Повите красою і талантом

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, кандидат мистецтвознавства

Серія пастелей Ольги Кравченко “Меланхолія”, написаних упродовж останніх у часі двох-трьох років, інтригує не лише своєю назвою. (Хоча й виникає спокуса асоціації з відомим фільмом Ларса фон Трієра, в якому глядачеві представлено принадно-заворожуючий світ перед тотальною катастрофою, яка таки відбувається у фіналі). Адже у цій серії бачимо м’яку — воістину пастельну — еволюцію авторського почерку, який до недавнього видавався цілковито визначеним та візуально переконливим — у техніці “полотно; олія”, що принесло мисткині заслужену популярність, і не лише “у вузьких колах”.

Несподіваність нового бачення (яке не заперечує її попередніх чеснот) у “Меланхолії” тим разючіша, що Ольга Кравченко не пориває із системою пріоритетних жанрів — знову натюрморт, знову пейзаж, часто-густо — іноземний, та без надмірної екзотичної мальовничості. Усе дуже стримано, дуже зважено, напівнатяком і без пафосу. Єдиний виняток — відгук на події недавньої кривавої української історії у картині “Тимчасове перемир’я на Грушевського”. Та й тут авторка закцентовує свою увагу на моменті хоч і хисткої, але гармонії — і лише наша пам’ять мовчазно розставляє всі крапки над “і”.
Зрештою, серія — як і виставка у “КалитаАртКлубі” — і пойменована за означенням доволі депресивної людської емоції. Але новочасна рефлексія поняття змістила увагу на момент солодкої млості, поетичного сумування і парадоксальної розради, яку дає оте сумування — на противагу безпросвітній печалі, хоч що б там казав розумака Фройд. (І продовжуючи паралель із фільмом Трієра, у малярстві бачимо світ хоч і не надто веселий, та не рокований катастрофою). Меланхолія передбачає промінець надії, хоч і не конче гарантує його.
Відтак — переважають стани перехідні, у побутовому сенсі — не надто комфортні, авжеж, не драматичні: мряка, моква, легка, нетривала негода — прикра, можливо, лише з огляду на літній період, за яким погодним ідеалом визнано безхмарність. Але зась (окрім Хургади, яка все-таки надихнула Ольгу на кілька, безумовно, сонячних ландшафтів: оаза, та й годі): навіть лейтмотив водойми з віддзеркаленими у ній деревами ненав’язливо натякає на можливі розливи озер та рік, хоч безпосередньо про це не сказано. Деякі природні стани нівроку розмиті, що ні час доби, ні пору року не вгадати одразу, без авторської підказки — навіть саме ця атмосферна неозначеність надає йому ноток меланхолії.
Лики її розмаїті: від тривожної заграви у “Нічному пейзажі” і “Воловецькому перевалі” до цілком буденного вечора чи навіть стану узвичаєного переходу від одного біологічного віку до іншого (“Дозріває гранат”). І несть числа туманам, які розвіюються вже посеред дня, не навіваючи туги, а несучи приємну свіжість. Та стримлять посеред них із піднесеними догори дерева з гілками — мовби живі істоти, оповиті щемкою тривожністю…
Дивовижним бастіоном стабільності постають тут натюрморти, подекуди енергійно автономізовані від середовища (“Сливи”, “Троянда”). Опуклі форми посудин усіма своїми лініями вагомо протистоять непевному довкіллю, яке й не вгадується поза межами картинної реальності (“Маки”, “Візантійська ваза”). Відтак ці два, разом із пейзажем, найбільш “мирні” жанри малярства, які ще напередодні невимушено колаборували у творчості Ольги Кравченко, часом розчиняючись один в одному, тепер розходяться у різні боки, заклопотані кожен своєю жанровою самоідентичністю. Відтепер у кожного — своя образна абетка, своя історія та своє бачення — аж до перетворення на оригінальну версію інтер’єрного ландшафту (“Натюрморт зі сливами”).
Перефразовуючи Бюффона, скажемо: “жанр — це людина”, адже наша сучасниця живописну техніку перетворює саме на індивідуальний жанр станкової творчості. Пастель, фаворитка локально-рокайльного парадизу, поступово перетворюється на цілком стерпний пургаторіум “срібної доби”, в який укинуто індивіда рефлексуючого, охопленого неспокійними розмислами. Та не знедоленого: гомеопатична доза солодкого болю дозволяє очам розкритися якомога ширше, аби оцінити красу довкілля (пронизливо-червоні дахи Відня і Бледу, Словенія), яка — без такої дози — сприймається байдужим поглядом як щось безу­мовне, отже — вічне.
А це не так, бо інакше не мали б ми потреби у жодному мистецтві, яке насправді не може конкурувати з природою. Тлінність, плинність якої дивовижно вивищує прекрасну здатність людських рук до ошляхетнення минущого. І одне без іншого не існує — повите “Меланхолією”. І талантом Ольги Кравченко.

Із книги відгуків: “Захоплююсь, радію, люблю. Велике мистецтво, бо воно вроджене. Як безпосередність дитяча, чиста, щира, так і зберегла пані Оля ту чистоту в своїй душі. Роботи писані з натури, але вони диктовані Всевишнім. Тільки так можна бачити і не бачити той пейзаж, бо він дивиться на нас серцем цієї Великої Майстрині. Це є Катерина Білокур, це є те, чого не можна навчитися.
Олю, яка радість від твоїх робіт.
Щастя, здоров’я, люблю твоє мистецтво”.
Віра БАРАНОВА-КУЛЕБА, художник

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment