Михайло СОРОКА
Невідомо, скільки українців мешкає в Ріо-де-Жанейро. Судячи з усього, мало. Зате добре відомо багатьом (і в Україні, і в Бразилії, і в усій українській діаспорі світу), що в Ріо живе і творить видатна українська письменниця Віра Остапівна Селянська, відома в літературі під псевдонімом Віра Вовк.
Це інтерв’ю з нею розтяглось у часі й почалося з пам’ятної для мене зустрічі в її гостинному помешканні під час літньої Олімпіади в Ріо. Зустріч переросла у постійне листування через електронну пошту, під час якого ми обмінювалися новинами, уточнювали й остаточно погодили текст нашої бесіди. Мені надзвичайно приємно було отримати від неї її нову книжечку — поему “Ластів’яче перо”, з якої — через долю її героїв і передусім дівчинки Катерини — постає історія рідної, безмежно дорогої для Віри Вовк України.
З благословення митрополита Андрея Шептицького
— У Ваших творах багато біографічного. Особливо в романі “Духи і дервіші”, одному з найкращих, на моє переконання, Ваших творів. Ви називаєте в ньому імена людей, дати, факти й події, які справді були у Вашому житті. І все ж назвали його романом, тобто художнім твором.
— Це таки художній твір, що дало мені можливість вільно розповісти про пережите. Тільки у двох перших розділах дотримувалася історичної правди. У подальших розділах, хоч і наведено справжні постаті, дію змішано з фантазією, без якої немає путнього роману.
Правдою є, зокрема, оповідь про походження мого літературного псевдоніма “Вовк”. Мій дід по батькові Григорій Вовк із Вовчинця, біля тодішнього Станіславова (нині Івано-Франківськ), перед висвяченням на греко-католицького священика змінив своє прізвище на Селянський. Він знав, що стане духовним пастирем у Карпатах, де люд забобонно пояснює імена. Отже, як йому було стати вовком своєї отари? Він вибрав собі таке ім’я, що подобалося людям, бо й сам був переконаним народником, і те, що написане про отця Озерного у моїй п’єсі “Вінок троїстий” — щире золото.
1990 року, перебуваючи кілька днів в Івано-Франківську, вирішила відвідати нашу родинну садибу Вовчинець. Ця єдина зустріч залишилася гірким спомином у пам’яті. У дійсності вже немає Вовчинця: його проковтнуло місто. Старий родинний дім — його називали люди “великим домом” — розібрано. Залишилася дерев’яна церква, опукла як писанка, прибрана всередині безліччю килимів і вишивок, де за дяка правила і всім верховодила стара паламарчиня, від якої довідалась, що отець Селянський, останній з роду Вовків, похований на цвинтарі в Івано-Франківську. В моїй уяві Вовки були якимсь старим козацьким родом, що дав назву своєму хуторові, але, за свідоцтвом одного історика, то було колись княже плем’я, яке збідніло й перемішалося протягом століть із простолюддям. Мені, одначе, байдуже, чи по батькові я княжна, чи селянка, бо вірю тільки у шляхетство духу. А від селян у нашій нації — моральне здоров’я і містичне світосприймання з неоціненним розгалуззям мистецького перетворення
— Є в романі “Духи і дервіші” один факт, який привертає читацьку увагу і, напевне, належить до документальних. Ідеться про те, що митрополит Андрей Шептицький став Вашим хресним батьком. За яких обставин це відбулося?
— Мій дід одружився з дуже молодою дворянкою, Катериною Волянською, і в їхній сім’ї народилося чотирнадцять дітей, але половина з них повмирала ще малими, бо якраз починалися важкі роки для нашої сім’ї. Як, зрештою, і для всієї Галичини, що належала тоді до Австрії. Баба Касуня після дідової смерті звернулася до митрополита Шептицького з проханням підтримати її дітей, допомогти здобути освіту. Найстаршими серед них були Марія і мій батько Остап. Він навчався спочатку в гімназії у Коломиї, а опісля — у Станіславові й Відні. У 16-річному віці втік із дому до Українських січових стрільців, став хорунжим, був поранений у плече, пережив російський і польський полони. Після війни за підтримки митрополита Андрея Шептицького студіював медицину в Познані і Карловім університеті в Празі, який закінчив докторантом. У Празі познайомився і одружився з моєю матір’ю, Стефанією-Марією Звонок. Я їхня єдина дочка.
Зауважу, що з родини Селянських вийшло кілька лікарів:
старша сестра Марія Бращайко в Ужгороді, брат Роман у Катовицях, сестра Олександра-Святослава Ковалюк в Едмонтоні, племінниця Зореслава Шкіряк-Нижник (дочка Марії) в Києві, Оксана Селянська (онука брата Юрія) в Івано-Франківську, молодший онук Юрія Святослав.
Щодо моєї матері, то її родина походить із Бойківщини. Мої найдавніші спогади теж в’яжуться з бойківськими містами і селами. Баба була горда і гонорова, походила зі шляхетського роду, який поступово збіднів. Вийшла заміж за Михайла Звонка, директора однієї з копалень нафти у Бориславі, який, втім, не вмів обходитися з фінансами, був безмежно доброю і довірливою людиною, так що його сім’я жила більш ніж скромно, з постійною журбою, як прогодувати своїх шестеро дітей і ще стількох прибраних із родини Маринчаків. Моя мати у молоді роки вчителювала по різних містечках і селах Галичини, але не в Кутах, бо польський уряд не дозволяв їй, українці, працювати там, де жила сім’я.
Повернімось до Вашого запитання. Після того, як мій батько здобув медичну освіту, митрополит Андрей Шептицький узяв його до себе приватним лікарем. Наша сім’я жила тоді у митрополичій палаті. Мій тато попросив митрополита бути моїм хресним батьком. Хрестини відбулися, коли мені було десять місяців. Мені розповіли, що коли митрополит тримав мене на руках, то я на свій пальчик намагалась накрутити волосся його бороди. “Що ти робиш?” — стримувала мене мама. Але митрополит її заспокоїв: “Нічого. Залишіть дитину”.
Пізніше мій батько працював лікарем у Кутах на Гуцульщині. Там, де жила моя бабуся, удова. Він мав добре серце і щедру долоню, безплатно лікував багатьох людей і роздавав наше скромне добро простолюддю, яке його дуже любило. Гуцули складали співанки про нього, а я діставала кожного Великодня безліч писанок. У сім років мене записали до школи. Польської, бо української там тоді не було, хіба що були години української мови. Після її закінчення я склала вступний іспит до Львівської гімназії і навчалася в ній протягом року.
Потім почалася війна. Мого батька мали розстріляти. Про це попереджав його радянський полковник. Він прийшов до батька і сказав: “Докторе, тікайте! Беріть сім’ю і тікайте. Вам загрожує розстріл”. І ми за одну ніч зібралися і вирушили на захід. До нас приєдналася Зоя Лісовська, моя ровесниця і велика подруга. Якраз тоді вона була у нашій сім’ї на вакаціях. По неї приїхала її мама. Але ми із Зоєю плакали і не хотіли розлучатися. Мої батьки переконали Зоїну маму залишити дочку під їхню опіку, і вона погодилась. Так що Зоя втекла разом із нами до Німеччини і була мені як рідна сестра. Вона жила з нами у Дрездені. Пізніше, перед авіаційним нальотом на місто, Зоя переїхала до Відня, де й зустрілася зі своєю мамою.
Жахлива дрезденська ніч
— Чому Ви вибрали тоді для проживання саме Дрезден?
— Під час виїзду зі Львова ми розділилися. Батько поїхав окремо, а моя мама і я із Зоєю окремо. Адже якби ми були разом, то нас би зловили. А так була якась жінка з дітьми, без чоловіка, і нас пропустили (батько дістався тоді через кордон своїм шляхом). Чи був тоді кордон закритий? І так, і ні. Тоді було дуже багато біжен ців, перевірити всіх навряд чи було можливо. Цим ми й скористалися.
Поступово добралися до одного з містечок під Дрезденом. Були втомлені, голодні, брудні, без грошей. Та найбільше нас хвилювало, де батько. А він шукав нас. Згодом ми зустрілися. Німцям тоді були потрібні лікарі (більшість із них перебувала на фронті), тож батько зміг дістати працю в одному зі шпиталів Дрездена. Працювати довелось йому важко, щоденно виконував по п’ять-сім операцій, часто і ночував на роботі.
Він і загинув у операційній, коли на Дрезден у ніч із 12 на 13 лютого 1945 року був великий авіаналіт. Батько саме робив операцію і відмовився її перервати та спуститися у сховище. Тоді загинуло триста тисяч осіб, якраз половина міста. Після цього ми втекли до містечка Вальдзе, яке дуже близьке до кордону зі Швейцарією, і там жили до кінця війни, до приходу французів (цей район потрапив у їхню зону окупації, тоді як Дрезден — у радянську). Тоді в тих краях вцілів лише один університет, і всі охочі здобути вищу освіту до нього ринулися. І я також, хоч у мене й не було матурального свідоцтва про попередню освіту — все згоріло у Дрездені. Але, на моє щастя, там ми мали доброго знайомого — пастора Вульфа. Під час війни він сидів у в’язниці Моабіт, бо виступав проти Гітлера. Його мали розстріляти. До нього в тюремну камеру помістили іншого нашого знайомого — доктора Данецького (він був німцем, хоч і мав слов’янське прізвище), який і розповів пастору про загибель мого батька. І уявіть собі цю сцену — там, у в’язниці, вони відправили першу Божу службу за упокій мого батька. І тої ночі сталося чудо: під час нальоту на Берлін авіації союзників зруйнували стіну тюрми і камери, в якій вони сиділи, і їм вдалося втекти.
До пастора Вульфа ми й звернулися з мамою, чи не допоміг би він мені вступити до університету. “На жаль, ви не маєте жодних шансів і можливостей, — відповів він. — Адже перевага надається тим, хто вже провчився в ньому кілька семестрів і чиє навчання перервала війна. А у вас немає навіть матурального свідоцтва. Крім того, щоб вступити в університет, треба мати посвідку, що ви тут живете, а ви ж мешкаєте за двісті п’ятдесят кілометрів звідси”.
Ми були цим дуже засмучені. Але він попрохав не впадати у відчай, а приїхати за тиждень. Ми так і зробили. Через тиждень він відчинив нам двері з усмішкою: “Пані Селянська! Ви маєте доброго янгола-охоронителя. Знаєте, де я Вам знайшов мешкання? У домі, в якому живе ректор університету”.
Цей ректор, професор Теодор Штайнбюхель, став моїм другим батьком. Він тоді написав цидулку: “Прошу прийняти пані Селянську до університету”. Так почалося моє університетське навчання. Копію мого матурального свідоцтва я отримала аж за рік після цього. Скінчила студії, а моя мама — докторантуру за спеціальністю археолог.
Далі буде.
