Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Євген Чикаленко — яскравий представник вітчизняної еліти, яка, попри утиски самодержавно-поліцейської влади, намагалася зберегти національну традицію, показати світові самобутність українців, донести до майбутніх поколінь історичну пам’ять, прислужитися розвиткові мови й культури. Щоденна праця, спрямована на консолідацію українства, стала сенсом життя видавця мецената і його родини.
…У 1902—1904 роках, коли Михайло Грушевський закликав громадськість зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому, Євген Чикаленко виділив 25 тисяч карбованців (величезну на той час суму грошей!) з умовою надання там кімнат студентам з інших міст. 7 грудня 1930 року вдячне українське студентство урочисто, у присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні приміщення пам’ятну дошку з написом “На вічну пам’ять великому громадянину Євгену Чикаленку, засновнику цього Дому”. Тепер у цьому приміщенні гуртожиток студентів Академії друкарів. Таблички там уже немає… Добре, що львів’яни спромоглися увічнити пам’ять благодійника і патріота, назвавши його іменем вулицю у своєму місті. Питання увічнення великого патріота України, невтомного громадського діяча, видавця, мецената кінця ХІХ—початку ХХ століття постало і в місті над Інгулом, де він навчався у тодішньому єлисаветградському реальному земському училищі. 2015-го з’явилася, нарешті, вулиця та відкрито Музей Євгена Чикаленка у Кропивницькому.
А що ж столиця, в якій жив найщиріший меценат України? Нема в Києві ні музею, ні пам’ятника, ні вулиці, ні меморіальної дошки на честь Євгена Чикаленка (зберігся лише будинок на Саксаганського, 91, де він мешкав певний час, та ще будинок на розі вулиць Ярославiв Вал та вул. М. Лисенка, де була редакцiя газети “Рада”). Хто ж такий Євген Чикаленко і чому київська громада не хоче (?) чи не може (!) добитися історичної справедливості щодо увічнення його пам’яті в столиці України.
Євген Харламович Чикаленко народився і виріс у Перешорах колишньої Херсонської губернії, але всю свою громадсько-політичну діяльність провів у Києві. Всі кошти, які відкладав роками на майбутній посаг несподівано померлої дочки, вирішив передавати на громадські цілі, і таким чином вшановувати пам’ять дівчини. Довго не роздумуючи, Чикаленко починає фінансувати журнал “Київська старовина”, виплачуючи гонорари Борису Грінченку (автору чотиритомного “Словаря української мови”), Дмитру Яворницькому (досліднику історії козацтва), письменникам Михайлу Коцюбинському, Володимиру Винниченку та іншим. При цьому видає кілька власних книг, перераховує великі кошти на функціонування у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка, де працювали Іван Франко, Михайло Грушевський із братом Олександром, Микола Вороний, інші діячі національного руху в Західній Україні. Далі Євген Чикаленко здійснює свій найголовніший намір — видання власної газети. Вона, за визначенням самого засновника, мала стати “єдиним щоденним часописом в Україні, який би будив національну свідомість українців”. “Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями”, — писав Євген Харламович у своїх “Спогадах”. (Ця фраза Є. Чикаленка, актуальна, як ніколи, і сьогодні, потребує деякого пояснення. Генрих Сенкевич — польський романіст, який у своєму творі “Огнем і мечем” — про Хмельниччину — задля “скріплення польських сердець” нерідко відходив від історичної правди. Провансальці — мешканці південної Франції, маючи свою окрему мову й культуру, розчинилися у французькому морі, втративши не тільки територію, а й етнос.) Видання “Ради” належить до вікопомних справ Євгена Чикаленка. Була вона не легкою і не простою, вимагала від фундаторів глибокої ідейності, жертовності, витримки, терпіння та переконаності у важливості розпочатого. Газеті “Рада” Чикаленко віддав вісім із половиною років (1906—1914) неспокійного життя, які можна назвати зразком самовідданого служіння свідомого українця справі історичного значення. Адже йому доводилося щороку витрачати на газету не лише величезні кошти, а й вирішувати безліч проблем: від запрошення до співробітництва відомих письменників і публіцистів до захисту прав і свобод публікацій. Газета висвітлювала всі найпомітніші факти українського культурно-національного життя.
Чикаленко вважав, що газета стала прапором українського національного руху, а для нього самого — питанням національної честі. Видання газети припинилося у зв’язку з початком І Світової війни і переслідування російською владою самого видавця. “Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, — писав Чикаленко Володимиру Винниченку. — Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, вернусь у запекло го сільського хазяїна…”. Але так він тільки казав для самозаспокоєння. “Якщо не я, то хто”? Цей афоризм Чикаленка став крилатим серед свідомої інтелігенції України, яку протягом багатьох років і виростила та виховала Чикаленкова “Рада”! У селі Євген написав брошуру на тему сільського господарства, яке він знав досконало, українською мовою, кілька років бився, щоб її видати та розповсюдити серед українського селянства. Варто було написати російською — і не було б жодних проблем. Для бунтарсько-вольової натури Євгена Чикаленка події бурхливого 1917 року стали рідною стихією. Щойно дізнавшись про повалення царського трону у Петрограді, Євген передав правління господарством своєму економу і поїхав до Києва. Там уже на повну силу діяли його колишні однопартійці з ТУПу. Вони скликали збори українських організацій і політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Її друкованим органом стала газета “Нова рада”, що постала на основі колишньої Чикаленківської “Ради”. З перших чисел у її випуску брали участь Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інші велети української журналістики. Вже у першому числі газети Грушевський виступив зі статтею “Велика хвиля”, у якій викрив марність спроб налагодити взаємовідносини Тимчасового російського уряду і України. В інших публікаціях була думка про необхідність об’єднання всіх українських сил і розбудови сильної, багатої і незалежної України. Відразу ж виникли ідейні розходження з проросійськими виданнями на кшталт “Киевлянина” та йому подібними. А невдовзі спалахнули суперечки з Володимиром Винниченком, який стояв на соціалістичних позиціях і переконував у необхідності співпраці з російським урядом. Апогеєм суперечок була пропозиція українських патріотів обрати Євгена Чикаленка головою Центральної Ради. Зваживши складність стосунків членів ЦР, щирий патріот навідріз відмовився від високої посади на користь Грушевського і, пославшись на хворобу, повернувся у своє село. Жити без творчості ця людина, хлібороб від природи, вже не могла. Вечорами, звільнившись від господарських справ, Євген Харламович сідав за письмовий стіл. З-під його пера за короткий час вийшла книжка “Розмова про мову”. У ній автор доводить необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, у державних та інших установах. Він твердо знав — без рідної мови незалежну українську державу не створити!
Несподівано отримує телеграму — 29 квітня 1918 року у Києві збирається Хліборобський Конгрес, дуже бажана присутність на ньому Євгена Чикаленка. Він відкладає всі справи і мчить у Київ. Тут дізнається про створення зі старшин Українського війська та Вільного козацтва Української Народної Громади, яка ставила за мету відсторонити від влади неспроможну до активних самостійних без Москви дій Центральну Раду. Новий уряд передбачалося створити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, насамперед Чикаленка. Євген Харламович попросив подумати три дні, перш ніж згодитися. За цей час він бесідував із провідними діячами майбутнього уряду, але спільної мови не знайшов. Бо він чи не єдиний вважав, що будувати державу треба на середньому земельному власникові(!) (у розумінні більшовиків-ленінців — куркулі), бо “голота — елемент непевний і не підтримає владу в тяжку годину, як не підтримала у боротьбі з більшовиками” (прошарок “пролетаріату” в Україні за серйозну політичну силу ніхто не вважав — його вплив на суспільство у ті часи був незначним). Сьогодні знаємо, яким мудрим і далекоглядним був цей освічений селянин-патріот своєї землі. І Чикаленко категорично відмовляється від посади Гетьмана, ним, як відомо, на Конгресі обрали генерала Павла Скоропадського — прихильника московської орієнтації. Що з того вийшло у майбутньому — добре знаємо… З приходом радянської влади життя “контрреволюційного елемента-куркуля” у країні соціалізму стало неможливим. У січні 1919-го Євген Харламович виїхав до Галичини, де згодом його інтернували поляки. З 1920-го жив у Австрії, у великій бідності, із загостреною хворобою шлунка. Нью-Йоркська українськомовна газета “Свобода” оголошувала збір коштів на його лікування. З 1928 року проживав у Чехії, працював в Українській господарській академії. Раптово помер 20 червня 1929 року в чеському місті Подєбрадах, після звісток про загибель від рук НКВД свого сина Петра, що залишився працювати в окупованій московськими більшовиками Україні та про арешт Сергія Єфремова… Євген Чикаленко заповів спалити його тіло у крематорії, а прах розвіяти у рідному селі Перишорах… Виконати волю покійного у СРСР не дозволили… Як не дозволяють “любітєлі русского міра” на кшталт одіозного Вадіма Рабіновіча і тепер, уже в нібито незалежній українській державі, вшанувати пам’ять Великого патріота України перейменуванням вулиці Льва Толстого у центрі нашої столиці, де Толстой ніколи і не був, але де жив і віддавав усі свої сили й знання рідній Україні Євген Чикаленко! Чому ж ми, українці, так важко долаємо національний розбрат, егоїзм, комплекс “малоросійської” меншовартості, лінії політичного, культурно-історичного, конфесійного та соціального розмежування? Чи не помилявся Володимир Винниченко, коли писав у листі до Євгена Чикаленка: “Я вірю, що колись доведеться вибирати вулицю для пам’ятника Вам”? Чи воскресне пам’ять нащадків?
P. S. Просвітницький Центр національного відродження ім. Євгена Чикаленка просить підтримати проект щодо перейменування вул. Льва Толстого на вул. Євгена Чикаленка за посиланням: projects.kievcity.gov.ua (від 1 березня 2017 року) за перейменування можна проголосувати по інтернету на сайті Київської держадміністрації projects.kievcity.gov.ua до 1 травня. Поспішайте…
