Петро ШКРАБ’ЮК. Вогні сигнальні

Ліхтарики
О ні, не сплять мої думки дозорні,
А міст наводять в рідну далину,
Бо там брати і сестри необорні,
Бо там і тут подвижники соборні —
В історії гарячій на кону.
І я не гаю часу у знесиллі, —
Вступаю з ними поряд у борню.
Вони мені такі родинно-милі,
Бо на одній ми нерозлучній хвилі,
Бо на одній ми лінії вогню.
Прийдешнього салюти привітальні
Ми перші розпізнали з висоти.
І я на мoсті, на відтинку дальнім,
Запалюю ліхтарики сигнальні,
Щоб інші теж могли по ньому йти…

Соборні присвяти жінкам-волонтеркам
1. Схід
Ніні Салієнко з Дніпра
Вогню пунктири угорі,
І бій, і біль… Душа — без тіла.
Пливе вже кача й по Дніпрі,
Бо Тиса у журбі зміліла.
Герої не вмирають, ні,
І сльози гріють свіжі труни.
Із ангелами у вишині
Мої земні співзвучні струни.
Не плачу, адже бачу я,
Як Жінка крізь буття багряне
(Вікторія — її ім’я)
Несе вінок, який не в’яне…
2. Проліски
Світлані Кравченко з Бахмута
В кошулі1 білій шлях і ясени,
Глибінь небес
сніжинок сплячих повна.
Прямуємо крізь зиму до весни —
І публіка в маршрутці маломовна.
Русявий хлопчик хукає на скло
І ловить простір спраглими очима.
І тінь весни лягає на живло,
Хоча вона далека і незрима.
Але — зі мною. Сум і холод щез.
Та іншим шлях —
це крах, це страх, завії…
І я усім, хто в сумніві, хто змерз,
Дарую перші проліски надії.

3. Світло
Вікторії Бак з Бахмута
Сніг засвітився сам од себе,
Завмер у позі споглядання.
Ніщо його вже не розсердить,
Хіба пливка відлига рання.
Хіба що звивисті потоки,
Які розмиють снігу велич:
З узгір’їв бігтимуть — допоки
Не зазоріє сонна далеч.
Наразі — мрич2, при владі — грудень…
Кажу собі: забудь спокуси!
І ніч, і студінь пре зівсюди,
Але і ти світитись мусиш.

4. Готовність
Надії та Геннадію Устиновим
з Бахмута
Весна… Йде дощ за виднокруг,
І краплі падають з галузки…
Нараз дзвінок: загинув друг —
І спокій мій розбивсь у друзки.
Він впав у битві, що кипить.
І ти впадеш — се річ козацька.
Готовий будь — і чорна мить
Не перетне твій шлях зненацька.
Хай посполиті навмання
Живуть — і ждуть на мир в негоду.
А ти щодня сідлай коня
І будь готовий до походу.

5. Пришестя муз
Анастасії і Христині Лащьоновим
з Бахмута
Так несподівано прийдуть,
Тебе знайдуть в селі чи в місті —
І вкажуть небуденну путь,
Натхненну мову поведуть
про суть і долі променисті.
Вони не знають перепон,
Для них озон — діла епічні.
Такий солодкий їх полон!
Вони ведуть тебе на трон,
з якого видно далі вічні.
І знов раптово одійдуть,
І ти відхід сей не осудиш.
А навстріч їм підеш в майбуть,
Бо ними вивірену путь
ти і в пустелі не загубиш…

6. Смерк
Емілії Фроловій з Костянтинівки
Самотність — заходу мотив:
Без сонця путь, без сліз — могили…
І вікна смерк озолотив,
аби вони йому світили.
Аби не зоставався сам,
Вогнів розвішує намисто.
І навіть зорі в небесах
він відкриває урочисто.
Втікають тіні у корчі,
І мрії будяться дрімотні…
Смерк віру подає свічі,
що і вночі ми не самотні.
Місто левів
Гривасті леви кам’яні
самотньо
стережуть це місто.
Одні
схилились на щити,
а інші
сперлися на лапи.
Так мало їх, що вже й нема
з ким перемовитись словечком.
Однак буває, що і їм
компанію складають люди.
Зрадівши,
леви кам’яні
тягар століть
немов скидають
та обіймають городян,
які перетворились
в левів.
Невдовзі цей гарячий мир
Остудять хвилі поворотні —
І люди знов стають людьми,
А леви знов стають
самотні.
Крадії
Вкрали все:
нашу територію,
нашу назву,
наших геніїв,
нашу Церкву,
нашу історію,
нашу майбутність…
Вкрали все,
що лиш можна.
Виявилось:
вони обікрали не нас, а
самі себе.
І зостались голими.
Тільки по цьому їх ще
розрізняють.
Про Йова
У Йова забрав Бог усе:
маєтки, родину і друзів.
Натомість одежу віддав
з гноячок кривавих і струпів.
Йов Бога за це
не прокляв,
смиренно зніс випробування —
і Бог Йову щедро віддячив.
Йову у вічі дивлюсь –
а з них прозирає
Вкраїна…
Очищення
Дощі змивають з України
кров.
Тому ідуть,
ідуть,
ідуть…
Але дійти
ніяк
не можуть.

х х х
І знову траур, знову біль:
Ховають батька нестарого,
Улюбленця гучних весіль —
І враз упав… А як без нього?
Таке ось наше житіє…
Ідем прощатись поодинці…
Що вдієш: і життя моє
Давно тремтить на волосинці.
Та довіряюся Отцю,
Бо знаю, певен: Він із нами.
Тоненьку волосинку цю
Ясними скріплюю ділами.
Є час печалі та забав,
І час трудитися безпечно.
Це гріх — цуратись гідних справ,
А їх я маю безкінечно…
Гостини
В цій хаті — ні одної книги.
В кімнаті — жодної ікони.
Лише обмови та інтриги,
Лише нудьга і дух мамони.
Нащо мені такі гостини?
І повернувся я додому —
І ще ясніш засяли в ньому
І книги, і небес картини,
І дух співав у високості…
Як добре, що ходив я в гості!

Злагода
Поезія не має віку,
Вона як світ — стара і юна.
Не любить поспіху і крику
І словоблудства на трибунах,
І тих, хто черствий та підхлібний,
І до чужих даянь охочий…
Вона — від Бога дар осібний,
Луна віків і чар пророчий.
Досягши життьового піку,
Знайшов незрадну панацею.
Поезія не знає віку —
І я крокую в ногу з нею…

х х х
Нема ще дня — є світло Благодаті,
Бо от ледь-ледь видніє за вікном,
І ти чуваєш між явою-сном,
І тиша заворожена в кімнаті.
І те, що вчора під замком було,
Ніяк твоїм зусиллям не корилось,
Сьогодні враз і без ключа відкрилось,
Заграло, задзвеніло, заіскрилось,
Як в залі оповісницьке табло.
Це сам Господь у передранній тиші,
Коли нема ще слів і суєти,
Прийшов, аби тобі допомогти,
Відкрив тобі ясні джерела вишні.
Ти в Нього є довірником лишень.
З Його веління до людей говориш,
З Його проміння власне сонце твориш,
Щоб ще ясніше правив Божий день.

х х х
У світанній тиші
шерехи мітли…
То двірники
вимітають
рештки ночі.
Маркіян Шашкевич
у соборі Святого Юра
на свято Покрови 1836 року
Недільні дзвони… Кличе всіх Покрова,
Звільняє душі від гріховних пут.
Молінням повна церква світанкова,
А рідна мова не слугує тут.
Дяк не відводить погляду від книжки,
Шукає в ній старослов’янську в’язь.
Парафіяни просять долі тишком,
А перед ними Маркіян — мов князь.
Поет вступив до храму без гордині.
У сутіні — свічки, іконостас…
Він проповідь до вірних скаже нині
По-українськи — і звеличить нас.
І вознеслась до неба мова гожа —
Аж посвітлів здивований собор.
І на людей дивилась Мати Божа,
Здіймаючи над ними омофор.
І Дух Святий ширяв над отчим Львовом
Та припадав до наддніпрянських нив…
Поет сказав — і Бог почув це слово
І на усі віки благословив.
Два вірші для малих школярів
Підбирали ми слова
Підбирали ми слова
(днина це була чудова):
Мурава — моріг, трава;
Ліс — це пуща, бір, діброва,
А лісок — байрак і гай,
Стежка — плай… Брати — то браття.
А фонтан — то водограй,
Ватра — вогнище, багаття…
Книжку тато взяв таку.
Нині ми вивчали знову
І співучу, і лунку
Українську рідну мову.
Найкраще слово
Є без ліку гарних слів,
Що народ нам заповів.
Ці слова: любов, добро,
Мама, тато, степ, Дніпро,
Школа, пісня, дзвін, ручай,
Світ, земля, Карпати, край…
Є без ліку гарних слів,
Що Господь наш заповів:
Сонце, жайвір, юна зміна,
А найкраще — Україна.
м. Львів