Віра ВОВК: «Я в усьому і завжди — насамперед українка»

Закінчення. Поч. у ч. 15 за 2017 р.

Михайло СОРОКА

Бразильське Ельдорадо

— Чому і в кого раптом з’явилася думка переїхати в далеку Бразилію?

— Ідея переїзду належить мамі. Я її сприйняла пасивно, хоча не можу сказати, що Бразилія мене не цікавила. Мені уявлялась ця країна як якесь Ельдорадо. А тут трапилася пропозиція отця Ханейка. Він довідався про смерть мого батька, про наше скрутне життя у повоєнній Німеччині і сказав, що міг би оплатити нашу з мамою подорож до Бразилії. І от ми зважилися на далеку дорогу. В порту Ріо-де-Жанейро нас мав зустріти отець Ханейко, але його серед зустрічаючих не було. Уявіть собі цю страшну для нас ситуацію. Виявляється, він готувався нас зустріти на добу пізніше. Ми якось дісталися до штату Парана, де живе більшість українців. За тиждень познайомилися із місцевою флорою і фауною. Але що робити далі?

Ми почали шукати працю. Нас прийняв курітибський монастир німецьких сестер Божого Провидіння. Жили ми у піддашші. Мама працювала у секретаріаті, записувала дітей, які вступали до гімназії на навчання. А я да вала уроки гри на фортепіано для початківців.

Якось приїхав туди священик із Ріо-де-Жанейро, і настоятелька монастиря відправила всіх сповідатися. Ну, сповідатися, то й сповідатися. Правда, отець мало цікавився моїми гріхами, а почав розпитувати, хто я, звідки і так далі. Я розповіла. Він мене вислухав і сказав: “Я вам допоможу”. І справді. Через деякий час він мені написав, щоб я приїхала до Ріо-де-Жанейро для розмови із ректором Католицького Папського Університету, дослідником німецької старовинної літератури. Я це зробила. Ректор зацікавився моєю докторською працею і запросив мене на іспит. Я його склала німецькою мовою. Португальську тоді добре не знала. І це, до речі, було для мене проблемою, адже часто доводилося спілкуватися у Міністерстві освіти Бразилії (Ріо тоді ще був столицею). Тож мені дали дозвіл підготувати докторську працю німецькою мовою. Зважили й на те, що тема моєї докторської стосується германістики. Іспит тривав дві години. Я його склала з найвищою оцінкою (summa cum laude), і мені відразу запропонували місце викладача у жіночому Католицькому університеті Святої Урсули, в якому працювала тридцять років.

— І Ви — професор цього університету?

— Ви знаєте, тут інша, ніж в Україні та інших країнах, система. Професорами тут називають представни ків різних професій, майстрів і вчителів у своїй справі. Наприклад, кравчиню або вишивальницю, яка вас навчає цьому ремеслу. Я не конечно професор. Я хотіла стати доцентом і мала для цього все необхідне та була готова до іспиту. Але мені сказали, що, на жаль, ця категорія вже не існує. Тож доцентом не стала. Була викладачем університету. Пізніше, протягом дванадцяти років, викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед моїх студентів було кілька дуже талановитих осіб, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками.

На той час у мене вже було дуже багато праць, зокрема перекладів. Перекладала з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську. У ті роки отримала кілька премій в Америці. Там, у Колумбійському університеті Нью-Йорка, протягом року викладала порівняльне літературознавство. Воно стало моєю другою спеціальністю, яку достудійовувала у Мюнхені.

Моє життя склалося так, що завжди жила осторонь від української громади, спілкуючись із нею листовно або при коротких відвідинах, що можна вважати благословенням і прокляттям. Прокляттям, бо природно було б стояти близько біля свого кореня, ссати його атавістичні соки і до певної міри впливати на його розвій. Благословенням, бо, живучи в чужому середовищі, я мала ширше коло бачення і не могла втрапити під вплив якоїсь насуненої ідеології. На перехресті різних поглядів і важко борючись з обставинами життя, могла собі вибирати серед них такий світогляд, який найбільше відповідає моїй особі.

Коли роздумую про наш приїзд до Південної Америки, вважаю дещо в ньому наче здалеку призначене, наче якийсь метафізичний план. Є в ньому також дивні збіги обставин, які нам тоді не спали на думку, або навіть такі, про які ми тоді нічого не знали. А саме: мій предок, отець Іван Волянський, був першим українським священиком в Америці. Спершу він був душпастирем у США, опісля переїхав до Бразилії, і його дружина померла на пошесть у Ріо-де-Жанейро. Також і мій хресний батько відвідав свого часу Бразилію. Я почала вважати цю країну своїм завданням, своєю необхідною долею і вирішила працювати в ній для престижу нашої дідизни.

Ріо — місто дивовижне

— За роки й десятиліття життя в Бразилії Ви вже адаптувалися до місцевого життя і добре вивчили характер бразильців. Чи схожі вони на нас, українців? І якщо так, то чим?

— Дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут багато політиків, які один одного “пожирають”. На жаль, у Бразилії, як і в Україні, процвітає хабарництво. Втім, бразилійці мають одну велику прикмету: терпець (по-португальськи “пасієнсія”). Не мушу пояснювати, що часто воно діє на людину наперекір своїй ідеї, коли вам доводиться парканадцятий раз іти до якоїсь установи за пильною справою і завжди вас відсилають ввічливою усмішкою, мовляв, шеф пішов до зубного лікаря, секретарка вийшла на чорну каву, а заступник якраз відсутній з урядових причин, але завтра, напевно, вас обслужать.

Бразилійці дуже ввічливі, але треба розуміти, що йдеться про умовну ввічливість. Ніщо їх так не вражає, як шорсткість слова чи жесту. Наприклад, коли ви є гостем у якомусь домі і вам щось сподобалося, бразилієць каже: “До ваших послуг”. Якийсь чужинець зрозумів цю фразу буквально і наступного дня послав водія по килим у вітальні, чим дуже образив господарів! Бразилієць ніколи не поправлятиме чужинця, коли той неправильно висловився португальською мовою, ніколи не насміхатиметься з нього. Та коли ви очікуватимете від бразилійців точного сповнення обіцянки, тоді розчаруєтеся. Але цього, звісно, не можна узагальнювати.

До позитивних прикмет бразилійців належить гостинність і щедрість. Не можу уявити собі бразилійців, що відмовляються дати голодному тарілку рижу. Пригадую собі мою першу подорож потягом від Сан-Паулу до Курітиби: потяг, яким їздить убоге населення, бо квитки на літак дорогі, спізнився на 7 годин. Мати і я не були приготовлені на таку зовсім нормальну в Бразилії пригоду, але ми не могли жалітися на брак поживи. Всі наші співпасажири просто засипали нас хлібом, сиром, овочами і солодощами, розповідаючи при тому, напевно, щось дуже цікаве, чого тоді, на жаль, я ще не могла зрозуміти.

Незвичайним є бразилійський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато.

— Каріока. Наскільки мені відомо, так називають етнічних мешканців Ріо-де-Жанейро. Це якийсь особливий бразильський характер?

— Ви мали можливість познайомитися з Ріо-де-Жанейро під час Олімпіади і, мабуть, пересвідчилися, що це — незвичайне місто. Його природна сполука дивовижної форми гір з океаном, затоками й островами, його контрасти немислимого багатства й крайньої нужди, оригінального й банального, щедрого й жорстокого — це зовсім нечуване явище. Між горами крутяться бульвари, вулиці й вулички, кишить від авт, автобусів, крамниць, футбольних змагань, переданих через радіо і телебачення, релігійних процесій, африканських чарів…

З одного боку, пляж із майже голими красунями, з другого — достойні церкви й монастирі, праворуч палати й розкішні вілли, ліворуч, на скелях, убогі хижі, “фавеляс”, де нема ні води, ні каналізації, але є телевізор, а всюди сонце, пісні й невідступні синкопічні ритми бубна. Може, Сан-Паулу було б мені відповідніше — з огляду на холодніше підсоння, впорядкованість і поступ. Одначе, хто вже хоч раз причалював до цього континенту під розгорнені рамена Христа на горі Корковадо і бачив із покладу корабля через затоку Гванабара бенгальськими вогнями освітлене Ріо-де-Жанейро, зрозуміє, чому воно дається більше любити.

Робочий день — з п’яти годин ранку

— Тут Ви мешкаєте вже тривалий час. Після багатьох років поневірянь маєте затишну, гарну квартиру в мальовничому і знаменитому завдяки горі Корковадо куточку Ріо.

— Скажу відверто: мені дуже хотілося жити саме тут. Назбирала невеличку суму грошей і не знала, що з ними робити. А тут якраз Терезія, моя велика подруга, розповіла мені, що на її вулиці, в будинку, який мені подобається, продається квартира. Вона ще не була достатньо впорядкована. У ній тоді зверху протікала вода, а стіни були пофарбовані у жахливі, як на мене, рожеві й фіолетові фарби. Але мене цікавило, що можна побачити з вікна квартири. Для мене це дуже важливо, я люблю простір. І я купила цю квартиру за п’ять хвилин. Я відразу заплатила представникові господаря квартири гроші. Як ми з Терезією виходили з неї, то вже чекав на огляд її хтось інший, який запропонував подвійну ціну. Але йому було сказано: “Вибачте, але квартира вже продана”. Як бачите, у світі є порядні люди.

Помешкання куплене, але його треба привести до ладу. А тут у мене випала тривала зарубіжна поїздка. Терезія мене заспокоїла, сказала, що я можу їхати, а вона все, що пов’язане з ремонтом, полагодить. Вона мені потім час від часу телефонувала з різними питаннями, але я їй сказала, що в усьому покладаюся на неї.

Я тоді не мала достатньо грошей, щоб заплатити ще й за реставрацію квартири. Але одна з моїх товаришок сказала: “Слухай, Віро! У мене є племінник. Він ще дуже молодий, але розуміється на ремонтних справах і може тобі виконати роботи за невеликі гроші. Звичайно, я на цю пропозицію пристала. І племінник справді привів помешкання до ладу. Як я повернулася з тривалого відрядження, то вже можна було сюди переселитися. Все було зроблене Терезією і нашою з нею приятелькою.

— Ви дуже тепло згадуєте Терезію.

— Це була моя посестра, надзвичайно талановита викладачка, музичний ерудит, чудова людина. Коли вона померла, то біля труни зібралося багато її учнів. Вони грали, співали. Спочатку релігійні пісні, а пізніше і звичайні. То такий був веселий похорон, що словами не передати. Просто це був вияв великої до неї любові. І досі на день народження Терезії збираються її учні, щоб вшанувати її пам’ять. Мені теж у такий день пишуть: “Сьогодні народилася Терезія. Хай живе Терезія!”. А її вже давно немає на білому світі. Вона була дуже світлою особистістю. І надзвичайно доброю…

— Терезія — корінна бразилійка?

— Ні, вона народилася в Німеччині. У Бразилії жила з трьох років, тому вважала себе бразилійкою. За характером вона була більше бразилійка, аніж німкеня. Серед німців у мене багато приятелів. Одна з них — сестра колишнього президента Німеччини Вайцзеккера.

— Повертаючись до Вашого побуту, хотів би спитати, наскільки дорогі у Бразилії комунальні послуги, продукти харчування, електрика, вода… В Україні все це на очах дорожчає.

— Почну з моєї пенсії. Вона — не висока, але я можу спокійно на неї прожити. Плачу за світло, газ і телефон, а також за землю (остання плата залежить від площі квартири). А от вода в нашому будинку — із місцевої артезіанської криниці. Ми не залежимо від міста, де часто бракує води.

— У моїй уяві суспільство Бразилії поділене на три частини: є багаті, є дуже бідні, скажімо, мешканці фавел, і є середній клас.

— Так. І очевидно я належу до людей із середніми статками.

— Як уживаються ці три світи? От під час Олімпіади наша делегація, за підтримки спонсорів, приймала почесних гостей у п’ятизірковому готелі “Роял Туліп”, що на мальовничому березі океану. А десь за кілометр від нього, на схилі гори, виднілися сумновідомі фавели. Вам доводилося бувати у фавелах?

— Звичайно. Понад те, я добровільно працювала у школі для фавелів, була у приязних стосунках із директором цієї школи. І нашою ученицею там була тепер відома кінозірка.

— Я вже звернув увагу на те, що Ваша квартира нагадує український етнографічний музей.

— Ви маєте рацію: тут у мене — Україна. Але є речі не тільки з України, а й з усього світу, бо я багато подорожувала.

— Вам хтось допомагає в господарюванні у Вашому помешкан ні?

— Прибираю квартиру сама. До мене лише раз на два тижні приходить жінка, бразилійка Фатіма, щоб випрати білизну з ліжка і рушники. А ще вона прасує, бо я прасувати не люблю. Все інше роблю сама. Тут, на останньому поверсі, живе похресниця Терезії, вона купує мені їжу. Звісно, я їй на це даю гроші. Так що маю повний час для творчості.

— Я бачу, Ви працюєте з комп’ютером і знаю з досвіду спілкування з Вами, що постійно користуєтеся електронною поштою.

— Так. Щодня працюю над літературою. Це для мене звичка. Вже о п’ятій ранку на ногах і працюю до дванадцятої дня. Але о дев’ятій годині вечора вже сплю.

Я дуже багато працювала — у трьох училищах, щоб видати одну книжу, зокрема переклади творів української літератури португальською мовою. Було 12 випусків класичної літератури, стільки ж сучасної, крім того, сім антологій. Тут при досягненні 70-річного віку викладачі ідуть на пенсію. Я ще могла продовжити працю на постгредюаційних курсах, але не захотіла. То був єдиний час, коли могла серцем і душею віддатися літературі.

Віще перо ластівки

— Над чим нині працюєте?

— Нещодавно завершила поему, яка називається “Ластів’яче перо”. Вона про поетку, яка народилася зимою. Мама під весняне сонце винесла її на подвір’я. А якраз пролітали ластівки, і на дівчинку впало ластів’яче перо. Так починається життя цієї дитини. Це також моя біографія. Перо — як символ творчості. Там справді багато моїх думок і переживань, але все-таки — це літературна обробка. Крім того, пишу збірку поезій, яка називається “Нев’янучий квіт”.

 — Це буде поетична збірка. Але ж Ви і прозаїк, і драматург, і перекладач, і дослідник літератури… Що серед літературних жанрів Вам найближче?

— Очевидно, поезія. Отож, сідаю за комп’ютер і пишу. Написане друкую на принтері, а потім готую до видання. Маю тут дуже хорошого видавця. Це бразилієць, молодий хлопець, дуже ввічливий і розумний. Все робить так, як я скажу і як хочу. При цьому бере за видання книг невеликі кошти. Я ж видаю книги малим накладом — по 50 примірників.

— Мене у Вашій творчості вражає те, що Ви вже стільки років живете в Бразилії, в Ріо, а пишете про Україну, переймаєтесь українськими справами, знаєте про них. Навіть про Бразилію пишете по-українськи. Як вдалося зберегти український світ у своїй душі?

— От бачите (Віра Вовк показує мені фото) — це моя подруга Зоя і я. В дитинстві ми з нею домовилися: хоч де б ми були, хоч що з нами трапилось би, ми будемо українками. І я в усьому і завжди насамперед — українка. І тут, у Бразилії, всі мене знають і поважають як українку. Але мушу сказати, що дуже солідно відплачувала Бразилії. Сорок років працювала викладачем. Першою приходила на працю і останньою звідти виходила. За весь цей час не працювала тільки один день і то через те, що занедужала. І всі тоді збігалися дізнатися, що таке сталося, що Віра не прийшла на роботу. Наприклад, у Кабо Фріо я тягнула із собою награвач, проектор для демонстрування світлин, читала лекції з літературознавства, починаючи із самих початків, давала зміст найважливіших літературних творів, з ілюстраціями, з музичним супроводом, переклади літературних творів. Мої студенти досі пам’ятають мене: приходять, телефонують і пишуть мені. Так що добре почуваюся в дорогій мені бразилійській родині. Але завжди була і залишаюся українкою.

— Звідки у Вас таке глибоке знання і велике багатство рідної мови? Читаю Ваші твори і захоплююсь цим розсипом мовних перлин.

— Не знаю. Очевидно, шукаю їх по словниках, по літературних творах. Я виписую слова, які привертають мою увагу і мені подобаються, якими можу щось передати, сказати. Інакше як би могла прожити як українська письменниця, як українка в чужому світі?

— Українська сутність, єство, дух пронизують Вашу творчість. Вони, мабуть, — від Ваших батьків, від українських джерел. А Ви могли б бути, скажімо, португальською письменницею?

— Якби хотіла, могла б. Я б могла писати не тільки португальською, а й німецькою. Але воно мені не потрібне. Мені потрібна українська мова, український світ. З усіма його втратами, нещастями. Я таки українка. Так воно є і так воно мусить бути.

— Тобто і та маленька дівчинка, на яку впало ластів’яче перо, вона таки українка?

— Так. Її звуть Катерина, і закінчується поема її уявним діалогом з російською царицею Катериною ІІ. Моя героїня стоїть в Одесі перед пам’ятником імператриці, яка хотіла знищити Україну, а моя Катерина перекреслює все це своїм “ластів’ячим пером”.

Ріо-де-Жанейро—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment