Право на рідну мову

Іван ЮЩУК,  професор, заслужений діяч науки й техніки України, член НСПУ

Сергій МЕЛЬНИЧУК:
— За ініціативою голови Спілки офіцерів України, засновника української військової контррозвідки — генерал-лейтенанта О. О. Скипальського 25 березня 2017 року у Спілці офіцерів України відбулася презентація 2-го доповненого видання моєї книжки “Моя боротьба за мову”.
У презентації узяв участь як експерт з Міжнародного публічного права професор В. А. Василенко (екс-суддя Міжнародного Кримінального Трибуналу з колишньої Югославії, Надзвичайний і Повноважний Посол України).
Я пояснив зміст своєї книжки: “Збірка документів правозахисної діяльності автора книги документально висвітлює процес поширення нацистської ідеології “Русского міра” в Україні, зокрема у Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенції кремлівсько-терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення.
Автор сподівається, що дана збірка документів незабаром стане матеріалом для професійного дослідження працівниками СБУ”.
Професор В. А. Василенко наочно роз’яснив безпосередній зв’язок між подіями, відображеними у книжці та реальною загрозою державному суверенітетові України.
Генерал-лейтенант О. О. Скипальський висловив своє задоволення презентацією книжки та фаховим аналізом професора Василенка актуальності викладених у ній проблем належного функціонування в Україні стратегічної зброї — української мови як державної.
Деякі голови обласних організацій Спілки офіцерів України запросили мене провести подібні презентації у себе в обласних центрах.

Ще зі шкільної лави нам запам’яталися мудрі слова славетного нашого письменника Панаса Мирного: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова”. І так само промовистий вислів видатного російського письменника Костянтина Паустовського: “Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови — дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу”. Отже, берегти й шанувати рідну мову, мову свого народу — це моральний обов’язок кожної нормальної людини в суспільстві.
Тепер тільки треба з’ясувати, чи ми, українці, справді окремий народ і чи справді маємо свою власну українську мову і право на неї, що часто намагалися й намагаються зверхньо заперечити наші самозвані “старші брати”, маючи нас за своїх попихачів.
Тут доречно навести спостереження видатного мовознавця Івана Огієнка: “Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”.
Як тільки російські війська у вересні 1914 року ввійшли в Галичину, тут було закрито всі українські видання, школи, розпущено культурні й освітні організації, розгромлено “Просвіту”, знищено бібліотеку Наукового товариства
ім. Т. Шевченка, заборонено вживати українську мову в адміністрації, суді, громадських організаціях. Ось якою страшенно небезпечною була українська мова для російських колонізаторів! Такою вона залишилася й дотепер: у Криму, на окупованих частинах Луганської і Донецької областей українська мова фактично заборонена.
Революційні події 1917–1918 років, що сприяли відновленню української державності, на якийсь час звільнили українську мову від московського шовіністичного тиску. Але це тривало недовго. “Видатний діяч Комуністичної партії і Радянської держави” (так зазначено в радянській енциклопедії) Міхаіл Фрунзе на жовтневому 1923 року пленумі ЦК українських комуністів прямо заявив: “На Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини… Не справимося доти, доки не вирвемо зброї петлюрівщини — української мови”. І він казав правду.
Особливо планомірного характеру витіснення української мови російською набуває в післявоєнний час. Непомірно в Україні зростає відсоток росіян-колонізаторів, які й досі, живучи в Україні, гидують українською мовою через імперську зверхність. 10 червня 1983 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР приймають постанову “Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”. У ній російська мова в Україні ставиться в особливе, привілейоване становище: “1. Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини… 5. Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи… вдосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання”. Тобто збільшувати їх кількість, що й робилося за рахунок українських дітей.
Тут названо тільки деякі факти офіційного нищення української мови в Російській імперії та в так званому Радянському Союзі, насправді ж їх і перерахувати годі. Це була така сама колоніальна політика лінгвоциду (складова етноциду) щодо поневоленого народу, яку свого часу проводили Франція в Алжирі, Голландія в Індонезії, Великобританія в Індії, Японія в Кореї. У названих колоніях після здобуття ними незалежності запанували національні мови.
І ось настало 24 серпня 1991 року: у тодішній Верховній Раді Української РСР прозвучав довгоочікуваний “Акт проголошення незалежності України”. Ще за два роки перед тим було ухвалено Закон про мови, у якому було записано: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. У незалежній Україні — тим більше.
Колоніальний період в історії України закінчився, але при владі залишилися ті самі провідники колоніальної політики Росії, і мовна політика залишилася майже та сама. Особливо на сході і півдні України.
Та ось 2004 року (на 13 році незалежності) з’являється висновок небайдужої людини: “Зросійщення українців на Луганщині триває з більшою завзятістю, ніж за радянських часів”. Хіба можна про таке мовчати? І ще цього ж таки року: “Нехтування мовою титульної нації, принаймні офіційними й публічними особами, демонструє зневагу до представників цієї нації”.
Небайдужа людина — Сергій Андрійович Мельничук — народився і вчився в цілком зросійщеному містечку Краснодоні на Луганщині. Ну говори собі, як усі вже звикли за колоніальних часів, заробляй у шахті добрі гроші, купуй ковбасу. Так ні. Послухаймо самого Сергія Мельничука: “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину, наче холодний душ, — я замислився: “Я — українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою моїх батьків, по великому рахунку, навіть два слова не можу зв’язати”. І тому переді мною постало питання: “А чи вартий я того, щоб називатися людиною?” Після цих роздумів я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування”.
І не тільки перейшов на українську мову спілкування, а й, вірячи в силу закону, став на захист права рідної мови, мови свого роду й народу — звернувся до суддів. А судді — хто? Для них, колишніх колоніальних чиновників, людина, яка обстоює своє природне національне право на рідну мову, небезпечна. Тому вони й намагаються, за колишньою радянською традицією, відправити таку людину на примусову судово-психіатричну експертизу. Проте послідовність і чесність приносить хоч невеликі, але перемоги: “Судові засідання зараз за моїми скаргами ведуться лише державною українською мовою. Хоча спочатку судді принципово відмовлялися вести судове засідання українською мовою й навіть дехто із суддів офіційно приймав злочинне рішення про ведення судового засідання російською мовою”. Це 2004 рік, а боротьбу за своє право на рідну українську мову Сергій Мельничук почав ще 2002 року. В незалежній Україні!
Здавалося, центрами української духовності в Україні мали б бути її вищі навчальні заклади, тут повинна б формуватися українська національна еліта, без якої існування української держави стає проблематичним. 2005 року Сергій Мельничук вступає до Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля вивчати журналістику. Навчання журналістів — майбутнього сумління нації і охоронців її мови — ведеться тут російською мовою з орієнтацією на російські цінності. Але ж в Конституції України в статті 10 записано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. І в статті 11 додано: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”.
Треба б було бути, за висловом К. Паустовського, дикуном, щоб не обізватися за конституційне право свого народу на рідну мову, що й робить небайдужий Сергій Мельничук. А ось сміховинне фарисейське рішення суду: “Зобов’язати Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля здійснювати навчання Мельничука Сергія Андрійовича у відповідності до чинного законодавства — українською мовою”. Отже, а з усіх інших готувати сепаратистів. Це ми й маємо тепер на Донбасі.
Запорукою невмирущості стародавньої української нації і її мови є саме такі небайдужі люди, як борець за право на рідну мову в Україні Сергій Мельничук. Різноробочий, шахтар, студент, правозахисник, який бив на сполох ще тоді, коли не лилася кров на українській землі, коли клінчаєви, зневажаючи національні закони, ще тільки нарощували сили, щоб встромити ніж у спину України. Ніби й від імені Сергія Мельничука сказав його старший побратим з Донеччини Олекса Тихий у своєму заключному судовому слові: “Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага… Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Я для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу гідно вів партію в багатоголосому хорі світової культури”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment