Два кольори часу Миколи Охмакевича

Леонід МУЖУК

У коридорі Держкомтелерадіо України (Хрещатик, 26), на другому поверсі, довгою шеренгою розтягнулася галерея фотопортретів колишніх керівників цього комітету.

Біля чорно-білої фотографії Миколи Скачка (він зайшов у кабінет голови під час глухої сталінщини, а звільнив аж на фінальному етапі брежнєвського застою) висить фотовідбиток обличчя Бориса Іваненка (очолював комітет лише неповних два роки). А вже на наступній фотографії зустрічаю уважний погляд Миколи Охмакевича. І щоразу, коли навідуюсь у цей історичний коридор, тугий струмінь глибоких почуттів опромінює душу. А моя кінематографічна пам’ять блискавично компонує незабутні події того нелегкого українського часу в конкретні епізоди наших тривалих взаємин, наповнених глибоким взаєморозумінням та обопільною довірою. Його очі завжди світилися людською добротою. Мені судилося багато років працювати в системі телерадіокомітету й бути не тільки очевидцем перебігу тут головних процесів, а й їхнім безпосереднім учасником.

Микола Охмакевич був третім головою в історії української державної телерадіосистеми, але першим очільником, хто самовіддано скеровував її на свідому (або точніше — справді українську) інформаційно-культурну діяльність, аби забезпечити для українського суспільства його головну історичну мету — утвердження України в Україні. Йдеться тут про винятково відповідальне і усвідомлене ставлення Миколи Федоровича до своєї роботи як конкретної місії, яку судилося йому виконати на тому тривалому відрізку часу, якому він практично повністю присвятив своє життя.

Посада голови телерадіокомітету була тоді однією з ключових в Україні. І на цій посаді Микола Охмакевич завжди сміливо діяв, і завжди на користь Української справи — і в перші пострадянські роки, коли інформаційну сферу продовжували контролювати комуністи, і впродовж попереднього, набагато складнішого, так званого “лебединого” радянського періоду, запрудженого телевізійними трансляціями чергових похоронів кремлівських вождів. Це був час визрівання українського вектора суспільного розвитку і посилення московського тиску на українське республіканське керівництво. Москва вимагала ретельного контролю за виконанням своїх “центральних” директив. Але попри всі імперські домагання Микола Охмакевич наполегливо розширював українську платформу в телерадіомовному просторі, сміливо впроваджував у журналістську практику українські пріоритети й системно зміцнював національні творчі кадри.

Збереглися мої ділові записники з фіксацією основних колізій на нарадах і засіданнях колегії, які проводив Микола Федорович, і оновивши в пам’яті вузлові події з пережитої радянської дійсності, я нині узагальнив для себе характерні особливості того часу. Його образ (як український історичний процес) засвітився на телевізійному екрані, до речі, й за моєї скромної участі. Адже нова хвиля Української ідеї, долаючи заборони імперської цензури, набрала в Україні такої динамічної сили, що звільнення нації з “московських обіймів” ставало історично неминучим. Закономірним є факт, що український серпень 1991 року відбувся мирно. Нація свідомо зробила свій самостійний історичний вибір внаслідок загальнонаціонального прозріння. Кілька головних чинників забезпечили Україні ідейне визрівання цього складного суспільного процесу. І серед них — вирішальною, думаю, була участь державної системи телерадіомовлення, яка, безсумнівно, була тоді українською. Словом, тодішні Українське радіо й Українське телебачення, завдяки насамперед зусиллям Миколи Охмакевича, були українськими не лише за назвою. А вся, очолювана ним, Державна телерадіокомпанія України набагато впливовіше утверджувала Незалежну українську державу, ніж згодом. Після відставки Миколи Охмакевича, на догоду табачникам, державну телерадіосистему реформували так, що замість об’єктивного висвітлення суспільного життя та просвітницької роботи, спрямованої на консолідацію нації, як це практикував Микола Федорович, перетворили на колективного іміджмейкера правлячого режиму. Але головна біда її настигла, як нові очільники державного телебачення і радіомовлення погодилися необдумано надавати виробничо-технічні потужності й навіть частотний ресурс новоутвореним комерційним компаніям. Останні ж, як омела, не тільки висмоктали всі соки із стовбура, з якого живилися, а й започаткували смертельні для нації процеси: віроломний її розкол навпіл, організовуючи протистояння між її східними і західними частинами, спекулюючи питанням двомовності. Внаслідок такої антиукраїнської програмної політики на тривалий час призупинився неминучий процес дерусифікації постколоніального українського суспільства. Такого розвитку подій, ясна річ, ніколи не допустив би в Україні впливовий та авторитетний державний менеджер, яким був Микола Охмакевич.

Місцеві табачники добре розуміли: українець Охмакевич забезпечував українському суспільству інформаційний доступ до Української правди, а це заважало московським емісарам успішно розробляти деструктивні процеси в нашому інформаційному просторі на користь Москви. Тому й усунули його з впливової посади, розпочавши ґрунтовну “зачистку” нашого інформаційного простору від захисників Української справи. Вишколені в московських спеціалізованих навчальних закладах для ідеологічної роботи функціонери поверталися в Україну й очолювали тут ключові державні та приватні медіа. Без жодного опору і пришвидшеним темпом московська резидентура, непомітно для українського ока, але дуже успішно підпорядкувала під свій імперський інтерес майже весь наш інформаційний ресурс, спрямовуючи його на розгортання антиукраїнської роботи. За благословенням імперських церковників і під виглядом нібито добровільного “українського вибору” Москва організувала багатоканальний наступ “русского міра” як інформаційну прелюдію до нинішньої московської гібридної агресії супроти Української держави.

Щоб оцінити яких політичних, моральних, економічних збитків зазнала нація внаслідок цієї інформаційної війни, яка започаткувалася відставкою Миколи Охмакевича, необхідно усвідомити факт — висунення Януковича на найвищу державну посаду. Така ганебна історична помилка нації могла трапитися лише за наявності на українській території антиукраїнських ЗМІ і розгалуженої мережі московської агентури. Саме ці аномальні обставини допомогли п’ятій колоні (але аж за другою спробою) сконцентрувати абсолютну владу в кримінальних руках свого висуванця.

Щодо відставки Миколи Федоровича, то, окрім брутальної “зачистки”, (аби не заважав руйнувати ним сформовану журналістську школу), це ще й була жорстока помста за українську позицію, якої він незмінно дотримувався впродовж усієї своєї діяльності. І була ця помста цинічною за формою та безпрецедентною за задумом: табачники його назавжди позбавили роботи, гідної його таланту та унікального управлінського досвіду. А він тоді був у розквіті сил.

У період його вимушеного “безробіття” ми іноді випадково зустрічалися: чи в стінах комітету, куди йому, зрозуміло, не легко було приходити, чи на яких-небудь куценьких заходах, які він так само намагався обходити. Тож спілкування було коротким. Але якось (я тоді вже теж був “передчасно безробітний” і теж не зі своїй волі) ми зіткнулися у підвалі міського БТІ, де черги за день ніколи не розсмоктувалися. Ми провели там півдня. Відпросившись з черги, щоб схопити свіжого повітря та обмінятися думками, вийшли на Володимирську гірку, що була поруч із тим підвалом. Нашу спільну тривогу за долю держави, яку я згадав у цьому спогаді, мабуть, відчували не тільки наші зболені серця. Але нас обох, тепер дедалі дужче розумію, той задавнений біль завжди гостро спонукав думати про те, що ж буде з Україною завтра.

Ми тоді говорили про українське життя в умовах неоколоніального періоду й аналізували надто очевидні національні втрати замість омріяної перемоги Української національної ідеї. Серед найболючіших поразок — занедбаний український інформаційний суверенітет, розорений до критичного рівня. І незахищений. Передчуття трагічної небезпеки, що гряде з Москви з “рускім міром” як розплата за національну байдужість держави до рідного слова, було в нас суголосним. І ми обидва, на жаль, не помилилися…

На тлі теперішньої тяганини з узаконенням української мови як державної надто зворушливо згадую однозначну позицію Миколи Федоровича. У радянський час ця позиція була не просто смілива, а навіть небезпечна. Проте він ніколи в Україні не спілкувався російською. Навіть затяті українофоби в його присутності мовили українською. Аналізуючи на щотижневих “літучках” телевізійний процес, не оминав проблем захисту культури української мови, домагався розширення сфери її вжитку, бо сам знав її бездоганно й розумів її значення для нації. До речі, у цьому зв’язку дуже пам’ятною для мене є наша перша зустріч.

У жовтні 1973 року, телефонним дзвінком, Микола Федорович розшукав мене на Укртелефільмі, і запросив на зустріч — у відділ культури ЦК Компартії України.

