Колись, у Стрільбах

Богдан ВИХАНСЬКИЙ, вчитель історії, пенсіонер, Львівщина

“Трактуючи речі з чужого голосу, не знайомі з джерелами, ми витворили собі різні фантастичні уявлення і живемо серед них, не помічаючи їх потворної неправдоподібності”.

Микола Зеров

Вояки УПА таємно переходили лінію фронту й опинялися у тилу більшовицьких військ. Місцем дислокації більших її загонів ставали лісові масиви, тож вояків так і називали: “лісові хлопці” чи “наші хлопці з лісу”.

Частина озброєних повстанців жила нелегально в лісових бункерах або в таємних сховках десь на болотах чи навіть у селах. Ці вояки належали до так званої теренової сітки, завданням якої були якісь невеличкі акції: відплата за насильницькі акції більшовицької влади (облави енкаведистів та їх посібників із місцевого населення — так званих “стрибків” чи “істребків”, які входили в “істребітєльниє батальйони”, покарання зрадників (найчастіше голів сільрад, які служили “і нашим, і вашим”) тощо. За сигналом, поданим зверхником, вони збиралися із власною зброєю (найчастіше гвинтівкою чи револьвером, дуже зрідка автоматом) і йшли, як правило, вночі, куди було треба. Вдень — лише в надзвичайних випадках, щоб не виявляти своє місце перебування. Я так довго на цьому зупиняюся, бо акція УПА, про яку вестиму мову, була здійснена саме тереновою сіткою, можливо, за допомогою охоронців провідника СБ “Чорного”.

Сталося це в Старосамбірському районі, де терен уже переважно гористий і вкритий лісами, якраз близько тієї місцевості, де з 15 серпня 1960 року я розпочав свою педагогічну діяльність (яку завершив рівно через півстоліття — 17 серпня 2010 року), отож терен той мені дуже знайомий, бо його велику частину я сходив пішки: до автобуса, рівною дорогою було мені понад 20 км, а через гору (хребет Уровий) —12. Випалені села (Гвоздець, Мала Нанчівка) та інші атрибути тих недавніх подій бачив на власні очі, живі свідки мені (з “долів”, із Самбірщини, де таких подій було менше) намагалися оповісти найбарвистіше, тож наслухався чимало і набачився теж. У тому маленькому селі було і двоє безпосередніх учасників визвольної боротьби: з одним я був добре знайомий, бо вчив його наймолодшого сина (був він із тих, хто вийшов “з повинною” і мусив тепер час від часу каятися в районній газеті), а до другої, яка відбула “своїх” десять літ, і яку позаочі всі називали “Мухою” (таке було її псевдо), ніяк було заходити, дітей вона не мала, була вже літньою жінкою та й жила дещо на відшибі від дороги. Тепер мені шкода, а тоді щойноспеченому вчителеві (“вченому”, як називали мене, фельдшерку і завідувачку бібліотеки в тому далекому, але пречудовому селі) було чомусь не до того.

Сталося 13 травня 1945 року, вже, як бачимо, по війні, від серпня 1944 року вже скрізь у краї більшовицька влада, хоч ночі ще неспокійні, на вікнах будинків, у яких живуть начальники, віконниці, під якими іноді й грати, скрізь чимало озброєних людей. Та молодий перший секретар райкому партії — Василь Кіндратович Нудьга, очевидно “занудьгував” і вирішив саме того дня, в неділю, провести важливий захід: виїхати в найближчі від районного центру села і прискорити збір позики на відбудову народного господарства.

Домовився з партійно-комсомольським і господарським активом у кількості 37 осіб і на шести підводах (майже кожна тодішня організація мала коней і конюха-їздового) рушив у найближче село Стрільбичі. Щоб убезпечитися від якоїсь несподіванки, взяли із собою 4 кулемети, близько 15 автоматів (так написано у документі), 15 гвинтівок, чимало набоїв і гранат. Серед активу: 3 оперуповноважених НКВД (Авдєєв, Лукін і Рассадін), 1 помічник оперуповноваженого — Сосновцев, 3 дільничних уповноважених НКВД (Залімський, Дубровський, Кириченко), син начальника райвідділу НКВД — Зуєв, вахтер НКГБ — Бохан, лейтенант райвоєнкомату — Дудукало, діловод райвоєнкомату — Волох, сержант райвоєнкомату — Хмиз, райпрокурор — Степанов, директор маслозаводу — Коновалов. Був ще голова райвиконкому Шейко та інструктор райвиконкому.

О 12-й годині дня були вже в Стрільбичах: приїхали зарано, бо в церкві ще йшла відправа і всі люди там. Тож щоб не гаяти часу, вирішили їхати в село Біличі, голові ж сільради наказали зібрати людей на 18-ту годину, до того часу вони повернуться. У другому селі відправа, очевидно, вже скінчилася, та голова зумів зібрати лише 30 селян. Провели збори і зібрали 200 рублів позики. Можливо, голова не так збирав людей, як думав про прийняття, бо ж надійшло вже полудне (обід). Та хоч як би там було, але обід був ситний, можливо, щось ще приготував директор маслозаводу, і… з горілкою. А горілку тоді гонили в гірських селах на потічках у лісах, і з картоплі, і з жита. І не літрами, а відрами. Отже, обід затягнувся до 5-ї години. Не знаю з якої причини, але “перший”, вставши з-за столу, вирішив їхати ще далі — в село Волошиново і наказав голові дати ще підводу і кілька людей. Голова відмовився, заявивши, що йому шкода своїх людей. На запитання ж першого: а нас тобі не шкода? — відповів: і вас шкода, тому я не раджу вам туди їхати. Хтось із присутніх цю розмову почув, тож почали просити першого вертатися, бо ж на шосту валку чекають у Стрільбичах. Перший уступив, і вся кавалькада з шести підвід виїхала з села.

Ледь поминувши останню хату, хтось із активу затягнув пісню. Найпопулярнішими тоді були: “Я пулємйотчіком раділся… мой пулємйот в бою гарячій — нє астиваєт нікогда…” та “…випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна, випьєм і снова нальйом!”. Співали, очевидно, від душі, як господарі становища, яким море — по коліна. Незабаром дорога пішла попри ліс, а луна в лісі розноситься далеко. Та раптом… І тут ми надамо слово теж “першому”, та вже не райкому, а Дрогобицького обкому партії Степанові Олексенку, який уже наступного дня сповіщав Київ, самого Микиту Хрущова, секретаря Центрального Комітету КП(б)У (теж першого, але який, як і вождь, теж підписувався просто “Секретарь ЦК”, не так, як Леонід Брежнєв — “Генеральний”. Отож Олексенко повідомляє: “Коли вони під’їхали до лісу, на них звалився перехресний вогонь — основний зліва з гори і підтримуючий по тих, котрі втікали рікою справа, — вздовж ріки. Місце таке, що при тому стані справ, як вони їхали, прийняти бій було неможливо. Тільки з передніх підвід, коли від вогню коні схарапуджено рвонули вперед (поки коні не були побиті), деяким удалося втекти. Втікало багато, але місце засідки було таке вигідне, що банда більшість тих, хто втікав, — скосила… Через декілька хвилин банда вискочила на дорогу і дострілювала впритул… Банда забрала всю зброю, а в декого і документи, і негайно зникла. Причому голова райвиконкому Шейко й інструктор райвиконкому прикинулися вбитими, перележали огляд і залишилися живими. Крім цих двох, із поля бою втекли 9 осіб, із них двоє поранених: народний суддя і друкарка РК КП(б)У…”

Із розповідей тих, хто вцілів, я зробив висновок, що виною в усьому цьому була злочинна безпечність і те, що деякі з них були після обіду з чарчиною горілки (по війні пили не чарками, а двохсотграмовими гранчаками — Б. В.), і ще те, що взяли з собою дуже багато молодих жіночок, котрі абсолютно не потрібні були ні для масової роботи, ні тим більше для бою(!)… навіщо брати 9 жінок, коли можна було взяти відділення чи взвод бійців — у райцентрі дислокується рота внутрішніх військ НКВД… Хто організував засідку? Тими днями в районі був убитий самбірський окружний провідник — Чорний. Його боївка СБ шукала нагоди помститися… Деякі агенти кажуть, що в с. Стрільбичі йдуть розмови, що це зроблено “хліб за сіль” (тут Олексенко дещо не втямив: у нас кажуть — “хліб за хліб”). А щодо жінок, то тут він лукавив, він добре знав, навіщо їх набрав молодий секретар і його найближчі друзі. Серед тих жінок були: помічник секретаря райкому партії, завідувачка жін-оргвідділу, завідувачка парткабінету, завідувачка сектору кадрів райвиконкому, літпрацівник райгазети, дві молоденькі вчительки середньої школи (!!!). Ну і нарешті висновок секретаря обкому: “Із загального числа загинуло: комуністів — 7 комсомольців — 6, жінок — 7 прибулих зі східних областей — 25, один — місцевий (очевидно — Кіт, конюх прокуратури — Б. В.).

Жаль людей, більшість загинули по-дурному” (у тексті — “без толку”, переклад мій). (Сергійчук Володимир, Український Здвиг, Прикарпаття, т. ІІІ, К. 2005, ст. 347—352).
Наступного дня, 15 травня, Микита Хрущов проводив у Львові нараду по боротьбі з бандами українсько-німецьких націоналістів, як він називав українських патріотів, і дав кілька “високоморальних” порад, як з ними боротися. Ось вони: “Бандити спираються на куркулів, торгівців (?), попів і на інші елементи. Таких ворожих нам людей необхідно взяти на облік і якщо в селі стався бандпрояв, треба взнати, хто з них найбільш неблагонадійний, визвати їх, заарештувати і вислати з сім’ями, а селянам оголосити, що вони допомагали бандитам. Можна застосувати і такий спосіб: викликати кількох куркулів і сказати їм, що коли в селі щось вчинять бандити, то відповідатимете ви. І якщо щось сталося, зібрати збори, на яких мусять бути і вони, і оголосити, що саме вони сприяли бандитам і тому вони будуть репресовані. Це дуже дійовий захід, він подіє на кожного”. Дуже скоро подібні слова стали втілюватися в життя, і з Західної України поїхали у Сибір сотні ешелонів, набитих “ворогами народу”.

Коментувати щось тут, думаю, немає жодної потреби. Хоч міг би додати, що воякам УПА дозарізу була потрібна зброя, тож дізнавшись, що вона є на возах активу, який їде виспівуючи, наче господар, вчинити інакше вони не могли. Додався до цього ще й “хліб за хліб”, бо як ви з нами, так і ми з вами. Не всі операції, які вчиняла УПА, були такими легкими, лише зрідка наступальними чи відплатними, переважно ж мусила вона оборонятись, виходити з оточення, робити далекі нічні рейди, щоб заплутати сліди, відійти подалі від місця, де була сутичка, не спати, бути в голоді й холоді, вічно остерігатись ворогів і “друзів”, які могли зрадити, дотримуватись суворої конспірації. Лише велетенська самопожертва, високий моральний дух та всеперемагаюча любов до рідної землі дозволили їй так довго чинити опір отій небачено жорстокій більшовицькій навалі і так гідно вписати своє ім’я в аннали світової історії.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment