Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор
Летять пташки ключем у вирій
Й додому вернуться весною,
— А я в роботі краю щирій
Лишусь навіки з чужиною…
Іван Огієнко (митрополит Іларіон)
Щойно побачив світ ювілейний, 20-й, том творів видатного діяча українського відродження Івана Огієнка з назвою “Світильники землі української”. Цей том, як і всі попередні, вийшов під маркою бібліотечної серії “Запізніле вороття”, яку упродовж років здійснює Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) спільно з київським видавництвом “Наша культура і наука”. Що ж це за бібліотечна серія, як вона народжувалася та втілюється нині?
Коли 2000 року отримав на руки від канадської сторони копії всіх недрукованих праць забороненого Огієнка й надумав одноосібно втілювати власний проект “Запізніле вороття”, не був певним, що “подолаю” перші 20 томів. Але з Божою поміччю це сталося. Легко на душі, бо цей том справді особливий. За часом видання — у рік 135-річчя великого українця. За темою — дуже суголосною в конкретиці високого житейського чину тих, про кого ми нічого не знаємо, й аморальності, бездуховності та неукраїнськості нинішньої влади, яку ми своєю байдужістю й схильністю до розбрату таки заслужили.
Загадковий канадський архів
…1997 року в Києві побачила світ моя “Голгофа Івана Огієнка” — перший в Україні й за кордоном науково вивірений життєпис суворо забороненого упродовж усіх підрадянських років Івана Огієнка. Книга створена на основі опрацювання донедавна закритих архівних документів Києва, Львова, Житомира, Кам’янця-Подільського. Додалася також частина зарубіжних матеріалів, добутих під час наукового стажування у Швейцарії. Ця книга, яка потрапила того ж року до канадського Вінніпега, напевне, справила добре враження на провідників тамтешньої української громади. Незабаром я отримав запрошення з пропозицією написати нову книгу про непросте й повчальне життя великого українця на основі опрацювання досі невідо мих документів архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі.
Уявити обсяг цього архівного скарбу можна тоді, коли віртуально намалювати перед очима картонну коробку розміром метр завширшки, майже метр завглибшки і стільки ж — заввишки. Таких ніким не читаних досі коробок у вінніпезькому архіві виявилося близько ста.
Наслідком опрацювання того архіву став друк водночас в Україні й Канаді нової книги — “Лишусь навіки з чужиною…”: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і українське відродження”. Її видання накладом дві тисячі примірників зініціювала громада Українського православного собору Св. Покрови у Вінніпезі, яка фактично порятувала Огієнка-Іларіона від смерті після двох тяжких операцій у швейцарській Лозанні, зробивши йому восени 1947 року рятівний виклик для переїзду за океан і запропонувала очолити їхній собор.
2000 року виповнилося 75 літ від дня заснування цього собору й видання книги про авторитетного провідника усіх православних українців діаспори загалом і Канади зокрема було завданням першочерговим у низці заходів до цього ювілею. Через пресу було оголошено про всеканадську збірку пожертв.
Після виходу “Чужини…” в світ ця ж громада виступила ще з однією ініціативою: організувати презентацію книги з участю автора в канадських містах із найбільшим поселенням українців. Таких міст виявилося десять: Монреаль, Оттава, Торонто, Гамільтон, Вінніпег, Кенора, Йорктон, Ріждайна, Саскатун, Едмонтон.
Під час численних зустрічей з її читачами на канадській землі й вдруге після 1997 року виникла ідея повернення величезної творчої спадщини Огієнка-Іларіона та його подвижників в Україну як також і здійснення перших заходів щодо виконання передсмертної волі творця архіву та книжкової колекції.
Як відомо, згідно з останнім заповітом Огієнка-Іларіона, юридично оформленим ще 15 квітня 1967 року, це його найголовніше життєве надбання має бути обов’язково передане на Батьківщину за двох умов:
а) коли Україна буде вільною;
б) коли буде вільною її Церква.
Перипетії з виконанням волі творця заповіту
Здавалося б, ці дві умови настали: Україна з 1991 року — самостійна держава і в ній є своя Церква.
Однак канадські українці мали іншу думку і, гадаю, небезпідставно. По-справжньому переймаючись долею майбутнього України, подивовані масштабами корупції у вищих ешелонах української влади, наші заокеанські земляки щиро тоді запитували мене: а кому, в чиї руки передавати такі архіви, що ми упродовж десятиліть свято берегли? Державі? То вона не може дати раду й тому, що має.
Згадували пожежу в головній національній книгозбірні країни у 60-х роках — бібліотеці ім. В. Вернадського, коли згоріло чи не все найцінніше, що було в залі стародавніх українських рукописів. Як відомо, списали той підпал на “хворого” доглядача, але в тогочасній зарубіжній пресі оприлюднена низка публікацій, де вказувалося на прямий слід КГБ у знищенні неспростовних документальних свідчень осібної від Росії своєї національної історії. Згадували й те, як ділки від архівів торгували в Європі й Америці за шалені гроші оригіналами листів Михайла Грушевського та іншими безцінними раритетами, які раптом “пропали” з бібліотечних сховів Львова.
У цій же низці прикладів нездатності чи небажання держави цінувати й берегти для прийдешніх поколінь свої духовні скарби варто згадати й незбагненне для цивілізованої держави “перекочовування” рідкісних рукописних чи друкарських раритетів до рук нечестивих, некультурних і малоосвічених українських олігархів. Ідеться про безцінний твір Миколи Коперника та першодрук в Україні “Апостола” Івана Федоровича, які за нез’ясованих і досі обставин назавжди “покинули” територію бібліотеки Вернадського, і такі ж безцін ні експонати з низки національних музеїв України, зокрема зі Львівської картинної галереї.
Отож важко не погодитись із цими аргументами: умови для передачі в Україну архівних колекцій зарубіжного українства справді ще не настали.
Скільки ще чекати “настання умов”, сьогодні сказати важко. Це залежатиме, твердили канадці, від того, наскільки реальними в нас будуть декларовані на вищих щаблях влади демократичні цінності й свободи, наскільки результативною буде боротьба з корупцією.
Зрештою, у результаті таких своєрідних дискусій тоді, в час всеканадської презентації другої книги про митрополита Іларіона, ухвалили компромісне рішення: частково виконати волю митрополита Іларіона щодо повернення в Україну його архіву можна у спосіб копіювання його недрукованих ще рукописів для можливого передання в Україну.
Ішлося про те, що такі копії можна буде передати на руки не державної установи, а спеціально створеної в Києві громадської благодійної організації.
Варто підкреслити, що моє перше офіційне звернення як ученого до вінніпезького Товариства “Волинь”, якому митрополит Іларіон за життя передав авторські права на використання його друкованих і недрукованих праць, було ще у вересні 1997 року, коли на запрошення канадської сторони я опрацьовував цей архів і готував нову книгу-життєпис про митрополита Іларіона. Товариство такий письмовий дозвіл дало, але цього виявилося замало.
Швидке розв’язання справи про можливе копіювання рукописної спадщини митрополита ускладнювалася тим, що власниками-розпорядниками його архівної та книжкової колекцій у Вінніпезі було аж три організації та дві фізичні особи. Це Консисторія Української православної церкви, Колегія Св. Андрія, товариство “Волинь”, син митрополита Іларіона Анатолій Огієнко, який на той час мешкав у Нью-Йорку та тодішній декан богословського факультету Колегії Св. Андрія, колишній кращий учень митрополита і на той час один із вірних послідовників-іларіонівців отець-доктор Степан Ярмусь. Без письмового дозволу кожного з цих членів колективної управи годі було отримати дозвіл на таке копіювання.
Рівно через три роки — у жовтні 2000-го — ця справа з Божою поміччю розв’язалося з позитивним результатом.
17 жовтня того ж року на ім’я першоієрарха Української православної церкви в Канаді митрополита Василія — архієпископа Вінніпегу і митрополита надійшов другий лист за підписом Голови Інституту дослідів Волині доктора Сергія Радчука та Голови товариства “Волинь” професора Іллі Онуфрійчука (публікується вперше):
“Блаженнійшому Василію, архієпископу Вінніпегу і митрополиту УПЦеркви в Канаді.
Ваше Блаженство, Блаженнійший Владико!
Вашому блаженству, мабуть, відомо, що своїми листами уповноваження від 22 вересня 1967 і 31 травня 1968 року бл. п. Митрополит Іларіон виключне право видавати і передавати його праці доручив Товариству “Волинь” у Вінніпезі (Літопис Волині, ч. 12, 1977/1978). Товариство “Волинь” дотримується волі Митрополита Іларіона до сьогоднішнього дня.
Тепер до нас звертається дослідник архівів Митр. Іларіона проф. Микола Тимошик з Києва, з проханням дозволити йому зробити копії — в цілях видання їх — недрукованих праць митрополита Іларіона.
Ці праці готовилися до видання, але залишилися в рукописах. У нас немає можливості видати їх у Канаді. Тому просимо Ваше блаженство дозволити проф. М. Тимошику зробити копії згаданих праць і доглянути видання їх в Україні. Оригінали їх можуть залишитися в архіві Митр. Іларіона. Проф. Тимошик запевняє нас, що ці праці Україні дуже потрібні. Тому ми погоджуємося на видання їх саме в Україні і просимо Ваше Блаженство поблагословити скопіювати їх, копії доручити проф. М. Тимошику з тим, що він догляне видання і розповсюдження по наукових закладах України.
За Ваше благословення цього задуму заздалегідь сердечно дякуємо! З проханням Ваших Архипастирських молитов: д-р Сергій Радчук, проф. Ілля Онуфрійчук”.
Благословення на копіювання недрукованих праць митрополит Василій дав наступного дня. Це благословення зафіксоване в листі до автора цих рядків. Ось його зміст:
“18 жовтня 2000 р.
До проф. Миколи Тимошика
Про передання копій праць Митр Іларіона проф. М. Тимошику
Дорогий п. Професоре.
Згідно з Вашим проханням, благословляємо наступне:
1.Передати Вам копії згаданих праць Митр. Іларіона
2.Оригінали залишити в Консисторії УПЦК”.
Браженнійший Василій, Митрополит Вінніпегу, Первоієрарх Української Православної Церкви в Канаді”.
Під кінець жовтня закінчувався всеканадський тур-презентація книги “Лишусь навіки з чужиною…” і за кілька тижнів я мав повертатися до України.
То була моя третя поїздка до Канади, яка за часом мандрування слідами митрополита Іларіона (Огієнка) була найбільш тривалою, а за результатами збирання матеріалу для наступних книг — найбільш результативною.
Те, що призначалося Україні
На 30 жовтня було призначене спеціальне засідання Консисторії УПЦ в Канаді на Джонс Авеню, 9, під час якого відбулася урочиста церемонія передачі на мої руки безцінного й досі невідомого загалу спадку великого українця: копій його недрукованих праць. Тоді ж митрополит Василій і автор цих рядків підписали Акт передачі, виклад якого публікується нижче:
30 жовтня 2000 р.
Архів Української Православної Церкви в Канаді
Фонд Митрополита Іларіона (Огієнка)
Фотокопії невиданих творів Митрополита Іларіона (Огієнка), передані Професору Миколі Тимошику. На підставі прохань Товариства “Волинь” у листах до Митрополита Василія від 17 жовтня 1997 р. та й 17 жовтня 2000 р. нині передано проф. Миколі Тимошику фотокопії матеріялів та рукописів слідуючих невиданих творів Митрополита Іларіона (Огієнка): 1. Українська Церква за час Гетьмана Мазепи (аркушів фотокопій 396). 2. Українське монашество (аркушів фотокопій 401). 3. Церковна хронологія (аркушів фотокопій 201). 4. Видання Шевченкових творів (аркушів фотокопій 364). 5. Смерть Виговського (аркушів 15). 6. Сповідь Гетьмана (Смерть Виговського) (аркушів фотокопій 56). 7. Політична праця Богдана Хмельницького (Незалежна Україна в політиці Богдана Хмельницького) (аркушів 193). Копії: проф. д-ру М. Тимошику, Колегії Св. Андрія, Товариству “Волинь”.
Таким чином, загальний обсяг архівних аркушів, скопійованих для України, того разу склав 1635 сторінок. Згодом цифра потроїлася. До цих документів додавалося видане на мої руки письмове повноваження бути упорядником і видавцем цих праць в Україні.
Незабаром усі ці рукописи, писані в різні роки, за різних життєвих обставин, пролежавши ніким не читані упродовж десятиліть у вінніпезькому архіві його творця, полетіли авіарейсом через океан на українську землю. Щоб за якийсь час у вигляді вже ошатно оформлених книжкових видань прийти до того читача, кому вони призначалися.
Згадуючи тепер ті незабутні емоційні миті своєї третьої подорожі на далеку канадську сторону, в місця останнього прихистку непростої Огієнкової долі, теплиться душа від відчуття щирих бажань і докладених зусиль тих багатьох побратимів по духу, хто стояв біля витоків проекту “Запізніле вороття”, про який знають тепер у багатьох країнах світу.
Передусім хочеться назвати тодішнього духовного провідника православних українців Канади митрополита Василія (Федака), коріння якого — з буковинського села Кадубівці. Він став першим наступником після смерті митрополита Іларіона і виявився з усіх інших наступників найвірнішим його послідовником. Рішення про передачу Україні копій недрукованих праць митрополита-професора будо визначальним у започаткуванні майбутнього проекту “Запізніле вороття”.
Значну роль у позитивному розв’язанні цього питання відіграв і колишній учень митрополита Іларіона, багаторічний декан богословського факультету Колегії Св. Андрія Манітобського університету, знаний в Україні автор протопресвітер Степан Ярмусь.
Варто згадати для історії ім’я ще однієї подвижниці українського духу на канад ській землі, без зусиль якої цей видавничий проект в Україні був би неможливим. Це — Анна Фігус-Ралько — багаторічний співробітник і голова адміністрації найстарішого українського часопису в Канаді “Український Голос”, перша жінка-президент видавничої спілки “Тризуб”. Свого часу вона була співробітницею митрополита Іларіона в Консисторії Української Православної Церкви в Канаді та редакції газети “Вісник” і з початком 90-х років організувала висилку в Україну значної кількості книг, до видання яких був причетний митрополит Іларіон. Це вона виступила з ініціативою видавати в Україні твори митрополита Іларіона не за участю чи під контролем державних чиновників, а під крилом спеціально створеної громадської організації.
День державної реєстрації в Києві юридичної особи — Благодійної організації “Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)” — 5 травня 2000 року можна вважати початком заснування видавничого проекту “Запізніле вороття”. Співголовами цієї організації стали: від Канади — Анна Фігус-Ралько, від України — професор Микола Тимошик.
Конкретним втіленням мети створення цієї благодійної організації стало видання безцінної за змістом і значенням для ствердження української державності спадщини її творця, уречевленої у різних галузях знань: історії, літератури, мови, філософії, теології, політології, біблеїстики, палеографії, педагогіки, бібліографістики, архівознавства тощо в серії “Запізніле вороття”.
За умов, коли український загал усе ще залишався в полоні радянської пропаганди, яка упродовж десятиліть паплюжила чесне ім’я Огієнка, коли більшість владних високопосадовців продовжували упереджено ставитися до “колишнього ворога народу”, найкращим виходом буде ознайомлення і загалу, і офіційної влади в Україні з невідомим досі Огієнком-Іларіоном.
Маючи на руках архівні копії рукописів, а також масив творів Огієнка-Іларіона, які в різний час виходили за кордоном, але й досі залишаються невідомими широкому читацькому загалу в Україні, можна було приступати до розробки видавничого проекту, який і дістав назву “Запізніле вороття”.
Змістові акценти бібліотечної серії
Зміст цього проекту складають дві серії: “Рукописна спадщина” та “Зарубіжні першодруки”.
Безумовно, найцікавішою є перша серія, оскільки досі про існування підготовлених до друку, але так і не виданих праць Огієнка знало лише вузьке коло соратників автора та дослідників. Для прикладу, 1940 року, прийнявши чернечий сан, архієпископ Іларіон майже закінчує наукове дослідження про витоки і поширення на українських теренах феномену чернечого життя. Однак підготовлена до друку фундаментальна праця “Українське монашество” відтоді так і пролежала в рукописному вигляді.
Своєрідною сенсацією в сучасному шевченкознавстві стала також публікація результатів його багаторічного дослідження життя і творчості Кобзаря, яке так і називається — “Тарас Шевченко”. Це також два твори, присвячені Івану Мазепі, — “Українська церква за часів гетьмана Івана Мазепи” та “Розп’ятий Мазепа”.
Таким чином, під рубрикою першої серії — “Рукописна спадщина” вже побачи ли світ шість томів: “Українське монашество”, “Тарас Шевченко”, “Розп’ятий Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Рятування України”, “Містечко Брусилів та його околиці”. Остання новинка — єдина, віднайдена упорядником не в канадському, а в київському архіві.
Основу другої серії склали передусім твори, що виходили в різний час друком у Варшаві, Парижі, Лозанні та Вінніпезі, але в Україні досі не перевидавалися. Це також низка фрагментів або частин творів, які друкувалися у різних періодичних виданнях Європи і Америки у вигляді статей, нарисів, розвідок.
Ось ці твори, що вже видані в Україні: “Історія української літературної мови”, “Українська культура”, “Свята Почаївська лавра”, “Слово про Ігорів похід”, “Українська церква за час Руїни”, “Історія українського друкарства”, “Українська церква”, “Рідна мова”, “Наша літературна мова”, “Служити народові — то служити Богові”, “Ідеологія Української церкви”, “Любімо свою Українську церкву”, “Дохристиянські вірування українського народу”, “Світильники землі української”. Кожна з цих книг представляє цілі пласти з історії української держави, її мови, культури, церкви, окремих видатних особистостей, які потребують політичного незаангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками. І насамкінець про особливість редакційної підготовки до першовидання після тривалих літ заборони книг Огієнка в Україні.
Кожен із двадцяти томів, про який ідеться, має ґрунтовну передмову упорядника. Зазвичай це своєрідне дослідження історії написання, побутування текстів, їх ні незвичні видавничі долі, а також головні змістові домінанти.
Враховуючи ту обставину, що праці І. Огієнка видавалися в різних країнах і в різних видавництвах, де вимог усталеного у видавничій практиці редакційно-видавничого процесу не завжди дотримувалися, а автор нерідко самостійно виконував функції редактора й коректора, упорядник цієї бібліотечної серії виправляв деякі необґрунтовані повтори слів та втручався в авторську пунктуацію, однак загалом прагнув зберегти основний характер авторського синтаксису. Такий підхід застосовано й при підготовці посторінкових та порозділових бібліографічних посилань — усі вони подаються за сучасними вимогами.
Тексти книг приведено у відповідність із сучасним правописом при одночасному збереженні лексичних, морфологічних та фонетичних особливостей мови автора. Беззастережно виправлялися друкарські помилки. У випадках різночитання, строкатості й різнобою лексичних форм перевага надавалося літературній нормі.
І ще одна промовиста деталь. Із 20 томів “Запізнілого вороття” видання лише трьох підтримала держава. До програми “Українська книга” були включені “Тарас Шевченко”, “Богдан Хмельницький” та “Рятування України”. Всі інші, як у нас кажуть, — з миру по нитці.
* * *
Один із знакових подвижників національної ідеї Іван Огієнко, хоча й зі значним запізненням та великими труднощами, але все ж повернувся в Україну. Нашим найпершим обов’язком є просто прочитати, пізнати ці безцінні скарби його таланту й болю за долю майбутнього України. Прочитати для того, щоб завтра спробувати бодай на крихту стати іншими.