На зустріч я йшов розгублений і переляканий настільки, що й досі пам’ятаю найдрібніші деталі. Хвилювався не тільки тому, що мене ще ніхто ніколи в ЦК не викликав. А причина зустрічі для мене була загадкова. До того ж я ще не знав: хто такий Микола Охмакевич…

Час тоді був непростий. За ініціативою головного радянського ідеолога Михайла Суслова Москва спланувала останню фазу “неминучого” для СРСР процесу — “історичного злиття” усіх “радянських націй” у “єдиний радянський народ”. Для України це означало: зросійщення українців повинне було стати повальним. Упроваджувалося повсюдне обмеження сфери вживання української мови. Матеріальними стимулами заохочувався вибір мови на користь російської. Діловодство переходило на російську. Діяти “по-новому” повинні були всі сфери життя. І ЦК Компартії України повинен був наочно показував усім приклад. Там не тільки документацію змушували вести російською, а й живе спілкування. Активізувався наступ на всі творчі колективи, найретельніше контролювали тих, де жевріли ознаки українського культурного життя.

Укртелефільм — типове кінематографічне середовище. Ясна річ, ця студія була здебільшого російськомовною, проте кілька осіб, разом зі мною, вперто спілкувалися лише українською. Їхні творчі інтереси, як правило, зосереджувалися навколо української проблематики, почасти вразливої на ідейну “перевірку”. Обсяг українськомовної продукції був на студії надто помітний, незважаючи на те, що фільми планувалися переважно для показу по московському ЦТ. За тематичний план фільмів, як і за весь творчий процес, відповідав головний редактор, а ним тоді був я. Чимало всякого довелося передумати, готуючись до призначеної першої зустрічі в ЦК.

Микола Федорович зустрів мене не тільки тоді неочікуваним мною у тих стінах рідним словом, а й бездоганною вимовою, яка свідчила про те, що мовець аж ніяк не декоративний, а природний. Його лексика була пересипана і моїми улюбленими словами. Тому невдовзі ми легко з’ясували, що обидва з одного краю і що відстань із мого села до його Романівки можна здолати пішки. І що Максим Рильський для нас обох — однаковий: наш. Я тоді навіть похвалився, що, будучи дуже ще малим, заганяв Максиму Тадейовичу зайців у нашому лісі. За що Микола Федорович нагородив мене найщирішою усмішкою і таким доброзичливим поглядом опромінив, що потужна хвиля найвищого людського довір’я, на інтуїтивному рівні, моментально захопила мою душу — і, як тепер розумію, назавжди.

На тій зустрічі Микола Федорович мав з’ясувати: чи погоджуся я перейти працювати головним редактором на Укркінохроніку. Ця кадрова процедура передбачала чималий ланцюг узгоджень перед можливим призначенням. Тож у нас був час, аби обом зрозуміти: хто є хто.

Шляхетна мова його очей наскільки була для мене виразною, а енергетичний посил мовлених ним слів настільки проникливим, що для моєї душі вже не було іншого вибору як той, що я зробив. Хоч достеменно осмислив той вибір аж зараз: тоді я охоче погодився іти слідом за мудрим і красивим ще тоді молодим чоловіком, який дуже легко мене переконав, що разом краще творити добро. Проте вже тоді я знав: йтиму за ним, хоч на які б випробовування він мене кликав. Коротенький мій життєвий досвід тоді не схибив: мене покликав українець, який мав велику мету і мене до неї долучив.

Через п’ять років він покликав мене на телебачення. До речі, призначив на посаду, яку він колись обіймав. На Хрещатику, 26, під його керівництвом мені пощастило очолювати важливий сегмент Українського телебачення — художнє мовлення. А ще за два роки — Микола Федорович зініціював моє повернення на Укртелефільм. Але вже керівником цієї студії. Тож, ясна річ, роль Миколи Охмакевича у спрямуванні моєї кінематографічної й телевізійної долі була вирішальною. Наводжу цей суб’єктивний фактаж не тільки з почуття глибокої людської вдячності, а насамперед для того, щоб констатувати: для Миколи Федоровича як керівника галузі саме така кадрова системна політика була характерною. І звичайно ж для того, щоб сказати, що вирішальною, по суті, була історична роль Миколи Охмакевича у становленні українського національного телерадіопростору, першим самовідданим фундатором якого він був і залишиться назавжди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment