«Чия земля?..»

Катерина МОТРИЧ

Закінчення.
Поч. у ч. 13, 14

Спокушеного таким дармовим заробітком селянина буде важко затягнути на ці поля. Він нині давно не той, який був у минулому столітті, коли марив власною землею і статусом господаря. Пригадую, як у “Читанці” мого покоління був малюнок: бідняк у чумарці, постолах стоїть однією ногою на малесенькому клаптику своєї землі, а другу ногу йому нікуди поставити, бо навкруги земля панська. Чи багато знайдеться в кожному селі охочих поставити й другу ногу на свій власний наділ — питання відкрите. Пустують городи, село старіє і сили в нього обробити 50—60 соток землі немає. Таку проблему слід було б порушити нашим телеканалам, а не починати “Новини” з дорожніх аварій, часто тих, які сталися в інших країнах, вибухів газу, ревнощів і скандалів у сім’ях та викинутих на смітник немовлят. Ці теми також складають життя, але не є всеукраїнськими новинами. А от про село, його проблеми — на жодному каналі жодного слова. Хіба що говорять про споживчий кошик, але він на рівні супермаркетів, “Сільпо”, “Фуршетів”, а от про тих, хто має наповнити цей кошик, говорять якось побіжно, без належної уваги і пошани. І замість аварій, вчинених на дорогах п’яними депутатами, мажорами, прокурорами і мерами міст, наші телевізійники могли б допомогти селу підняти цілинний пласт проблем, хоча б заради шкурних інтересів — наповнення споживчого кошика за помірною ціною. Бо складається враження, що цієї проблеми не існує, що там панує повна анархія і у цій застійній воді плодяться істоти хамської національності, які загрібають ліси, ставки, поля, відбирають у людей пасовища і їм нічого за це немає, бо на всіх щаблях державної драбини застрягли здебільшого подібні до них темні жеребці, яких породив Троянський кінь саме тоді, коли ми махали прапорами і кричали “Банду геть!” та “Слава нації — смерть ворогам!” Розродився “від переляку”, отак і плодить їх далі, а ми все ще філологічно воюємо з ними та обіцяємо собі, що таки ж нагодуємо того Троянського коня люцерною в росі, прілим вівсом і мерзлими буряками та напоїмо водою з отруєних водойм. От він здметься і тоді вже й буде “Слава нації…”. Він же знущально ошкіряється до нас і робить те, що й робив усі 25 років поспіль.
Поки що ковзаємося на тій ковзанці, яку заливають нам “кровосіси” ось уже повних чверть століття, розважають нас “підозрами” та “кримінальними провадженнями” на самих себе. Але до тих, кого треба було б провадити під білі руки за ґрати, щоб вони навіть не запідозрили, що можуть відкупитися, майже не наближаються. Дуже вибірково. Поки що це із серії мрій. Поки що судова система морова виразка, ганьба і найвідразливіше гнойовище нашої новітньої історії. Днями прозвучало з новин телевізії, що вже і в залитому кров’ю 2016-му коханка Януковича продала донецьким бізнес-леді за багато мільйонів гривень вкрадені в українців будівлі, подаровані паханом-любовником для її спа-салонів та інших бізнесових прибутків. Чи ж таки не чули й не знали про це ті державні інституції, які мали б завадити цій торгівлі, знаючи, як саме могла мати такі маєтки сестра куховарки Януковича. Таки ж “кровосіс кровосісу” — “друг, товариш і брат”.
Тож влада не готова до продажу землі і загал також. І тоді напрошується логічне запитання: а який є вихід із цього? І хоча наша держава й нагадує замучену корову, яку доять доярки, завферми і навіть голова колгоспу, але все ж тільки вона здатна навести тут лад. У наших селах є не лише власники паїв, а й вродилися фермери, є нащадки куркулів, талановитих і робітних плугатарів, сівачів, косарів, молотільників. Вони є, от тільки з погодою в них не складається. Надто багато наплодилося тих, що хотіли б не тільки дармового паю, а обдерти трударя, як це робили колись ті, що змушували селян трудитися на трудодні і майже нічого їм не платили. І ми їх давно б відчули, відчули б тепло їхніх талановитих рук, коли б не отой Троянський кінь, що споживає дуже дорогу пашу, не соромлячись оцінювати її в 300—500 тисяч гривень на місяць. Коли б він не обкладав сьогоднішніх землеробів-фермерів драконівськими податками, не знищував середній бізнес. Але для цієї сприятливої погоди потрібна патріотична, не корумпована влада. А господар є. Бо на гонах наших чорноземів ще не вимерзли гени великих Господарів, наших далеких і не дуже предків-оріїв. Бо цей код оріїв Господь дав нам на всі наші земні тисячоліття, інакше навіщо давав би таку родючу й плодючу землю, що є планетарним еталоном родючості у музеї ґрунтів у Франції. Бо це нам, ще сім тисяч літ тому, коли ми були ще скіфами, було скинуто з Неба одне з найгеніальніших здобутків людства — плуг. Бо вірили Небеса в нас, наші руки, серця, вміння і любов до землі. І сув’язь — родючі ґрунти і дар землероба — таки ж дарунок Небес нації.
І щоб земля і народ відновили втрачену за останні 50—100 літ гармонію, мусимо виховати нову людину, нового патріота. Хтось мені заперечить, що він є. Так, він є, надто багатоликий і неоднозначний. Є вишиванковий; останнім часом вишиті сорочки зодягли навіть російськомовні українці — купили на “ярмарку” “руская вєсна”. Нехай хоча б так. Як мовиться, не було б щастя, та нещастя помогло. Але далі цього поруху душі, слабенько розбуджений агресором патріотизм, не рушив. (Про найсвідоміших, які стоять на чатах мови, рідної держави, культури не варт говорити). Є він фольклорно-сценічний, отой “шароварний”. Його носії неперевершено танцюють, співають прекрасні наші пісні, але коли скінчать танець і спів, коли переодягнуться, їхня гортань відразу ж заповнюється “вєлікім і могучім”. Є патріоти, сповідники “рідних богів”, купальських вогнищ, нащадки давніх волхвів… Є ще один різновид “патріо­тизму” — породження останніх десятиліть. Вони, щоправда, вродилися із піонерських “костров”, комсомольських зборів, нині вони стали патріотами “красівой, уютной Украіни”. “Любов” до неї пролягає в радіусі безпеки власної квартири, дачі, авта, наповнення холодильника, достатку дітей, внуків. З їхнього середовища вродилися й ті, яких завіз у нашу молоду державу Троянський кінь. У сукупності цей “патріотизм” і породив крилату фразу і безкрилу державу — “маємо те, що маємо”.
Але Україні потрібен інший, кардинально інший Патріот. Той, що виховає тих, що берегтимуть духовні скарби нації — Віру, Мову, землю. Що не дозволять розкрадати рідну державу, не дозволять осквернити землю, водні джерела, що всі смітники уздовж доріг, залізничних колій перетворять на зелені зони (як це, приміром, в Австрії, Чехії, Болгарії, Німеччині, Єгипті, де до кожного кущика підведена вода, а траву саджають пластами, які теж орошують, а дерева саджають у видовбаних у камені і засипаних землею ямах; і вся краса цієї суціль кам’яної країни — це каторжна праця, помножена на любов до неї). І такому патріоту в голову не стрельне занапастити світ дерев і різнотрав’я целофаном чи пластиком. Їм не потрібен буде той “донор”, який доводитиме, чого треба на рідній землі розмовляти рідною мовою і чого повинна животворити рідна культура у всіх її щедрих і геніальних проявах. Вони оберігають ґрунти, ліси і водні джерела. І до цього зобов’язують не певні професії, а це всенародна, всезагальна філософія буття і потреба самозбереження.
От коли такими патріотами заквітує Україна, коли їхня кількість стане домінантною, тоді вже можна ухвалювати нову земельну реформу з пунктом продажу. Бо такий патріот бридитиметься того яничарського гена, що колись наробив рідній землі і рідній країні стільки лиха. Він усі дари Святого Духа помножить на Його плоди. Перефразовуючи блаженного Августина, який відповідав на запитання, що означає любити Бога, казав: “Люби Бога і роби що хочеш”. Тобто, той що любить Бога, не порушить жодної Його Заповіді, не вчинить того, що Його засмутить і розгніває.
Тож, перефразовуючи блаженного, можна сказати: “Люби по-справжньому Україну і роби в ній що хочеш”. Бо справжня любов не дозволить ошуканства, винищення, вигублення, осквернення водних джерел і рік, безумного виснаження її природних багатств. Любов — це ще й мудрість, думання про майбутні покоління, яким треба передати не просто духовні надбання нації, збереженими домінантні Господні дари — землю, воду, повітря, — а саме життя. Право нації бути записаною в Книгу планетарного Буття. Адже скількох уже з неї викреслено…
До такої Мрії про державу і народ ще треба дорости, подорослішати, народити й виховати інших людей. Людей непроминущої культури і вічних цінностей. Почекати поки цей моральний крамальйонець епохи пластиково-целофанового довкілля, що суне звідусюди, відійде в далеке і сумне минуле, а Троянський кінь, що облюбував собі конюшні на Печерських пагорбах, здохне.
І досвід минулого мав би допомогти, але “якби ми вчились так, як треба”. До нього 99 років. Україна вже трагічно посковзнулася на земельній реформі, та так, що впала в яму на довгих 75 літ і ще не до кінця виповзла з неї. Пригадаємо ту фатальну помилку, може, й найгеніальнішого нашого державника, незаслужено забутого невдячними нащадками. Так, це гетьман Павло Петрович Скоропадський, і я невтомно про це писатиму і славитиму його й доводитиму, що “апостол правди і науки” в нас був, але нас тоді ще не було. На превеликий біль і жаль. Він за кілька місяців 1918-го провів економічну реформу, ухвалив бюджет, відновив приватну власність, створив УАН на чолі з В. Вернадським, Міністерство освіти на чолі з митрополитом Огієнком, налагодив стосунки зі всіма європейськими країнами і тими, що вийшли зі складу російської імперії, налагодив торгівлю з Німеччиною (їй постачали сільгосп­продукцію, а до України промислові товари), відбудовував деморалізовану і фактично знищену авантюрними заздрісними провідниками армію, відроджував козацтво, залучив до управління державою розумних професіоналів і надто мудро й дипломатично проводив українізацію, не допускаючи жодної думки про будь-який стосунок із більшовицькою Росією. І хоч він змусив її й визнати незалежність України, знав, що від нападу вона ніколи не відмовиться. З урядом Криму тривали переговори про входження півострова до складу України. Були в нього світлі думки і щодо Кубані. Все робив швидко, успішно, професійно й далекоглядно. От лишень затягувала роботу комісія, що готувала земельну реформу. А він і на Всеукраїнському з’їзді хліборобів у квітні 1918-го, який проголосив його гетьманом, пообіцяв селянам дати омріяну землю — створити державний фонд, викупивши її у багатих землевласників. Комісія працювала аж занадто ретельно і затягла роботу, а селяни чекали своїх наділів весною, чекали літом, чекали восени. І от терпець урвався. І коли Директорія на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою, закликавши більшовиків для придушення Гетьманату й особисто Скоропадського, що викликав шалену лють своїми успіхами і непомірну заздрість в обох, рушили на Київ, ображене селянство у вирішальний для України момент пішло не за Скоропадським, а за тими, що теж поманили селян земелькою. Успішний нащадок козацького роду, що не раз визволяв авантюристів-невдах і Україну від більшовицького удару і легко його відбивав, що встиг змурувати підвалини і вигонив уже стіни європейської держави, викликав у сина полтавського візника і нащадка єлисаветградських кріпаків те почуття, з яким вони не могли впоратися. Воно стало вирішальним, дарма, що Україну було скинуто в прірву. Що далі було, ми всі знаємо. Другу ногу селянин на своєму клаптику землі вже поставив, але вона 1933-го обернулася на цвинтарну… Він же, наш найталановитіший і найвідданіший князь, гетьман, президент і вигнаний з України, продовжував працювати для неї. Уже там, у Німеччині, куди вимушений був емігрувати, очолив Український союз землеробів-державників. Із мудрості цієї інституції брали практичну користь та ж таки Німеччина, Австрія, Польща, Чехія, США, Канада, Франція навіть Китай та Манжурія, але не Україна. При Берлінському університеті він створив Український науковий інститут. І писав свої “Спогади”, в яких ярів біль великого Українця за той жах, який закликали в Україну бездарні авантюристи. Що ж, спадковість й аристократизм, масштабність цього державника, його різнобічні таланти були такими, які не змогла ні поцінувати, ні осягнути тодішня Україна, приречена й сьогодні поки що на охлократію.
Але і в цій історичній трагедії нашого народу є гіркий досвід. Мудрий державник Павло Петрович Скоропадський навіть думки не допускав про продаж комусь землі, хоча по селах уже надто рішуче і впевнено господарювали німці, закликані Центральною Радою для боротьби з більшовицькою Росією в обмін на постачання до Німеччини сільгосппродукції (ось така була послідовність дій). Йому не важко було укласти з цими любителями шнапсу якийсь вигідний торг, перетворити їх на землевласників. Але він знав, що терплять українські селяни від цих предків Гітлера, які жорстокості й насилля вони чинять селянам і, звісно, не міг допустити жодної думки закріпачити рідну землю. Ми ж такі безстрашні, що готові нині будь-кого впустити у свої володіння. Що ж, яничарство явище історичне…
Бій за рідну землю, за те, щоб вона належала тим, кому її офірував Господь, належить до найсвященніших і найсправедливіших споконвіків. Вона щедро полита кров’ю ще з біблійних часів, коли заздрий Каїн убив брата Авеля, бо того труди біля землі були миліші Господу, ніж його, Каїна. В Ізраїлі триває тисячолітня війна з палестинцями та все за землю. Фашист мріяв оплодотворити свої ґрунти нашими родючими, вивозячи їх вагонами до Німеччини. Також на той час повірив, що він сильніший від Творця і що це йому вдасться. Не вдалося.
А ми готові нині продати їх, перетворити на товар. Усе, що є в надрах земних — нафта, газ, поклади залізної, уранової руди, золота, срібла, вугілля і т. ін. — Творець і дає тому чи тому народові, щоб він при потребі поділився з іншими і мав із того зиск. Але коло трьох своїх найбільших, найжиттєдайніших і найживодайніших дарів — землі, води, повітря — поставив янгола з вогняним мечем, не дозволивши це взяти мамоні. На це має право лише люблячий Господар — володар цих офіруваних Господом дарів. Тож продати землю чужинцю чи своєму з ментальністю ординця-яничара (і ми вже бачимо його наступ) — це мовби віддати на поталу свою Долю, свою душу. Адже коли прийде до неї той, що сотатиме з неї лише купюри, вона втратить гармонію і силу свого “пороху”, озветься іншим голосом, іншим диханням, може втратити одвічні свої світи рослин, цивілізації комах, галактики тих незліченних життів, які роб­лять небачену нам роботу і перетворюють її на родючу.
Наші історичні поразки й авантюрні бездарні державники, що множили й множать помилки, переконують, що ми вже не маємо жодного права на жодну помилку. Так, земля наша чекає господаря, але саме Господаря. І він є, він не перевівся, він ще більше відродився в останні десятиліття, бо гени оріїв не зійшли в небуття. От тільки з погодою йому все не таланить. Її роблять ті, що і вітер, і сонце готові перетворити в гроші, гроші, гроші. Цей Троянський кінь перепаскудив найкращі угіддя, він поковтав уже все, що є в глибинах нашої землі і готовий перемолоти зубами те останнє що ще зосталося в нас — рідну землю. Може, вона стане йому кісткою в горлі і хоча б ця сторінка на цьому торжищі безумств, що зветься державотворенням, не буде проклятою Україною й народом і не стане ганьбою і крахом наших днів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment