Маємо ще один ляпас

Богдан ВИХАНСЬКИЙ, учитель історії, пенсіонер, смт Дубляни, Самбірщина

У моєму селі третину мешканців становили українці, дві третини — поляки, тому майже кожна сім’я була змішаною (нашу якоюсь мірою це обминуло, бо батько одружився на дівчині-українці з сусіднього села), хоч і не зовсім, бо дідусь Микола був українцем, а бабця Францішка — полькою. Як це вплинуло на їхню долю? Однозначно відповісти важко, бо батькові сестри, приміром, ходили з мамою до костьолу, а батько з дідом до церкви, а вийшовши заміж, — одна за українця, а інша за поляка, — вже мали дітей зовсім різними: в одної були українці, а в другої поляки (були моїми ровесниками і звалися Едзьо і Тадзьо). Це був вимушений захід: церкви боролися за паству і тому уклали такі умови Конкордату між ними. Тому питання порозуміння між націями мене завжди цікавило і я завжди розшукував найкращий варіант для тої чи тої сім’ї. Поскільки це було повсюдне явище, якихось ексцесів не виникало, де батько був українцем, святкували українські свята, де поляк — польські. На великі свята родичі, ті і ті, з дітьми йшли до костьолу, на українські — до церкви, спільно йшли опісля до однієї хати, де обмінювалися облатками чи свяченим яйцем, спільно колядували.

В сім’ях говорили мовою батька. Матері-польки навчали синів українських молитов, дочок — українських і польських, матері-українки — навпаки.

Але ось їду вже дорослим із Івано-Франківська (де навчався на історичному факультеті педінституту) і стаю свідком таких стосунків у сім’ї: мати-росіянка сидить із сином на передньому сидінні автобуса, а тато-українець із дочкою на другому і ведуть між собою “інтернаціональну розмову”: мати з дітьми російською мовою, батько з дітьми — українською. Плутанини жодної, бо щоденна ж практика! Отож без жодної паузи дочка і син переходять на мову батька і матері. І рідні люди, і водночас чужі по мові, по тому найсвятішому, що мало б їх єднати і цементувати. Батькові незручно (оглядаються на таку дивину люди), тому стишує голос, неохоче приєднується до розмови, а мати аж сяє, дзенить російським металічним акцентом, пишається результатом своєї “праці” в західному закутку України. Я штовхнув колегу: ну, як тобі? А той упівголоса: та це ще півбіди, як правило, в таких сім’ях панує лише російська мова (і то в українському морі!).

Дійшов висновку, що саме в таких сім’ях росіянки-матері стають найзапеклішими шовініст ками, самі люто ненавидять українську мову і в своїх дітей викликають до неї огиду, яка не вивітрюється упродовж усього життя. Люблячи так безмірно російську мову, чомусь не виходять заміж за одноплемінника Васю чи Пєтю, а мертвою хваткою хапають Ореста чи Ростика, бо знають, що за ними не пропадуть, будуть як за надійною стіною. І замість віддяки, усю силу своєї любові й ненависті спрямовують на те, щоб вибити з нього дух українства, увести в коло таких самих шовіністів, як і вона, методично і цілеспрямовано обезволити його, змусити йти на поступки, довести до такого стану, що він стає шматкою, об яку зручно витерти ноги. Лише такий стан українця, козака, приносить їм блаженство і супокій. Очевидно, з такої сім’ї і “героїня” з міста Дніпра.

Тому відповісти на заклик редактора часопису Любові Голоти (“Слово Просвіти”, ч. 3 за 2017 р.): “Захищатися чи наступати?” дуже просто: тільки наступати, бо “назахищалися” ми вже стільки, що далі нікуди. Понад 300 років “захисту” довели нас до прірви, в яку зіштовхнути може будь-хто, а кати нашого народу, у якого одна з найсамобутніших і наймелодійніших мов у світі, давно переконалися, що наш “захист” нічого не варт, бо він не системний, не масовий, не жорсткий, тому їм нічого не загрожує, хоч би що вони витворяли з нашою мовою і як би над нею знущалися. Ми ж м’якотілі, нерішучі, занадто толерантні, боязкі, не хочемо зчиняти галасу, боїмося когось образити. А наші супротивники — злі, рішучі, агресивні істоти, які прагнуть викликати скандал за будь-яку ціну, чим гучніший він буде, тим комфортніше вони почуватимуться. Як правило, це люди недалекі (впевнений, що “героїня” скандалу — продавчиня не прочитала за своє життя жодного морального трактату, не чула про Альбера Камю, в книжковій шафі в неї черепки замість книг тощо), зациклені на тому, що їх язик “вєлікій і могучій”, і той, хто ним володіє, достойний слави і почестей і баста. Не слід відкидати і того, що, можливо, походить вона з племені “перекинчиків”, які зреклися рідної мови і тому їх особливо бісить те, що є ще люди, які цього не зробили, не стали зрадниками. Відомо ж із правіків, що найстрашнішою істотою є саме такі людці.

Та не забудьмо: щоб наступати, слід мати хоч якийсь тил за плечима. Коли 1954 року Олексія Іларіоновича Кириченка призначили Першим секретарем ЦК КПУ, то не було сказано ніким ані півслова, а все київське начальство перейшло на українську мову. Бо нею розмовляв “Перший”! Довго йому бути, щоправда, не дали: перевели на “підвищення” в Москву секретарем ЦК, але ж сам факт промовистий. Отож поки міністрами внутрішніх справ будуть такі люди, як Аваков, який вільно розмовляє українською мовою, а не злазить із російської, бо йому “так удобнєє”, доти і поліцейські поводитимуться так само, як він, і не “бачитимуть” провини подібних продавчинь. Риба, даруйте за банальність, гниє з голови!

І останнє. Якби таке трапилось з росіянкою, приміром, у “націоналістичному” Львові (бо в ньому домінує українська мова, а це ж “контрреволюційний язик”, як твердив командир Таращанського полку Василь Боженко, пам’ятаєте: “Разрєшаю поставіть “Наталку Полтавку” труппой Садовского перед бойцамі, только нє на контррєволюціонном язикє!”), то яке масове обурення було б в Україні, особливо південно-східній, а скільки галасу було б у “матушкє Россії”, скільки крокодилячих сліз було б пролито там за гірку долю “соплємєнніков” у “бендеровской Українє”, не виключено, що і сам Путін пустив би сльозу! А в нас — “тішь да благодать”: обізвались словечком, проковтнули ще одну образу… Спішимо в Європу, безвіз надворі, можливо, купимо собі там якусь цяцьку, а може, й шворку. Що там мова!

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment