Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Гарбуз
Зайшовши на територію шпиталю, попрямувала до знайомого корпусу гнійної хірургії, де перебувають важкопоранені хлопці.
Не встигла привітатися, як завозять щойно прооперованого солдата. Лежить на животі. Ніяких ознак мук, слава Богу. Через хвильку ще заглядає сестра, перевірити, чи все гаразд, зловила рух під ковдрою і наказує: “Гарбуз, не крутитися!” О, то це Гарбуз, а ще й Ярослав Сергійович! Він — киянин, з Оболоні. Йому 27 років. Вчився, та не довчився. Має двох сестричок. Мамі важко, от і пішов на роботу у фірму, а тоді — війна… З-під Часового Яру на Донеччині… потрапив три дні тому до шпиталю.
Рибалко
Сусід Ярослава скромний, делікатний Олександр Іванович Рибалко з першої окремої мобільної механізованої бригади Збройних сил України. Ноги у наклейках, якихось пристроях. Живого місця нема, а Олександр розповідає не про поранення, а про свою малу Батьківщину, про Василівку. В трагічні для України часи Катерини ІІ одержав у володіння ці землі казначей Потьомкіна Василь Попов. Був хазяйновитий. От і зачалося містечко Василівка. Замок непоганий з тих часів зберігся. Туристів приваблює. Було б їх більше, коли б на реставрацію держава дала гроші…
Федосов
— Я з Харкова! Та ще народжений у День міста — 23 серпня 1995 року! — озвався Олег Федосов. Пишається хлопець своїм Харковом, знає його історію. З 7 листопада 2016 року служить він у ЗСУ. Тепер, після одужання, вже служитиме у 101-й окремій бригаді охорони Генштабу ЗСУ.
Але найбільше юний харків’янин розповідає про свого друга Сашка Буланого.
“Душу — Богові, життя — Україні, честь — нікому!”
Це гасло виписано на прапорі, який висить над ліжком Буланого. Пригадався гожий день біля корпусу гнійної хірургії літа 2015 року. Всі, хто на своїх ногах, хто у візочку, тішилися літньою благодаттю. І тільки один, щойно привезений до шпиталю поранений хлопець був на ліжку-каталці. Схилилася, вітаюся, дякую, що захистив, і чую у відповідь: “Слава Україні!” Сказав головне. А на бесіду сил не було… Місяці лікування. Цього літа буде два роки боротьби за життя. І боротьба триває…
Пішов захищати Україну Буланий ще на початку 2015 року. І став згодом солдатом 20-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ…
Літо 2015-го — пекло у Мар’їнці. 21 червня, виконуючи завдання, підірвався Сашко на ворожій міні. Добре, що був у броні — хоч живіт зберіг, але лишився без правої ноги нижче коліна, а другу, як каже мужній солдат, “днями ще раз складали по кісточці”. Понад 30 операцій переніс. Після контузії отямився, лише на вухо одне не чує.
До нашої бесіди долучається Олег Федосов: “Та Олександр про болячки не любить говорити. Він для нас взірець мужності і патріотизму. Рідної мови нас вчить. Від нього тепер розумію, яка важлива мова для народу”.
Хлопці багато думають про озброєння армії. Образно ілюструє Сашко позитивний момент: “Як спочатку нас стояло коло одного автомата душ зо двадцять, то тепер, слава Богу, кожному є зброя”. З неприхованою гордістю сказав, що є у нас найкращий у світі танк “Булат”. Але — ложка дьогтю… Чомусь дуже мало їх виробляють! Завод є, а танків нема”, — так резюмують солдати цю тему.
Упродовж бесіди Олександр показав портрет красивої жінки: “То моя дружина Оксана”. Він так гордо і тепло це сказав, що я зрозуміла: Оксана — велике його кохання. А кохання дива робить!
— Тепер мій батальйон, — трохи із сумом у голосі промовив Сашко, — вже на дембелі. Але ми всі як брати.
Біда і радість — Маріуполь
Молодий лейтенант Олексій із міста Славутич, що на Київщині, і чарівна донеччанка Інна, психолог за фахом, зустрілися у південному українському Маріуполі. І… покохали одне одного. І одружилися. Олександр як рідну прийняв маленьку доньку Інни.
Та щастя порушила війна. Офіцер 137 окремого батальйону морської піхоти Олексій Бобчинець воював під Маріуполем. 6 березня 2017 року з побратимом йшли на бойове завдання і підірвалися на міні. Друг відбувся легкими пораненнями, а Олексій втратив ліву ногу, має багато уламкових пошкоджень.
Оперував Олексія хірург Олександр Будник. Він переніс дві операції. Сьогодні вже усміхнений, контактний… До нього підійшла Віра Василівна Анкіна, військовий лікар. Їй — 80. З них відпрацювала у шпиталі 36 років. Під час війни не змогла бути осторонь. І тепер вона тут зрання до вечора. На громадських засадах, як кажуть. А по суті — з великої любові до своєї України і воїнів, які її захищають.
Поки Віра Василівна допомагає пораненому робити потрібні рухи, до палати входять побратими Олексія.
Заповіт Тиссо
Віра Василівна повела мене з фотокореспондентом Сергієм до кабінету лікувальної фізкультури. Приміщення замале, але в ньому є все необхідне. Нашу увагу лікар звертає на монументальний живопис по периметру кабінету, зроблений художником-аматором. На цьому стінному розписі зображено пораненого бійця, моменти занять лікувальною фізкультурою і оздоровлення. А відкрили цей кабінет 1982 року, коли наших поранених хлопців везли сюди з Афганістану.
Із затісного кабінету на заняття до коридору (там більше простору для руху) лікарка вивозить пораненого. “Найкращий наш спеціаліст із лікувальної фізкультури — реабілітолог Стефанія Скрипчук”, — розповідає Віра Василівна. І показує текст на стіні: “Жодні ліки не можуть замінити спеціальної дії фізичних вправ, якими можна ліквідувати хвороби. Тиссо”.
Цим заповітом видатного лікаря ХVІІІ століття і керуються віддані своїй справі Віра Анкіна, Стефанія Скрипчук, Юлія Чижик.
Сапер і економіст
Саме Стефанія працює тепер із тяжкопораненим сержантом-сапером 25 батальйону “Київська Русь” Дмитром Котовим. 5 січня 2017 року під Троїцьким на Світлодарській дузі вибухом міни відірвало обидві ноги. Вже пережив 25 операцій.
Дмитро — киянин. Дружина і брат щодень коло рідного свого Дмитра. Він 1976 року народження, має вищу освіту, економіст.
Тривожні повтори
Бесідую з Котовим. Наближається ще один воїн, усміхається привітно, як до давньої знайомої. Придивляюся.
— Василь!
— Так, це я. Радий, що впізнали! Близько двох років минуло від першої зустрічі. Тоді полковник Василь Ковтун був у візочку. Тепер на милицях. Йде до реабілітаційного центру на заняття до Стефанії…
Зворушила мене ще одна повторна зустріч у гнійній хірургії з Федором Степаненком. Знову Федір у 7 палаті. Вже працював, жив мирним життям. Раптом — панкреатит, різні запалення, відторгнення. Організм знов потребує допомоги. Але коли поруч кохана дружина, можна подолати і цю біду…
Повторно не раз зустрічаюсь у шпиталі і з Євгеном Симоненком, героєм 2014 року. Хоч як важко, хлопці не втрачають оптимізму.
Доброволець з “Київської Русі”
Прийшла до Євгена Редьки в ортопедію, а мені кажуть, що перевели до лорвідділення. Я туди, а там… його місце пусте! Єдиний у палаті хворий сповіщає: “Редька пішов гуляти, непосидющий”. А я і радію за непосидющого Редьку, який без обох ніг, без руки на місці не всидить. Це ж двічі герой! Знаю, що роблять йому тепер протези ніг, є у нього новітні на коліщатах високі ходунки. Ще є воля…
А поки знайомлюсь із сусідом Євгена, Олександром Кучеренком із Переяслава-Хмельницького, який пішов добровольцем захищати Україну 29 серпня аж 2014 року у батальйон “Київська Русь”.
Під час обстрілу вибуховою хвилею відкинуло воїна і вдарило об мерзлу землю. Вивернута рука, кров із вуха… На місці підлікували і далі воював, поки не дістав посттравматичний синдром. Затряслися руки, війна у сні не давала спокою, аж постіль дибки ставала, а до всього лікарі розібралися, що із давнього удару має розриви м’язів в області плеча, відкіл кістки. Після серйозного лікування знову пішов на фронт. Поїхав у Попасну в кінці червня 2015-го. Там тоді було дуже гаряче.
І ось тепер, після демобілізації, 2 рази на рік повертається до шпиталю. Наслідки поранень, а особливо контузії, потребують спілкування і з хірургами, і з психіатрами.
Три леґіні
Дзвінок у двері. Відчиняю — три леґіні у військових строях! Обіймаюся з давнім другом Анатолієм Хмарою. Приїхав на чергові реабілітаційні оглядини, процедури. Знайомить мене з бойовими друзями. Юрій Куличенко, командир бойової машини піхоти третього взводу, командир другого відділення 24 окремого штурмового батальйону “Айдар” другої штурмової Афганської роти. Доброволець. Воював із 2014 року. Земляк Хмари — зі Старобільська на Луганщині. 54 роки. Одвоювався. Тепер — волонтер. Допомагає, чим може, фронту. Відчуваю — людина сильна і діяльна.
Між старшими Анатолієм і Юрієм сяє усмішкою 25-літній воїн Дмитро Омельченко, киянин.
На кухні кипить чайник. Хлопці оглядають картини, слухають музику, їм цікаво все роздивитись у мистецькій хаті. Бесіда відверта і легка.
Дізнаюся, що юний киянин Дмитро, старший солдат окремого 11 мотопіхотного батальйону, зенітник зенітного взводу пішов на фронт добровольцем з початку війни, 2014-го.
У хаті тепленько. Дмитро скидає військову камуфляжну куртку і… захват! На хлопцеві сорочка-вишиванка: орнамент із дубового листячка і плоду. Зелений, коричневий, густі кольори коло шиї, на грудях, рукавах — по натуральному селянському полотні. Очей не відведеш.
— Мама вишила, — гордо сповістив Дмитро.
І розповідає мені Дмитро: “У рік голодомору мій дідусь Данило рятував голодних діточок, які прибивалися з навколишніх сіл до Києва. Майже вмираючих, запухлих, забирав їх до себе, годував, рятував як міг. З точки зору московської комуни це був злочин! Діда заарештували і — до концтабору. За гуманізм — тюрма. Справжній фашизм”.
Дмитрова мама Тетяна Василівна стала педагогом, викладачем української мови і літератури в технічному навчальному закладі. І сина виховала патріотом. Хлопець добровольцем пішов боронити рідний край, керував зенітною установкою. Та на війні все трапляється… Півроку рятували життя Дмитрові у Харківському військовому шпиталі професор Володимир Радченко і лікар Андрій Попов.
— Зробили диво, — каже Дмитро, — поставили мене на ноги. Вдячний їм безмежно! Головна операція — майже ювелірна! — тривала майже 6 годин! Замість втрачених хребців мені поставили спеціальну пластину в хребет. І я — пішов! Пам’ятаю, як лікарі примовляли: “Ти народився у бронежилеті”.
