Татарів

Дмитро ПАВЛИЧКО

І
У Вербіжі, в селі над Прутом, живе статечний господар, п’ят­десятилітній характерник Юрій Бордуланюк, знаний тим, що перелітає широке плесо ріки, ніби перескакує з берега на берег. Загадкова, самотня, літаюча людина. Вдівець. Має пару коней і двадцятилітнього сина Василя.
— Тату, послухайте, маю щось важливе сказати. В селі буде ґвалт. З двох боків, із Коломиї та з Іспаса надійдуть німці. Буде облава. Хапати будуть молодь до рейху. Біда. Я нині мушу здемидіти.
— Як то здемидіти?
— Зникнути в гори.
— Куди в гори, чого в гори, а не в доли?
— Я йду в партизанку. В українську партизанку.
— Не ґандаляпай дурниць! Українські партизани — це хто? Бахурнота в мазепинках. Перестріляють вас ще до того, як ви десь там у Космачі закудкудакаєте! Німці на автах, а ви шанталава, босонога шантрапа, німці з автоматами, а ви з топориками. Роздратуєте швабів, поспалюють наші хати та обороги! Живі згоримо!
— Тату, німці вже тікають. Подумайте, що буде завтра.
— А що буде? Заженуть вас червоні у свою орду. Ті, хто вас кликав воювати з німаками, з німаками і втечуть, а вас, повстанців, накриє кривава верета погибелі.
— Краще погибель, тату, як життя на послугах у німців чи москалів. Якщо українці не скористаються війною межи Гітлером і Сталіном, не піднімуться зі зброєю в руках сьогодні, завтра буде запізно… Я вам, тату, збрехав. Я в гори йду не тому, що буде облава, а тому, що кличе мій провідник.
— Як називається?
— Як називається, не знаю. Має псевдо Ґотур. Є така птаха в Карпатах. За Космачем, на полонині, вже діє Школа підстаршин. Я йду, тату, до українського війська. Втікаючих швабів бити треба, зброю в них одібрати треба, формувати армію нашу треба!
— Синку мій, замовчи! Я твій батько. Страшну війну пережив — австрійський солдат. На українсько-польській війні був поранений. Ми програли, бо воювали разом із москалями й поляками. І ти програєш! Завтра вбиватимуть тебе німаки, а позавтра кацапи. Ти нікуди не йдеш!
— Ні, тату, я йду в гори. Я вже пішов!
Син виходить з хати, сінними й хатними дверима вдаряє зі всієї сили. Австрійські тарелі зриваються зі стіни, в скалки розбиваються на дубовій підлозі. Батько наздоганяє сина на подвір’ї.
“Зупинися, Василю, сину мій! Я тебе викохав не для дурної смерті, а для життя. Подумай. Твоя дорога з двох кінців кривава. А твоя доля посередині, як вивірка, скаче. Не бери зброї, не стріляй, бо свою долю сам уб’єш! А твоя доля живе, поглянь, на нашій смереці!”
Син зупиняється на мить. Дивиться на смереку, що стоїть при виході з подвір’я. У лапах на вершині, як блискавиця, літає руда вивірка. Збігає на землю, перед батьком стає, складає молитовно лапки, горіха просить. “Ні! Це не моя доля, тату!” — кричить Василь і, не оглядаючись, заходить праворуч у вулицю, що веде на цісарську дорогу з Коломиї до Яблунова, і далі в Космач.
Того ж дня Василевого батька викликає староста вербізький на розмову. Юрій Бордуланюк, вуличне прізвисько Щука. Шпакуваті скроні, але очі молоді, блакитні при сході сонця, а під вечір наливаються синявою. Дивовижні зіниці має він. При недоброму настрої чорніють, іскрами грають, а при доброму сміються. Проділ на голові, як біла стріла в густому волоссі. Брови рівні й чорні. Свої уста Щука при глибокій задумі складає, наче до поцілунку готує. За це ж його рибою називають. А вся причина в тому, що він сопілкарем був змалку, цілувався з теленками та денцівками різноголосими, ніби з дівчатами.
Староста починає здалеку, розпитує про те, чи здорові коні, чи Василь не оженився, чи сам пан Щука не знайшов собі якоїсь мерени в Коломиї. Бордуланюк мовчить.
— Скажи мені, Юрку (Юрко і староста ровесники), чи бував ти в Татарові?
— В Татарові? Бував, а як же. Через Космач та Микуличин горами ходив до Татарова на храм. Дівки там були запахущі, ліщиною дихали. Ходили в зелених, коротких запасках, каптури до колін. На ті коліна в церкві я надивлявся одного року, а на другий рік до Татарова вже не йшов пішки, а летів. Бачив з неба Прут, схили Говерли бачив. Прутець — стара назва Татарова. Там співали парубки: “Як не маєш ти овець, не йди, хлопче, на Прутець, бо там дівки мальовані, сонце з погаря, і голублять і кохають хлопця вівчаря!”
— Не до жартів мені, друже! Збирайся. Німці наказують, щоб усі з нашого села двокінні ґазди їхали негайно до Татарова. Там рубають праліс. Довжелезні й могутні колоди лежать на горі. Їх треба з гори стягнути кіньми на залізну дорогу. Далі поїдуть до Рахова або до Коломиї. До фатерлянду поїдуть. Німеччина будує підземні заводи. Наші ковбочки Гітлеру потрібні. Кльоци, трами, штоки. Зрозумів?
— А якщо я не поїду?
— Розстріляють. Ти в списку. І в Татарові ти вже записаний.
Щука видовжує свої губи, ніби злосно плюнути на своїх убивць хоче. Він мовчить. Цмокає. Раптом згадує сина. Космач, Микуличин, Татарів. Далі Ворохта. Щука бував і там, бачив, як польські лищетарі злітали з трампліна і приземлювалися на снігу, як ангели, простягнувши руки до нелітаючих людей. Щука заздрив лещатарям. Він завжди мріяв і сьогодні мріє злетіти над землею, побачити Прут із-за хмари, на Говерлу сісти. Як лелека.
А староста своє.
— Платити німці будуть горівкою.
— Гаразд. Коли там треба бути, до кого йти?
— Бути треба за два дні. Питатися треба про все мого знайомого, татарівського старосту. Звати Никола Яремчук. Віскрісний гуцул, думаю, з нашими хлопцями товаришує. Ти знаєш, у горах наша партизанка ховається. Там нібито вже є Школа підстаршин. Німці збирали нас, начальство сільське, в Коломиї. Я там з Яремчуком запізнався. Він мені натякнув на щось таке. Каже, в Татарові німецькі генерали з фронту в гостинниці Коруна перепочивають. А наші хлопці сидять на смереках та дивляться у вікна німакам, як солов’ї. Вони, каже Яремчук, ще затьохкають скоро. Як будеш там, дивись, аби ти не боявся.

ІІ
Приїжджає Бордуланюк до Татарова. Осінь. Село розташоване на правому березі Прута, на широкому, стрімкому, горбастому схилі гори. Вершини її з долини, від Прута, не видно. Повище смуги смерекового лісу на схилі виділяються жовтолисті верхи бýковини, березини і грабини.
Погляд людини в Татарові збентежений тим, що схил гори, на якому стоять хати, стайні, копиці, готель Коруна й церква, сприймається, як прямовисна стіна. Думаєш, чи не сам Господь допомагав людям тут оселитись. Чи були тут колись татари? Коли Щука з Вербіжа приходив сюди храмувати, він чув од гуцулів місцевих, що село їхнє заснував козак із Хортиці. Був схожим на татарина, посилали його запорожці в Крим як розвідника. Він пишався прозвищем своїм. Чув такий поговір у селах карпатських парубок — Бордуланюк: “Хочеш поля, хочеш царин, люби коня, як татарин”.
У Татарові, на лівому березі ріки, ліси і гори починаються одразу від самої течії Прута. Там, на зарінку, Щука випрягає і залишає коней біля воза. Коні знають, де на возі їх чекає мішечок вівса. Щука виходить по дірявому, дерев’яному мосту через Прут на берег заселений, піднімається на першу сходинку крутосхилу. Іде кам’яною, зигзагоподібною стежкою вгору, а та стежка, чим вище, тим ширшою робиться. Перед хатою під гонтами, вимащеними дьогтем, він зупиняється. Вгадує: тут живе староста. Не бідака. Кричить: “Пане Яремчук! Вийдіть до мене!” Ніхто не виходить. Бордуланюк ще раз гукає для певності, що його почують, обхоплює свій голос долонями. Нема нікого. Дивиться гість із Вербіжа на церкву. Він там бував. Хреститься, махає привітно рукою, та не в сторону церкви, а вгору, до неба, ніби той, кого він кличе, не староста, а Саваоф.
І тут він бачить: до нього сходить з гори його знайомий, Никола Яремчук, плечистий чолов’яга в солом’яку, в червоних ногавицях, підперезаний військовим ременем з пряжкою, на якій біліє польський орел.
Вони вітаються. Подають собі руки. Цілують один одного в подану правицю.
— А де ж твоя крисаня?
— Моя крисаня — велика паня! Ти кричав, вона спудилася, втекла.
— Пане Яремчук, у вас таке повітря голосне, як цимбали. Я кашлянув, а ви почули.
Бордуланюк мовчить, а Яремчук виймає з кишені зошит і каже: “Ти в мене є!” В нього є списки фірманів з долу, що їх німці викликали. Він не знає, чи сказати правду свому другові, що бандерівці заборонили людям рубати праліс, допомагати окупантам вивозити дорогу деревину до Німеччини. Сказати чи не сказати?
Бордуланюк кладе руку на плече Яремчука.
— Не мовчи. Я приїхав. Німаки наказали!
Так різко не скаже німецький прислужник. Тож Яремчук рубає правду.
— Вертайся, Юрку, додому. Німці слугам дають ящик горівки, а лісові хлопці буками навчають нас, як шанувати двохсотлітніх ґаздинь землі нашої, смерекової!
— Німці в Татарові, а де хлопці?
— На горі хлопці. Друже мій, тікай додому, доки не пізно.
Обличчя Бордуланюка червоніє. Видовжується нижня челюсть. Прицмокує батько Василя, тішиться сином. Він там на горі! У Школі підстаршин. Це його служба, це його турбота! Не дати німакам ані одного пенька з карпатських порубів, ані одної зеленої чи рудої хвоїни, не те що смереки, яка заглядає за обрій. Не дати!
— Прийди до мене на зарінок. Там коні мої. Я там живу. Бувай!
Хвилюється Бордуланюк, хоче подивитися на німецьких поліціянтів. А до постерунку два кроки. Двері замкнені. Він стукає.
— Прошу замельдувати мене, Юрка Бордуланюка. Я приїхав стягати колоди до поїзда!
Двері відчиняються, той, хто їх відчинив, сховався.
А в кімнаті з кріслами їх три. Всі три — німці, але один говорить по-німецьки, другий — по-польськи, третій — по-російськи. Одне і те ж говорять: zehr gut, bardzo dobrze, харашо. Бордуланюк, бувший солдат Франца-Йосифа, все розуміє, але вдає, що не тямить нічого. Невідомо звідки блиснула в голові його думка: просить він по-німецьки, чи не міг би хтось один із них заговорити з ним українською мовою. Перший витягає з кобури пістолет, кладе на столі і мовчить. Другий визвірився: “Марш до лясу, руб, цо наказано!” А третій каже: “Сколько ти, хахол, водкі хочеш заработать?” Щука посміхнувся. “Danke schon! Ich bin Ukrainer!”. Перший німець встає, підходить до Бордуланюка, з усієї сили б’є його долонею в лице і сідає. Бордуланюк заточився. Виходить мовчки. У пам’яті своїй несе квадратове лице німака, що вдарив його. Там поміж бровами є грубий шрам.
Цілий день Щука ходить лісами. Уже в присмерку йде на зарінок до своїх коней. Стелить собі на возі приготований з дому старий кожух. Лягає і засинає. Засинає і будиться в гарячці. Ненависть до німця, що вдарив його, трясе ним. Прут хлюпає хвилями. Бордуланюк сходить до води, вмиває вдарене лице. Миється до пояса, а тіло від сорому горить. “Мене вдарив німець за те, що я назвав себе українцем! Я його уб’ю! Господи, допоможи мені!”
Страшна молитва втомлює його, як праця каторжна. Він засинає. У сні він бачить свого Василя, ще хлопчика. Ідуть вони купатися в Пруті. Підскакуючи від радості, біжить його син, а він розбігається й перескакує ріку. Дитина щаслива, а батько затуляє руками своє обличчя, йому соромно. Його лице горить. Він прагне літати над водою, хоче робити щось не по-людськи. Втім хлопчик сідає на плечі батькові й наказує: “Несіть мене на той берег!” А на тому, вкритому лежачою лозиною березі, нема нікого. Але як тільки батько з дитиною на плечах виходить на піщаний пагорб потойбічного суходолу, звівається вихора, його хлопчик обертається в білого птаха і зникає в небі. Батько падає на землю, чує — гора колишеться під ним, він хоче піднятись, але Карпати під ним хитаються, він змушений прилягти і заснути.

IІІ
Прокидається батько, а син коло нього стоїть із автоматом. Василь у мазепинці.
— Тату, це я. Я дивлюся на вас, жду, коли відкриєте очі, глянете на мене. Дивуюся гірко вами. Ви, мудра людина, як же ви могли послухати німців, притарабанитися сюди, щоб допомагати окупантам повисмикувати з нашого лісу золоті підпори неба. Вставайте, запрягайте коней, стягуйте кічки воза, сідайте з батогом на своє місце, тікайте з Татарова. Цеї ночі мої друзі зі Школи оточать постерунок, ґестапівців буде знищено.
— Скажи мені, звідки ти дізнався, що я тут?
— Мені наказано оглянути й захопити долину. Ґотур, командувач Школи, наступатиме згори. Я — здолу. Моїх десять хлопців — це сотня. Ґотур має хлопців двадцять — дві сотні. Ми переб’єм постерункових. Генералів заберем. Тікай із вогню, тату!
— Ні, сину, я з тобою буду. Мене вдарив німець. Я його уб’ю!
— Тату, не вб’єш ти його, він тебе уб’є!
— Хай уб’є! Ти відомстиш! Ти будеш бачити його, а тепер знай, зараз ми зайдем на постерунок обидва. Вони мене впізнають, пустять. Ти зайдеш за мною! Зрозумів?
— Ні, не зрозумів. Я піду в наступ з хлопцями.
— Добре, синку. Буде все, як ти кажеш. Дай мені хоч потримати оте залізо.
Син дає батькові тяжкий німецький автомат. Батько бере, але тут же віддає. Хреститься, вдає смиренного. Обдумує свій план помсти.
Василь мовчить. Світає. Сонця не видно, але вже знати, що воно є. Василь бере батька за руку, вони підходять до Прута, нахиляються до води. Батько несподівано бризнув студеною хвилею на сина. Три хвилини граються вони, як діти, водою обливаючись. Сонце променем торкається до чорно-золотої лінії, де смереки змішуються з буками. Василь знає, гори здригнуться, Школа підстаршин заспіває.
— Тату, тихо. Стоп. Це мої друзі співають
Ой, на горі в Татарові,
Троїста музика,
А в долині, в Татарові,
Йде гульня велика.

Сидять німці при горівці,
Коло бочки пива,
А на небі грім гуркоче,
Відай буде злива.

Буде злива кривавая,
Встане Україна.
Будем гнати з Татарова
Німців до Берліна.

До Берліна — ґестапівця,
До Москви— чекіста.
Грає, грає в Татарові
Музика троїста.
— Файно співають. А що ми будем робити? До ночі далеко. Поведи мене до своїх. На гору хочу вийти!..
— Не поведу. Вся школа моя тут. Всі хлопці зі зброєю осьди. У лісі на межі з хатами й городами. Вони чекають мого сигналу — червоної ракети. Вони зачаїлися в зарослях недалеко від Коруни. Ґотур битиме згори, а я з долини. Почнем атаку, але не разом. Тільки “Слава!” кричати будемо одночасно, а стріляти почнем, як зелена ракета Ґотура злетить.
— Василю, а що буде, як вони кинуться на вас першими? Тікати будете, як зайці? Ваш план — це розклад для армії. А тут варто діяти так, як на полюванні. Бачиш звірину — стріляй! Хто це все придумав? Цілий день лежати в колючих корчах, вистежувати ворога, який сидить у ресторації перед вами, пиячить, а ви обдумуєте, як би напасти, звідки скочити, щоб його шляг трафив. Васи! Махай до Ґотура, кричи на вухо, якщо ваші всі хлопці в Татарові, починайте!
— Тату, колись ви казали мені: не бери зброї, бо уб’єш долю свою…
— Ти мене не послухав. Зброю взяв. Тепер твоя доля — то не вивірка на дереві, а ця татарівська улоговина, Говерля, звідки видно Київ. Ти став борцем за свободу своєї нації. Отож або, або. Мене, твого батька, в обличчя вдарив окупант. Сьогодні він має бути вбитий!
— Знаю, тату, знаю. Але вам краще було б, якби ви послухали мене і поїхали собі т’хаті.
— Ні, не краще було б. Я не зміг би спати спокійно, знаючи, що син мій на фронті.
— Що ж ви, тату, хочете?
— Хочу бути з тобою!
— Гаразд!
— Ні, не гаразд! Поклич сюди Яремчука. Він вийде разом з нами.
— Куди?
— До постерунку! Нас троє. Німців три. Ми підем до них, як прохачі, за днини, не вночі, пі­дем, як фірмани, що приїхали на роботу. Ти витягнеш автомат з рукава, вони з переляку поздихають. Доки там Ґотур озветься, війна в Татарові минеться.
— Не минеться війна! Тату, в Коруні три генерали хроплять. Ад’ютанти слухають, як пісню, їхнє рохкання. Ви ж думаєте лишень про себе!
Бордуланюк закипає. Підборіддя закочується майже до носа. Німецький автомат уже в його руках.
— Покажи мені, синку, як ця бандура грає!
Василь неохоче бере автомат. Показує татові боковий спуск, який треба натягнути перед тим, як натиснути на курок.
— Оце, тату, по-нашому курок, а по-німецьки Ґевер гагн, або Шльосхен!
— Не буду, сину, стріляти, але дай мені ще раз до рук той гарний струмент.
Василь віддає батькові автомат. Батько в ту ж хвилину віддає його синові, але в уяві його вже стоїть зрима картина того, що буде сьогодні в Татарові, у присмерку, біля німецького постерунку. Все буде так, як він задумав.
Ось і стається все, несподівано, як наказує помста. Бордуланюк хапає автомат, біжить, ні, вже летить до постерунку. Василь бачить, наздогнати його вже ніхто не годен. Батько припадає до вікна будинку, де німці сидять. Відкриває вогонь. Коротка черга. Василь уже біля нього. Вириває зброю. Німці, відстрілюючись, вискакують крізь вікна з постерунку. Гинучи, повисають на воротях. Їх два, а де третій? А третій, той, хто відстрілювався довше за своїх ландскнехтів, лежить убитий у дверях на ґанку. Шрам поміж його бровами вже кров’ю залитий.
Біля постерунку тиша западає. Луна від стрілянини ще ходить за горою. А Василь поранений падає, шепче в кулак: “Тату! Тату! Де ви?” А тата вже тут нема. Він на горі, стоїть без зброї за грубелезною смерекою і ловить очима дивовижну картину. З готелю виходять генерали та їх слуги із вгору піднятими руками. Бій, що відбувся внизу, розбудив, налякав їх до смерті. Вони вийшли, тремтять. Ховатися в лісі? Ні, це страшно! Краще здатися.
Для хлопців Ґотура це несподіванка, вони не знають, як їм діяти в такій ситуації. Стріляти в людей, що руки підняли?
— Оточити! Оточити!
Це, як труба, голос, гладко тесаний людський бас. Це командувач Школи підстаршин з Космача, Ґотур, молодий, високий військовик. Сива, наче з німецької шинелі пошита мазепинка, кітель з мадярського гонведа, рейтки зелені і чоботи-англіки з польського улана.
Німці, оточені курсантами Школи, починають опускати руки.
— Генде гох!
Кричить Ґотур. Він говорить по-німецьки. Добре говорить. Певно, ще півроку тому вчився в Коломийській гімназії. Склав іспити, так звану крігс матуру, зумовлений війною екзамен.
Він проголошує вирок ворогам, що самі здалися.
“Я, командувач бандерівської партизанки, іменем Українського народу засуджую вас, юберменшів, за убивства ста сотень українських патріотів у тюрмах гестапо, за ув’язнення й погибель тисячу тисяч українців у смертних таборах, за убивства жидів та циганів, за перетворення завойованої вами Європи в пекло народів, засуджую вас до смерті. Ви можете врятуватися, написавши листа до вашої команди з пропозицією надіслати нам до Татарова за три дні три вагони німецьких автоматів із патронами для них!”
Оточені партизанами німці зітхають з полегшою, але крізь шеренгу підстаршин проривається людське юрмище, татарівські дядьки, рубачі смерек, фірмани з долу, проривається Бордуланюк.
Клекоче Татарів.
— Розстріляйте їх! Не треба нам нічого від них! Розстріляйте їх!
Волає гора в Татарові. Говерла кричить. Ревуть Ґорґани: “Розстріляйте їх!”
Ґотур підносить руку.
— Вони нам здалися. Ми встигнемо знищити їх! Ми воїни України, а не бандити!
Люди свищуть, кричать, ячать. І розходяться. Таке Бордуланюк бачив не раз на патріотичних зборах у Станіславі та Коломиї.
Вагони зі зброєю для українських партизанів не прийшли. Німців партизани розстріляли.
А куди подівся Юрій Бордуланюк та його син Василь?

IV
Василя, лежачого, з раною на грудях, батько в долині, коло постерунку знаходить. Він здирає із себе полотняну сорочку, перев’язує сина. Слухає серце його. А Василь насилу усміхається, пробує співати.
Летіла куля через гору,
Та й ударила у грудь мою.
“Синку мій! Я з тобою. Почекай хвилину. Скажу Яремчуку, щоб задбав про коней. Я понесу тебе до Школи твоєї. Я запишусь до твоєї сотні першим. Я беру собі псевдонім Щука. З мене сміялися у Вербіжі, а я ще в наше село прийду з тобою, як стрілець Української Армії. Засни! Я візьму тебе на ґорґан, на плечі, ми швидко полетимо. Пам’ятаєш, я літав з тобою над Прутом, як ти був хлопчиком. Я знаю — твоє псевдо “Прут”. Ти будеш сотенним. Ми над Прутом ще нині полетимо. Де твоя мазепинка? Давай сюди, я одягну її. Ми полетимо…
Батько піднімає сина. Прилаштовує так, щоб він приложив свої поранені груди до його плечей, щоб кров’ю своєю тримався він за нього, як руками.
Сходить батько стежкою вгору. Син на його рамені засинає. Засинає і прокидається. Чути в долинах над Прутом іржання коней.
— Тату, коні тебе кличуть!
— Не слухай. Засни!
Дихають вони рівно. Все тихше й тихше.

Березень 2017 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment