Організована Аркасом

Серед ювілейних дат відродження держави Україна у 2016—2018 рр. відзначають 110-річчя від часу заснування й просвітяни Миколаївщини

Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, голова “Просвіти” Миколаївщини

Після поразки у 1709 р., попри чисельні факти нищення окупантом пам’яток культури (архітектури, писемності, історичних артефактів), заборони вживання мови і навіть назви народу, українці в особі своїх найкращих представників зуміли відродити свою національну культуру, продовжити її розвиток та стати на шлях відродження української державності. На ґрунті народної творчості й відродженої української поезії, драматургії й літератури, під впливом виступів кобзарів, українських театральних колективів та революційних подій 1905—1907 рр. у Російській імперії у Миколаєві стала відчутною гостра потреба й можливість створення українського культурно-просвітницького об’єднання за прикладом західноукраїнських “Просвіт” (створена у 1868 р).

16 лютого 1907 р. (дати до 1917 р. подані за ст. ст. — Авт.) на засіданні Миколаївського Присутствія було заслухано пропозицію статського радника М. Аркаса, міщанина М. Местергазі та інших осіб про створення у місті Українського товариства “Просвіта”. Тут же було затверджено й зареєстровано його статут. 24 лютого “Николаевская газета” на першій сторінці надрукувала українською мовою два оголошення: про проведення об 11 год. панахиди за Т. Шевченком в Купецькому соборі та першого зібрання Товариства. 25 лютого, після панахиди на 46-ті роковини з дня смерті Т. Шевченка, в орендованому будинку по вул. Таврійській (тепер вул. Шевченка, 64) близько 13 год. відбулися організаційні збори “Просвіти”. У присутності понад 150 осіб з доповіддю українською мовою виступив головуючий на зборах М. Аркас. 27 лютого 1907 р. “Николаевская газета” у замітці “Товариство “Просвіта” сповістила, що М. Аркас “…зробив історичний нарис культури українського народу до з’єднання його з Росією, періоду занепаду після цього, відпадання вищих шарів українського суспільства від народу, польський і московський періоди історії, систематичну заборону української мови, боротьбу з нею; переміщення української літературної діяльності в закордонну частину України, в Галичину (Львів).

Оратор закінчив свою промову знаменитими віршами Шевченка: “Учітеся, брати мої, / Думайте, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь. / Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Чужі люди цураються, / В хату не пускають”. Збори обрали головою товариства М. Аркаса, його заступником (товаришем голови) — А. Крижанівського, секретарем — Ю. Литвина, скарбником — П. Скляра. Членами ради стали С. Гайдученко, Ю. Маковський, кандидатами в раду — П. Дюмін, М. Местергазі, К. Овчаренко).

Їхніми однодумцями були: П. Андріященко, В. Асуховський, Г. Біленко, П. Босіхенко, І. Бердічевський та ін. Наприкінці 1907 р. товариство налічувало близько 180 членів. У товаристві діяли 4 відділи: літературно-науковий (очолював М. Аркас), артистично-музичний (Б. Кузнєцов), книгарні й книгозбірні (П. Андріященко), господарський (П. Дюмін, М. Заполенко). Просвітяни проводили літературно-музичні, літературно-наукові, членські сімейні вечори з танцями, на яких виступали місцеві аматори: поети, музики, співаки, декламатори; організовували ярмарки, народні гуляння. М. Аркас читав лекції за розділами його “Історії України-Русі”, ставив створену ним оперу “Катерина”.

У книгарні та першій на Миколаївщині українській книгозбірні була зібрана література українських авторів, передплачувалися українські газети та часописи, включно з дитячими, які виходили в Галичині, США. “Просвіта” наполегливо боролась за право українського народу на рідну школу, найперші з них були організовані М. Аркасом у селах Богданівка та Христофорівка, але їх невдовзі закрили за доносом російського попа. Рада “Просвіти” встановила декілька Шевченківських стипендій для учнів механіко-технічного, залізничного та реального училищ, чоловічої гімназії, акушерсько-фельдшерської школи. По смерті М. Аркаса у 1909 р. товариство терпіло значну фінансову скруту, і хоча від влади зазнавало утисків (з 1910 р. “Просвіти” в Російській імперії були заборонені згідно із законом “Про инородцев и сепаратизм”), проте продовжувало функціонувати. У роки Першої світової війни, заборонена як українське товариство, Миколаївська “Просвіта” діяла як благодійне, жертвуючи значні кошти військовим госпіталям і організаціям допомоги пораненим воїнам. Просвітяни часто проводили концерти перед пораненими на війні. Після Лютневої революції в 1917 р. зусиллями української інтелігенції відбулося поширення національно-культурних організацій “Просвіти”, особливо серед сільського населення.

На Миколаївщині нові осередки виникли у селах Сухий Єланець (налічував 50 осіб, голова І. Семін), Снігурівка, Лиса Гора, Новогригорівка, Висунськ, Баштанка, Березнегувате, Євгенівна, Софіївка, Мар’ївка та ін. Під час національно-демократичної революції 1917— 1921 рр. миколаївські просвітяни підтримали Українську Центральну Раду. З 1917 р. просвітяни активно працюють серед сільського населення, впорядковують народні читальні, організовують пісенні гуртки, беруть участь у заходах політичного спрямування, сприяють українізації навчальних закладів міста. Серед миколаївських просвітян тих років активністю вирізнялися М. Лагута, Т. Юрченко, М. Пітушенко, Ю. Кравченко, І. Іванів, Ф. Камінський, Б. Камінський, Кропівніцький, Гудзь, Кутовий, Сідорко, Романівський, Фарбітник, Докієнко, Гавріленко, Малімон, Стьожко, Н. Малеча. Організована М. Аркасом “Просвіта” діяла активно, сприяла пробудженню українців краю. Викликавши неприхильне ставлення місцевої влади (і царської, і більшовицької), вона переслідувалася в часи реакції, проте продовжувала діяти. За комуністів “Просвіта” спершу брала участь у відкритті клубів, дитсадків, музеїв, організовувала народні хори, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори, брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка. Враховуючи авторитет “Просвіти”, особливо серед селян, ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети намагали ся використати просвітян у своїй ідеологічній пропаганді. У 1920 р. влада виробила новий статут “Просвіти”, який нав’язував комуністичний характер її діяль ності (у Миколаєві його ухвалено загальними зборами “Просвіти” 13 червня 1920 р.).

На сторінках газети “Красный Николаев” у 1922 р. розгорнулася дискусія довкола “враждебной “культурной” банды” (№ 321), “зараженной петлюровским духом” (№ 332). Проте досвід просвітян намагалися використати та “укрепить КСМУ на селе” (№ 332), оскільки остання тут була нечисленна й слабо підготовлена, з “великими труднощами” створювалися альтернативні “Просвітам” Селянські Будинки, а в Миколаєві “Просвещение”. “Просвиты нечем заменить (виділено в тексті газ. — Авт.). Сельбудынки, как преобладающая форма в 1922 г. на Николаевщине — интеллигентская утопия. У нас есть просвиты (321 просвита по подсчету т. Ломакина). Хочешь не хочешь, а мириться надо” (№ 321). Проте повністю перебудувати діяльність “Просвіт” вия вилося неможливим, і більшови ки у 1924 р. пішли на закриття просвітянських осередків. Члени “Просвіти” зазнавали утисків і переслідувалися, а потім за сфаб рикованими звинуваченнями арештовувалися, багато з них бу ло розстріляно. Жертвами кому ністичних репресій стали: викладачі М. Лагута, Х. Гудзь-Засульський, М. Лященко, актори П. Приходько, Я. Романовський, Г. Юрченко, столяр та інвалід пенсіонер Ф. Іляшенко та багато ін., кілька разів арештовували і засуджували Ф. Камінського, “арештовували” й знищували книжки, серед яких і Шевченків “Кобзар”. Після М. Аркаса в різні часи раду “Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві” очолювали Б. Брояківський, В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруй ченко, О. СавченкоОсмолов ський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христиченко. За німецької окупації в 1941 р. знову почали відроджуватися осередки “Просвіти” (часом за сприяння похідних груп ОУН), але з перебранням влади цивіль ною німецькою окупаційною ад міністрацією вона їх заборонила. Щойно посталі товариства само ліквідовувалися, щоб уникнути репресій. У повоєнні роки (1945—1991) комуністична влада діяльність “Просвіт” декларувала як “вияв українського буржуазного націо налізму”, тому про відродження товариств не могло бути й мови, дослідження архівних документів та поширення інформації про них було обмеженим і викривленим. З початком перебудови й національного піднесення в Україні за ініціативи активного населен ня у грудні 1988 р. у Києві виникає Товариство української мови імені Тараса Шевченка. У Мико лаєві його осередки згуртувалися на заводах “Зоря” (голова В. Стренадо), “Океан” (В. Спи ця), ім. 61 Комунара (А. Теслен ко), в організаціях “Машпроек ту” (К. Рибак, затим Р. Шпак), “Спецбуд” (В. Андрієвський), у тубдиспансері (М. Ганущак), при обласній сільськогосподарській дослідній станції (І. Баклиць кий), при обласній письмен ницькій організації (В. Бойчен ко) та ін. Загалом у них налічува лося 152 особи, які в непростих умовах комуністичного однопар тійного режиму першими стали на захист української мови. 22 бе резня 1989 р. установчі збори Миколаївської міської організа ції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка об’єднали первинні міські осередки, обрали правління, до якого увійшли письменник В. Бойченко (голо ва), інженер В. Сліпець (заступ ник голови), агроном Ф. Грозов (секретар). 19 травня 1990 р. у ма лому залі Палацу культури і тех ніки ВО “Чорноморський судно будівний завод” відбулася уста новча конференція Миколаїв ської крайової організації Всеук раїнського товариства україн ської мови ім. Тараса Шевченка, куди прибули 92 делегати. Окрім миколаївських осередків, були представлені районні організації з Очакова, Вознесенська, Перво майська, Кривого Озера, Нового Бугу, Веселинового, Врадіївки, Снігурівки, Єланця. Пізніше з’явилися осередки та райоргані зації у Новій Одесі, Арбузинці, Братському. Незважаючи на утиски з боку комуністичної влади, активісти товариства намагалися продов жити традиції аркасівської “Просвіти”. Окрім участі в роботі товариства, мешканці Миколаїв щини своїми коштами підтриму вали його матеріально, збирали українську літературу для україн ських діаспор Москви, Мурман ська, Якутії, Кубані, Придніс тров’я, для районів нашої облас ті. Просвітяни поширювали ти ражовану на друкарській машин ці самвидавську просвітянську газету “Слово” (ред. К. Рибак), першу в краї незалежну газету “Чорноморія” (ред. Н. Царинна), загальноукраїнську демократич ну українську пресу (відповідаль ною була Р. Шпак), популяризу вали серед населення знання з іс торії України (В. Бойченко, В. Сліпець), порушили перед міською владою питання про розширення сфер вживання ук раїнської мови (М. Євтушенко, М. Курінний, М. Любченко). Ра зом із Союзом студентів активіс ти товариства порушили питання про зняття імені шовініста В. Бє лінського з назви вищого педаго гічного закладу краю. Проте на звати його іменем М. Аркаса вла да відмовилась, як і перейменува ти проспект Октябрський на Петра Сагайдачного. Просвітяни організовували мистецькі заходи за участю А. Іва нюченка, В. Антонюк, М. Євту шенка, О. Вербицького, В. Бой ченка, в яких популяризувалася українська національна ідея. На передодні референдуму 1 грудня 1991 р. з питання всенародного затвердження Акту проголошен ня незалежності України та участі у виборах Президента просвітяни проводили широку роз’ясню вальну роботу серед населення. За ініціативи товариства та сприяння голови редакції комітету з ра діомовлення В. Царюка в ефірі прозвучали виступи, які викривали антиукраїнські партії та вчине ні ними злочини. На шпальтах газет виступали В. Бойченко, В. Сліпець, Р. Шпак, А. Іванюченко, В. Авраменко, Г. Єжелов, П. Панянчук та ін. Попри усі застереження, просвітяни вперше на Миколаївщині 7 квітня 1991 р. підняли синьо-жовтий національний (потім державний) прапор під час свят кового спуску судна (Т. Кривоус, Р. Богданович, Б. Мороз, О. Цвєтков, М. Решетняк та ін. однодумці) у присутності тисяч містян, а 2 грудня 1991 р. — вперше в області над адміністративною будівлею (за участю Р. Богдановича, В. Спиці, В. Семця, О. Матіюка). У відродженні Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, а потім “Просвіти” на Миколаївщині активними були В. Андрієвський, Н. Архипенко, О. Баштовий, В. Березовський, І. Березуцька, Л. Богдан, І. Боднарук, С. Бережний, А. Бульботко, С. Вдовиця, Ю. Вишневський, В. Галущенко, О. Гілякін, Ф. Грозов, П. Доценко, М. Заго родній, А. Затурян, Г. Заудоль ська, Анатолій та Олена Іванюченки, Тамара та Володимир Кіпери, В. Криволап, М. Курінний, А. Курган, Т. Лисак, Л. Лисогур ська, М. Любченко, М. Лялько, О. Малицький, С. Миронюк, І. Новохатько, Л. Хрустальова, Г. Кісюра, М. Матвіїв, Олег та Микола Матіюки, Б. Мороз, П. Панянчук, Р. Прохмалюк, К. Рибак, С. Рублевик, В. Спиця, П. Старовойтова, В. Стренадо, А. Тесленко, Р. Шпак, Л. Цимбал та інші. За ініціативи “Просвіти” у Миколаєві, де мешкали видатні українські діячі культури, встановлені меморіальна дошка та пам’ятний знак М. Аркасу, П. Саксаганському, Т. Шевченку (на розі вул. Шевченка і Пушкінської, знищена вандалами в жовтні 1999 р. і відновлена у березні 2013 р.).

Просвітяни проводили й продовжують пошукову роботу зі встановлення вцілілих у краї пам’яток історії козацтва (О. Ковальова, О. Шарафанов), з краєзнавчого шевченкознавства (І. Марцінковський), пісенних традицій (О. Шпачинський, А. Затурян), діяльності М. Аркаса (В. Шкварець, Т. Березовська), дослідження зв’язків діячів української культури з Миколаївщиною, результати яких оприлюднюють у наукових виданнях, періодиці, на конференціях, лекціях. Для дошкільнят п’єси пише драматург М. Євтушенко, зі школярами працюють педагоги Л. Цуркан, Н. Горецька, М. Матіюк, студентам викладали чи продовжують викладати Л. Старовойт, Т. Березовська, М. Загородній, І. Береза, В. Руссова, культурно-пізнавальні мандрівки краєм організовує Б. Савченко, щорічні колядування здійснює очолюваний Н. Архипенко вертеп. Серед районних осередків найактивнішими є новобузькі просвітяни — О. Жмурко, О. Репіхович, В. Корнафель, С. Кузьменко, Л. Пророк. Протягом 2000—2008 рр. Миколаївська “Просвіта” видавала газету “Аркасівська вулиця” (ред. М. Загородній, а потім Н. Огренич).

Головами правління обласної “Просвіти” упродовж 1992— 1998 рр. був В. Бойченко, у 1998–2001 — М. Загородній, у 2001—2010 — Н. Огренич, з 2010 — І. Марцінковський. Своїми коштами просвітяни перевидали знакові для нашого краю пам’ятки української культури: “Микола Коваль” М. Венгера (Миколаїв, 1832) — перший прозовий твір українською мовою з початку українського національного відродження (зберігся один примірник); “Словничок Шевченкової мови” Н. Малечі (Миколаїв, 1916) — перший український лексикографічний словник одного автора (збереглося 2 примірники).

Було також видрукувано “Миколаївський список забороненої поезії Тараса Шевченка” — унікальну, писану в другій половині ХІХ ст. збірку творів Кобзаря, що збереглася у Миколаєві. Оприлюднено в одному з місцевих наукових видань невідому раніше газетну статтю про Т. Шевченка, написану в 1943 р. нашим краянином Ю. Бойко-Блохиним.

До 200-річчя від дня народження Т. Шевченка побачив світ “Шевченківський енциклопедичний словник Миколаївщини” — енциклопедичне видання, що становить 65 ум. др. арк., яке показує вплив творчості митця на мешканців краю та його історичний і культурний нерозривний зв’язок зі всією Україною. Подібне видання раніше з’явилося лише в Полтаві й було здійснене коштом місцевої влади. Виданнями наукових і публіцистичних праць просвітян (В. Бойченка, І. Баклицького, П. Панянчука, М. Євтушенка, В. Шкварця, Л. Старовойт, Л. Цимбал, Л. Дудюка, І. Берези, В. Руссової, О. Ковальової, Л. Пророк, О. Матіюка, П. Водяної, І. Марцінковського) поповнилися бібліотеки Миколаївщини, інших областей України. За сприяння просвітян у Миколаєві щорічно відбуваються літературні, пісенні й мистецькі конкурси серед школярів і студентів, читають лекції перед школярами, студентами, військовими, громадськими активістами, влаштовують виставки у музеях і бібліотеках, друкують статті про діячів української культури та їхні зв’язки із нашим краєм у місцевій пресі, Товариство поширювало серед молоді літературу, навчальні компакт-диски (з історії, культури, української й англійської мов, народознавства, природознавства та інших дисциплін), просвітяни беруть участь у радіо- і телеперадачах. Члени “Просвіти” завжди відстоювали збереження традицій української культури краю, проводили роз’яснювальну роботу, братимуть участь у заходах державницького спрямування. Проте не все так оптимістично було упродовж цього шляху в недалекому минулому й сучасному просвітянському русі. Періоди активнішої роботи просвітян змінювалися періодами затухання. Не сприяла українському товариству “Просвіта” й миколаївська українська влада: всупереч Конституції України і протестним виступам міська та обласна ради в 2012 р. ухвалили рішення, що фактично обмежували вживання державної української мови, тоді ж просвітян позбавили приміщення, постійно нехтуються звернення Товариства.

Прикладом може бути хоча б останнє звернення до міського голови про встановлення меморіальної дошки на будівлі, де відбулися установчі збори “Просвіти”, яке подане ще 9 лютого 2017 р., а відповіді, всупереч закону, й понині немає. Члени міської топонімічної комісії (і ті, хто відвідував її, і ті, хто не приходив) знехтували пропозиції просвітян про перейменування вулиць міста іменами осіб, які мали зв’язок із Миколаєвом (Леся Українка, І. Піддубний, С. Гайдученко, М. Аркас, Ю. Бойко-Блохин тощо). Зате ухвалили, наприклад, назви вулиць: “Кузнецька” (а ще на вказівниках пишеться й “Кузнечна”), “Воєнна” (во славу якої війни вона названа, не уточнюється). Якою ж мовою вони названі, оскільки це не російська і не українська, теж незрозуміло (на одному будинку на перпендикулярних стінах висять таблички: “вул. Кузнецька”, “провул. Ковальський”). Що про миколаївців будуть думати і як сприйматимуть ці назви гості міста чи адресати? Міській громаді закидається думка про важливість встановлення пам’ятника російському адміралу Грейгу, але не зведений як капітальний, а стоїть десятиріччям тимчасово встановлений меморіальний знак М. Аркасу (вул. Адміральська), немає охоронної і меморіальної дощок на будинку Аркасів на розі вулиць Артилерійської й В. Морської, щонайменше десять років “забалакується” встановлення пам’ятника українським козакам (на місці пішохідного мосту через Інгул діяла козацька переправа, а поруч, на території суднобудівного заводу, знайдені залишки козацької кузні) і т. ін.

У державні свята владні чиновники забувають про просвітян, які доклали своїх зусиль на відродження України, зате нагородами вшановують тих, хто відверто виступав на початку 1990-х проти її відродження, а тепер ніяк не може запровадити повноцінне функціонування державної української мови в очолюваних ними державних установах, зокрема й освітніх. Підсумовуючи пройдений шлях, аналізуючи всі пережиті труднощі, з упевненістю можна сказати, що “Просвіта” на Миколаївщині є найстарішим функціонуючим громадським товариством, яке несло і несе мешканцям краю Шевченкове слово, українські народні традиції, кращі зразки української національної культури сучасності для утвердження державності України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment