Спосіб життємислення нації

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

Про національну ідею мені писати страх як не хочеться. Забалакана ця тема до неможливості. Та й час такий, що потрібна національна практика, але ж не наосліп, і тут знову на поверхню випливає та ж забалакана тема. Тому я намагатимусь замість штампу “національна ідея” вживати тільки-но придуманий новотвір “спосіб життємислення нації”. Цілком непоганий термін. Тепер про причину подолання мого небажання писати на зазначену тему.

В інформаційному просторі відбуваються зовсім не здорові дискусії на тему української національної ідеї. Про українську національну ідею недавно висловився навіть скандально відомий нардеп та інформаційно розкручений Вадим Рабінович. На цю тему в інформаційний простір вкидається стільки деструктивну, що українська інтелектуальна думка мусить сказати своє слово. Якщо не втручатися в цю дискусію, ми можемо опинитися перед фактом появи закамуфльованої під модерн ідеї Малоросії чи Укровавілонії, до яких українці матимуть стосунок хіба що як “великочисельне уособлення гальма прогресу та успіху”. Принаймні таке враження від статті Сергія Удовика “Украина в постмодерне—4. Национальная идея” (сайт “Хвиля”, сиріч “Волна”). Стаття доволі розумна, але бере за живе тим, що не залишає каменя на камені від гонору сучасних українців — і все для блага “багатонаціонального українського народу”.
Що насправді вартують сердешні українці, ми знаємо від Івана Франка і Олени Пчілки. Своїм сучасним відображенням у дзеркалі притомні українці теж не задоволені, але вголос про це говорить хіба що Ліна Костенко. Ми боїмося жорсткої власної самооцінки і тому промова Малковича при врученні йому Шевченківської премії і реакція суспільства на неї є першим свідченням готовності українців змінюватися. Ми не звикли висловлюватися відверто та й не маємо для цього свого кутка в інформаційному просторі, окрім кількох малотиражних газет. Інтернет міг би нам зарадити, але він уже геть запаскуджений ботами, агентами і людьми, які не можуть не бути як усі. Попри гострий розум і вміння висловити свою позицію українці дуже легко приймають на віру всіляку емоційно-провокаційну дурню і лінуються переступати через колоди застарілих, часто неправильних понять, якими повниться цей фарисейський світ. Розумне життємислення нації стоїть поперек дороги популярного в Україні непристойного способу збагачення, і без науки боротьби з цим цинічним злом національна ідея залишатиметься предметом філософських суперечок інтелектуалів і просвітителів.
Хороша теза, але в українському середовищі не так багато інтелектуальних організацій, здатних прийняти виклик світової інформаційної війни. Звісно, дуже важко аматорському просвітництву протистояти армії заангажованих учених людинознавців, які мусять працювати проти суспільства, щоб небідно жити і годувати потомків. Особистості з інтелектуалів приречені працювати для нації переважно задарма. Зрештою, це не так уже й важко — відкривати суть технологій баламучення нації. Набагато складніше — знайти спосіб переконати в слушності висновків сердешних українців. Останнє завжди було історичним суперзавданням національних лідерів та героїв, і часто герої не могли докричатися до здорового глузду простолюду і тому обирали жертву життя. Тепер ще гірший світ — засоби переконання доступні, але за дуже великі гроші, яких в українців немає, бо про це дбають агенти безпеки інтересів непристойно збагачених. Бо заможний українець є дуже небезпечним аборигеном, здатним долати шори баламучення і жити своєю правдою та справедливістю.
Попри все під дошкульною навалою злиднів народ пробуджується і перебуває в такому собі ефемерному стані здатності на клітинному рівні розпізнати брехню політиків. Нам здається, що в цей час технології задурювання не діють. Насправді вони діють, бо збудженому суспільству систематично пропонують фальшиві пріоритети і фальшиву мету для боротьби на взірець боротьби з корупцією. Ми наближаємося до дуже вразливого емоційного стану “щойно пробуджених українців”, і цей стан неминуче використовуватимуть противники української ідеї. Адептам непристойно збагачених вигідно замінити нормальне життєбачення нації своїм телебаченням, а справжню самоорганізацію — відчаєм стихійного протесту.
Висновок з цього абзацу — ми мусимо мати достатньо особистостей високого сумління, які володіють даром генерувати і поширювати інтелектуальні орієнтири для простого народу. Це підготовлені особистості, здатні майже щодня виявляти фальшиві цілі й замасковані перешкоди, які приватизований інформаційний світ зазвичай подає як благо. Це наука жити з національною ідеєю в собі, наука сучасна, якої ми досі не знали і яку треба засвоїти, щоб вижити в ХХІ столітті. Йдеться про сучасну просвіту, яка не може бути масовою — лише особистісною. Тільки особистісний підхід до формування дійсного членства в громадських структурах українців вирішує проблему моніторингу, аналізу українського буття і створення формул — тез для правильної орієнтації громадської думки. А поширення цих тез повинно здійснюватися масовим волонтерством. Мені здається, що цілком інтуїтивно українство явило спробу створення такого інтелектуального ядра у вигляді ініціативи “Перше грудня”. На жаль, справа не просунулась далі.
Нам, як завжди, не вистачає ресурсів на головне і ми продовжуємо стояти перед стіною на шляху українській ідеї, не маючи сміливості визнати — на цей момент головною ідеєю є усунення цієї стіни, а не розмови про стражденну незнищенність українства. Згадаймо Григорія Сковороду, який просив не вчити яблуню родити яблука, але відігнати від її коріння свиней! На всіх транспарантах і в усіх головах має цвяхом вбитися гасло: “Українці не дозволять зробити себе бідними!”
Заможність українця завжди стояла і стоятиме в основі української національної ідеї як способу наведення ладу в громадському житті, державі. Бідний українець — зайвий українець і це звучить зараз так само, як і в часи Олени Пчілки та Івана Франка. Бідні українці не матимуть часу і грошей на політику, самоорганізацію і навіть на елементарний захист свого життя від зубожіння, стану неможливого для працьовитого українця. В бідність нас можна опустити лише штучно, — щоб не було завади неправедному збагаченню чужих українській ідеї особин. Не дати себе зробити бідними! — це головний месидж національної ідеї, хоч як би прозаїчно це звучало! Саме це, а не безлика боротьба з корупцією і безліч метушливих подій-видовищ, якими інформаційно нафаршировують для нас наше життя.
Громадську думку задурено псевдоідеями ліберальної ринкової економіки, якої в чистому виді немає в жодній державі світу. Тому відновлення цілісності національної ідеї, нашого позитивного життєбачення, має початись із докорінної зміни ставлення суспільства до економіки, встановлення відповідальності держави за контроль над господарством та встановленням справедливих трудових і бізнесових стосунків. Ідея справедливого і гідного життя завжди проста і не варто шукати для українського життєбачення якоїсь унікально-наукової формули — економіка і влада повинні стати інструментами зростання добробуту, відтак свободи громадян, відновлення вільного розвитку культури, духовності самобутнього життя. Ми не мусимо мовчки визнавати владу грошей над життям нації, бо тільки життя має значення для кожного з нас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment