Міркування з приводу патріотичного виховання

Надія НЕЧАЙ,
працювала в освіті 36 років в Донецькій обл.

На час одержання молодою людиною середньої та вищої освіти в нашій державі, вона має знати справжню історію своєї країни, побувати на екскурсії в столиці, відвідати в Києві найкращі музеї, театри, художні галереї, пропливти по Дніпру до Хортиці, або з Хортиці до Києва, вклонитися могилі Т. Г. Шевченка, помандрувати в Карпатах. І все це має бути обов’язково закріплено в навчальних програмах. Звичайно, в початкових класах діти знайомляться з історією свого краю і мандрують ним, учні школи другого ступеня більше дізнаються про свій регіон, а старшокласники про всю країну. Студенти б мали більше наочно дізнаватися про світ.
Щодо вивчення історії. Не всі викладачі талановиті педагоги і, на жаль, патріоти. Багато хто ще з багажем радянського виховання. Тому слід залучати досягнення прогресу: електронні носії інформації, документальні та художні фільми. Це стосується і викладання літератури. Учні повинні бачити на екрані у найкращому виконанні поетичні твори, вистави за програмними драматичними творами. Мають бути відеозаписи тематичних уроків найталановитіших педагогів з усіх предметів, і всім цим забезпечує МО та контролює їх використання, бо не секрет, що багато вчителів пасивні. Тут нададуть допомогу курси перепідготовки.
Про підготовку педагогічних кадрів. У 90-х роках у російськомовних регіонах був бум на українських відділеннях філфаків. Але що виходило? Ці студенти, здебільшого мешканці міста, де перебуває ВНЗ, не мали українськомовного середовища, не користувалися українською мовою в побуті, потім приходили в школу і лише на уроках частково розмовляли українською. Закінчувався урок — жодного слова українською ні з колегами, ні з учнями, ні з батьками учнів. Вони демонстрували, що державна мова це так, не серйозно, не обов’язково, декорація. Зрозуміло, який висновок робили учні. Ті студенти, що приїхали з сіл, де ще мова жила, поверталися додому, бо житлом у місті ніхто не забезпечував. Ще в часи, коли за розподілом присилали в такі регіони випускників вишів із центральної чи західної України, то рідна мова якось жила в школі, учні чули тих, для кого вона була природною, такі вчителі проводили цікаві позашкільні заходи,
пов’язані з українською культурою. Та вони вже всі на пенсії.
Виникають думки, а чи треба так багато педагогічних ВНЗ на сході та півдні України? На період утвердження державної мови, завоювання нею законних прав, правильніше було б готувати кадри для шкіл в українськомовних регіонах, туди ж набирати й абітурієнтів зі сходу та півдня, створивши їм пільгові умови. Розробити програму забезпеченням житлом молодих спеціалістів. Адже в українських школах і класах нікому викладати всі інші предмети, на уроках звучить суржик, у кращому випадку, або викладають російською, а звітують, що українською.
А що відбувається в початковій українській школі на сході та півдні країни? Вчителями працюють часто вороже налаштовані до України, погано володіючи українською, іноді люди, які ніколи не вивчали нашу мову, вчилися у ВНЗ Росії. Беруться вести класи, щоб мати роботу, бо звикли в тій школі, або недалеко від дому. При всій повазі до них, чи зможуть вони виховати любов до мови? Швидше байдужість, якщо не відразу.
Ще 50 років тому Україна мала 70 % сільського населення. Діти, молодь чули народні пісні в своїй хаті, у сільському клубі. Назавжди народна пісня лишалася в серці. Треба віддати належне і проводовому радіо. Ера телевізорів лише починалась. Я з задоволенням згадую, як у нашій сільській школі був хор. Звісно, як діти, не всі хотіли в хор, але зобов’язували і це було правильно. Дитина не завжди розуміє, що є добре й корисне. Але спогад, як нас стояло осіб 70 на сцені сільського клубу при повному залі, незабутній. Я й тепер із задоволенням слухаю виступи хорів, виконання хороших пісень. Це — з тої хати і з того хору.
А що ж тепер? У селі проживають 20 % населення, по хатах не співають, — нікому. Але ж сказано, що народна пісня, звичай — скарб неоціненний. І тепер лише школа може
розкривати ці скарби дітям. Хай буде в шкільних програмах пункт, що після закінчення 1-го ступеня школи дитина має знати, наприклад, 10 українських дитячих пісеньок та ігор з піснями. Після закінчення 2-го ступеня ще 20 пісень, а в старших класах хай вивчать кілька сучасних і т. п. І мають складати іспити із знання та виконання пісень, звіти перед батьками та інше. Під час вивчення пісенної спадщини учні мають слухати найкращі записи співу видатних українських артистів, гуртів, хорів.
Може, коли виростуть, не всі співатимуть народних пісень, та знання їх буде спрацьовувати на рівні підсвідомості.
При такому вихованні не було б стільки сепаратистів, а значить, і сучасної війни. Адже для багатьох наших громадян Україна, її історія, культура є terra incognita.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment