді, а складна та ще й майбутня, і нецікава ліричному герою, бо свій шлях він бачить “десь у небесах”, і “пустиня”, тут уже й учням зрозуміло, не конкретна піщана пустеля…
Чи не примітивізує творчість поета такий “аналітичний” підхід до чудової ліричної поезії, цілком прозорої та ясної? Запитання риторичне.
І наостанок про Миколу Гоголя. Чи слід вивчати його життя і творчість на уроках зарубіжної літератури? Адже він українець, народився на Полтавщині, тут виріс і здобув освіту, палко любив народні пісні, загалом усю народну творчість, глибоко цікавився історією України, автор визначних творів на українську тематику. Хто ж це вирішив, що він зарубіжний письмен ник? І чому? Може, тому, що писав російською? Але й Сковорода писав не українською і не лише він.
Проблем з програмою, підручниками і методикою викладання вистачає і в шкільному курсі рідної літератури. Отож спочатку потрібно впоратись з ними, а тоді вже творити новації, лише не такі сумнівні, як нинішні.
