Олесь Гончар: Думаймо про велике!

Діалог Івана Драча з Михайлом Наєнком про постать Олеся Гончара

І. Д.: Разом із Олесем Гончарем ішли в літературі Леонід Первомайський, Михайло Стельмах, Павло Загребельний… Як Ви, Михайле Кузьмовичу, дивитеся сьогодні на це сузір’я яскравих особистостей і на Олеся Гончара зокрема?
М. Н.: Я б додав до тих імен, що Ви назвали, Олександра Довженка і Юрія Яновського. Вони були старшими за Гончара на п’ятнадцять-двадцять років…

І. Д.: І Григорія Тютюнника з його романом “Вир” та повістю “Хмарка сонця не заступить”.
М. Н.: Григорій Тютюнник був ровесником Олеся Гончара. Вони разом училися в Харківському університеті, але по-різному входили в літературу… Це була велика когорта письменників ХХ століття. І більшість із них творила в тому дусі, який у науковій аудиторії прийнято називати романтиками чи неоромантиками. Це люди, які були причетні до високого модернізму, що розвинувся в Україні 20-х років ХХ століття. Найбільше б я виділив серед них Олександра Довженка і Юрія Яновського. Вони — старші вчителі-побратими Олеся Гончара. Вони багато чого (не навчаючи) навчили Олеся Гончара в плані романтичного світовідчування. До речі, Олесь Гончар не дуже полюбляв слово “романтизм”.

І. Д.: Про Яновського я так можу сказати: романи “Майстер корабля”, “Вершники” Яновського — це справді романтизм… А Довженко як митець і вчитель, мабуть, меншою мірою сюди причетний. Його кіноповісті “Україна в огні” і “Зачарована Десна” опубліковані були пізніше за їх написання… У плані зіставлення цих творів з творами Гончара — така річ можлива, а щодо вчительства… Поясніть, будь ласка, як Ви це розумієте…
М. Н.: Тут я маю на увазі не те розуміння, що “вчитель-учень” однаково застебнуті на всі ґудзики… Може, Ви пригадуєте, є такі світлини: Олександр Довженко і Юрій Яновський, а також Олесь Гончар і Олександр Довженко, що сидять на лавочці…

І. Д.: Пригадую… Гончар і Довженко сидять на лавочці в Ірпінському будинку творчості; дуже гарна і пам’ятна світлина…
М. Н.: Вони вдвох щось дуже жваво обговорюють… У Гончара є кілька висловлювань про Довженка. Для Гончара він був носієм високої правди про буття і мистецтво. У Довженка не приземлене, а піднесене уявлення про них. Гончар цей стиль творчості називав “поетичним реалізмом”. Такий вираз вживав, між іншим, Тургенєв, хоча це — не наукове означення стилю. Йдеться про романтизм, коріння якого в творчості Гоголя, Шевченка, Лесі Українки… аж до романтиків 20-х років ХХ століття. Микола Хвильовий свій стиль називав “романтикою вітаїзму”. Українська література ще дуже довго, мабуть, не зможе позбутися романтичного естетичного коду. Чому? Та тому, що мистецтво (в принципі) має показувати життя-буття піднесено, як під збільшувальним склом. Це, до речі, не завжди розуміли сучасники Гончара; залишається він не всім зрозумілим ще й сьогодні.

Незабутні шістдесятники

І. Д.: До Довженка, між іншим, теж було відповідне ставлення. Коли я вчився на Вищих сценарних курсах у Москві, то ті, хто знав, що я з Києва і міг бути якось причетний до кіностудії імені Довженка, періодично “під’їдали” мене, що я довженківець (не в кращому розумінні слова) і приписували мені всілякі “гріхи” довженківської студії. Чи були ті гріхи справжніми, а чи вони лиш приписувалися довженківцям — сказати важко, але на мене, як і на всіх студентів з України, клали оту довженківську “пляму”. Щось подібне доводилося чути і щодо Гончара.
М. Н.: І не тільки тоді, коли він опублікував роман “Собор” і почалася голобельна критика його; це спостерігалося й раніше. Він починав повоєнну творчість новелами “Модри Камень”, “Гори співають”, пізніше створив оповідання “За мить щастя”. Це було цілком нове слово в новелістиці, хоча й живилося воно з отого піднесеного романтизму Довженка, який залишався не зрозумілим навіть тоді, коли створив кіноповість “Україна в огні” (1944). Критичну доповідь про кіноповість виголосив “сам” Сталін; писав він її, звичайно, не сам; допомогли “землячки”…

І. Д.: Ви хочете сказати, мабуть, про Корнійчука і Бажана, чи Вам відомі якісь інші відомості про ту історію?
М. Н.: Нині це не секрет. Опублікована ж 1990 року і сама сталінська доповідь і названі її справжні автори. Їх було четверо; жили вони в якомусь московському готелі, про це розповів у спогадах син Максима Рильського Богдан. Він, звичайно, говорив переважно про Бажана й Корнійчука, але причетними до тієї справи були також Павло Тичина та Максим Рильський. Вони були присутні і на тому засіданні політбюро, де Довженка, як він записав у щоденнику, було порубано на шмаття і розкидано те шмаття на глум по всьому Радянському Союзу. Печально про все це згадувати, бо ж ідеться про відомих українських літераторів… Люди, очевидно, потрапляють у такі ситуації, з яких нелегко вислизнути…

І. Д.: Знати треба все… Інша річ, як до цього ставитися…
М. Н.: Так… Син Максима Рильського розповів про те в деталях. Він був практично підлітком, коли писалася та сталінська доповідь, а розповів аж у зрілому віці, коли стало можливим говорити про ті речі: в часи так званої горбачовської перестройки і здобуття Україною незалежності. Не маючи можливості поставити фільм за повістю “Україна в огні”, Довженко невдовзі почав працювати над “Повістю полум’яних літ”. Він записав тоді в щоденнику, що перо не дуже слухалося його; український народ, мовляв, переживав такі біди, що описувати їх треба інакшим, трагічним пером. Але що ж, коли вимагають, мовляв, “возвышенной правды”. Тут митець ніби вступав із собою в суперечність, йому й самому хотілося піднесеності в творчості, але в цьому випадку йшлося про піднесеність фальшиву, власне — про брехню.

І. Д.: Ви говорите про Довженка, а думаєте ж про Гончара; він тоді ж (у 1945—1946 роках) намагався продовжувати саме Довженкову традицію творчості.
М. Н.: Так… Гончар того ж року, що й писалася “Повість полум’яних літ”, почав уже друкувати згадані його “воєнні” новели, а потім і перші частини трилогії “Прапороносці”. За новелу “Модри Камень” тодішні критики налетіли на нього, як шуліки. Його звинуватили в поширенні містицизму та в інших, не прийнятних у радянській літературі, гріхах. А Гончар у тій новелі глянув на життя всього-на-всього з позицій єдності того життя зі смертю. Це не різні іпостасі (ішлося в підтексті новели), а лиш продовження одне одного. Коли закохані зустрілися після смерті “на небесах”, то героїня новели каже, що тепер я можу досказати тобі те, про що не встигла сказати “на землі”. З наукової точки зору це був, по суті, натяк на початки нового (постмодерного) способу художнього мислення в літературі. Після війни, як ми тепер знаємо, на цей шлях ставало все європейське і світове мистецтво. Збагнути це радянській критиці тоді було не під силу і тому автору перепало, як кажуть, на добрі горіхи. Такий критичний “хльост” письменник відчував на собі практично протягом усього творчого життя. Він говорив мені про це особисто під час нашого спілкування. А більш-менш активним воно стало після того, як вийшла моя книжка “Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара”. Написана, звичайно, в дусі радянського соцреалізму, вона, проте, йому припала до душі, бо була першою після довгої перерви…

І. Д.: У Вас є кілька книжок про творчість Олеся Гончара?
М. Н.: Не так, щоб “кілька”, але є… Перед “Красою вірності” була досить розлога стаття-рецензія про виданий 1978 року шеститомник його творів. Вона приглянулася йому, бо ота перерва, про яку я хотів сказати, тривала близько десятка років. Він залишався, грубо кажучи, “під ковпаком” після вульгарного “розносу” роману “Собор”. 1971 року вийшла була невеличка брошура про його творчість Маргарити Малиновської, протягом кількох років збирався подати до друку монографію “Олесь Гончар” добре відомий тоді літературознавець Леонід Новиченко, з цим задумом у нього нічого не виходило і створився навколо письменника своє­рідний критичний вакуум…

Михайло Наєнко, Віталій Абліцов, Іван Драч
серед студентів під час відзначення 95-х роковин
від дня народження Олеся Гончара

І. Д.: Не останню роль тоді відігравала і суспільно-політична позиція Олеся Гончара… 1966 року відбувся черговий з’їзд письменників України, доповідь на ньому робив Олесь Терентійович, зачепивши в ній не дуже “модні” тоді питання. Його хоча й переобрали на голову СПУ, але за ту доповідь йому довелося тоді не раз виправдовуватися перед керівним ЦК Компартії…
М. Н.: Так… У доповіді Гончар риторично запитував: скільки ми ще можемо не знати своєї літератури? Не повинен бути обійденим нашими знаннями ні Бунін, ні Винниченко, нам потрібен увесь попередній художній досвід. Не зайвим буде знати й теорію психоаналізу Зигмунда Фройда… Від того, що ми видали Кафку, нічого страшного не сталося… За такі роздуми письменника почали, по суті, переслідувати, а коли він опублікував ще й роман “Собор”… Почалося, власне, те, що Юрій Яновський…

І. Д.: Вся радянська система тоді ополчилася проти Гончара…
М. Н.: Так… Юрій Яновський казав, що за романи “Чотири шаблі” чи “Живу воду” його “критикували” не якимось там прутиком, а били телеграфними стовпами. Близько сотні негативних рецензій з’явилося тоді на роман “Собор”…

І. Д.: А очолював цю кампанію тоді завідувач ідеологічного відділу КДБ Леонід Георгійович Калаш…
М. Н.: Ці завідувачі відділів тоді не дуже “світили” свої імена в пресі… Ви, мабуть, знаєте про них із якихось інших джерел? Бо про нього в інтернеті сьогодні можна прочитати як про “тінь забутих репресій”.

І. Д.: Про свою “діяльність” він розповідав мені особисто, коли викликав до себе на бесіди…
М. Н.: На виховання, тобто…

І. Д.: Так, він “запрошував” мене для виховання, і я ті “запрошення” пам’ятаю досі…
М. Н.: Роман “Собор” після 1968 року (Наклад цього видання “Собору” цензура пустила під ніж) залишався забороненим у СРСР протягом майже двадцяти років. А в Польщі, між іншим, він вийшов через чотири роки після заборон у СРСР (1972 р.).
Мені автор подарував його 1980 року, тобто, для себе Олесь Терентійович не вважав його забороненим. І мені про це натякав…

Ви запитували, Іване Федоровичу, а яким є сьогодні ставлення до творчості Олеся Гончара? Все залежить від вікових поколінь. Наприклад, ті, хто пройшов війну чи жив під час війни, досі переконані, що “Прапороносці” — найкращий роман Олеся Гончара. В ньому, мовляв, є і рядовий та “керівний” солдати, і є “визвольна місія” їх. Пізніші твори — аж до “Собору” включно (з його критичною налаштованістю щодо радянської влади) — це, мовляв, слабша література. Така позиція, мабуть, хибна. Олесь Гончар, звичайно, ніколи не був “прямий, як сосна, величавий”. Він постійно розвивався: і в мотивах, і в творчому стилі. Що може підтвердити і тритомний його “Щоденник”. У ньому можна простежити, як цей письменник виростав, як прагнув “докопатися” до правди життя-буття. “Чи так жив, чи так всі ви, люди, живете?” — так він запитував устами своїх героїв у романі “Тронка”, але ця думка бринить і в “Щоденниках” письменника. Серед найбільш справжніх письменників (якщо можливий такий вираз) Олесь Гончар посідає одне з перших місць у літературі повоєнного часу.

Він працював не тільки над тим, що публікував, а й “писав у стіл”, мав, тобто, й іншу думку, крім тієї, яку оприлюднював. До такого вдавався і його “вчитель” Олександр Довженко, залишивши свої дивовижні щоденникові записи. Микола Вінграновський побудував на них дивовижний документально-художній фільм. Дивишся його і відчуваєш, як чуб на голові ворушиться, як сироти схоплюються на всьому тілі. Думаю, щось подібне можна зробити і за “Щоденниками” Олеся Гончара. Деякі фрагменти з них уже потрапили на екран, але хотілося б більшого. Це дуже показова школа (маю на увазі “Щоденники”) творчого життя і виживання письменника в умовах тоталітаризму… Інша категорія читачів Гончара зосереджується на тому, щоб знайти в його творах наліпки соціалістичного реалізму. Він, мовляв, працював на догоду владі і в “Прапороносцях”, і в інших романах. Усе це там почасти є…

І. Д.: Але треба враховувати, що ніхто з Гончаревих сучасників — ні Стельмах, ні Загребельний, ні Земляк, ні деякі інші письменники — не був настільки мобілізований як громадсько-політичний діяч. Він же був протягом тривалого часу і головою Спілки письменників, і головою Ради миру, і депутатом різних рад. До нього люди йшли постійно з життєвими проблемами; він сприяв утвердженню українства у різних сферах життя. Його легко можна вирізнити серед своїх сучасників — і старших, і молодших. Він займав таку наступальну позицію щодо влади, на яку здатен далеко не кожен. Керівництво країни змушене було прислухатися до його голосу, до його авторитету…
М. Н.: Ви маєте рацію. Може, й гучно це буде сказано, але не зайве нагадати, що кожен справжній письменник є совістю народу, совістю нації. Росіяни довго повторювали, що останньою совістю Росії був Володимир Короленко, а пізніше те саме говорили про Віктора Астаф’єва…

І. Д.: І про Олександра Солженіцина таке говорили…
М. Н.: Так, хоча, звичайно, меншою мірою, бо він більше публіцист, дослідник тоталітарного черева Росії, а названі вище — художники; їхнє слово, як казав Тичина, має розтруб. У ньому можна вичитати не тільки те, що написане, а й те, що звучить у підтекстах, надтекстах. Гончар над питаннями гіркої долі України думав до останніх днів своїх. Його остання за часом книжка публіцистики називалася “Чим живемо?”. В часи, коли почалася так звана перестройка і наближалася українська незалежність, Гончар усе одно не заспокоювався, про здобуту незалежність України в нього була своя думка і він продовжував думати над тим, яка незалежність влаштовує Україну, її народ?

Треба сказати не тільки про повне видання “Щоденників”, а й про те, що Національна академія наук України працює нині над 12-томним виданням творів Гончара. Перші томи міститимуть романи й повісті, а останні — публіцистику і щоденникові записи… Це той письменник, який досі не може стати предметом дослідження істориків літератури; його досі не вповні освоїла літературна критика. Є в нього чимало текстів, у яких не все прояснене, не все зрозуміле для літературних критиків. Його творчість потребує дуже уважного перепрочитання, але, звичайно, не під прицілом, що це якийсь канон соціалістичного реалізму. А про таке часом говорять і деякі старші, і навіть наймолодші літератори…

Є життя, є творчість, є залежність письменника від оточення, в якому він перебуває… Можна піти в еміграцію, а можна покласти голову на плаху чи опинитися за ґратами… Це одна форма боротьби за вітчизну. Інша форма — коли ти повинен щось таки сказати своїй вітчизні, кинувши кістку владі. Це проблема не сьогоднішня і не часів Гончара. Є речі в літературі, що зосереджені на загальнолюдських цінностях; головне тільки в тому, як їх зобразити… Олесь Гончар, можливо, й передавав куті меду, коли тулив у деяких творах багато суто радянських наліпок. Тут треба враховувати і обставини, в яких письменник змушений працювати, і, звичайно, особливості його таланту, рівня обдарованості… Зокрема і в тих же “Прапороносцях”…

І. Д.: Є там у них буква “Л” зі стрілкою на захід…
М. Н.: Буква “Л” у романі прочитується і як “Ленін”, і як “Людина”… У перших редакціях твору присутній був і “Сталін”… Пізніше письменник очистив твір від цих наліпок… Але залишилося в ньому найголовніше: художня спроба захистити український народ від знищення обома фашизмами…

І. Д.: Одразу по війні кремлівська влада трактувала ж український народ як народ зрадників, котрий, мовляв, ліг під німця і т. ін. Тих, хто захищав цей народ, теж вважали “ворогами народу”. Гончар, у певному розумінні, був серед них. Але кажуть, що коли Сталін прочитав “Прапороносці”, то сказав: “У меня к Украине вопросов нет”. Чи так воно було, чи не так, але підготовка товарних ешелонів для вивезення українців з їхньої землі припинилася…
М. Н.: Довженка громили навіть за те, що в його творах (оповідання “На колючому дроті”, “Стій, смерть, зупинись”, кіноповість “Україна в огні”) багато, мовляв, українських прізвищ: Кравчина, Федорченко й ін. Шукати надто прямих зв’язків між літературними персонажами і учасниками ідеологічної боротьби в “живому” житті не випадає; художня література завжди несе в собі узагальнення; її цікавить не конкретна якась людина, а людина загалом. Те, що Гончар справді виполював своїми творами різну лободу (у його романі “Собор” є й персонаж із прізвищем Лобода), це правда. А крім Володьки Лободи, є в тому романі і “юшкоїди”, і “батькопродавці” (на кшталт “христопродавців”), і інші персонажі з негативним присмаком (скажемо так)… Романом “Собор” Гончар вніс у літературу такий заряд спротиву радянській владі, що просто дивуєшся… Один український письменник з діаспори, прочитавши роман, написав: “Молодець Гончар! Вперше за багато років дав такого гучного ляпаса безпардонній радянській владі!”… А ту рослинність нашого сучасного життя, яку Ви назвали після лободи, я не хочу навіть називати… Популяризувати імена українофобів — не наша це місія…

І. Д.: “ТУМ”, “Меморіал”, “Рух” — усе це творилося з участю Олеся Гончара. Не можу не згадати того, як він виступав на відкритті першого з’їзду Народного руху…
М. Н.: Можу додати, що його вступні слова на великих антирадянських зібраннях мали концептуальне значення для побудови незалежної України. Зокрема й у Верховній Раді, коли ухвалювали важливі законодавчі рішення про українську незалежність. До речі, Гончар пов’язував розвиток української духовності з питаннями віри, з питаннями людської гідності…

І. Д.: Харків — це особлива сторінка в біографії Гончара. З Харківського університету він пішов добровольцем на фронт, тут його й утримували німці в полоні на Холодній горі. Я кілька років тому відвідував ті місця. І з гіркотою пересвідчився, що в колишній “ленінській кімнаті”, яка нині вважається музеєм Холодної гори, можна дізнатися про творчість Павла Грабовського, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, а от про Гончара — ніде ні слова.
М. Н.: А він же увічнив її в своїх романах “Людина і зброя”, “Циклон”…
Олесь Гончар належить до тих письменників, яких згадують не лише в день їхнього народження. В літературі він живе щодня, бо залишив такі міркування, які стосуються і всіх, і кожного. Скажімо, питання рідної мови. У мене в руках книжка Миколи Степаненка — ректора Полтавського національного педагогічного університету імені Короленка — “Публіцистична спадщина Олеся Гончара”. Автор зібрав у ній численні висловлювання письменника про мову загалом, і про мову українську. Ось одне з них: “Позбавити народ його мови означає відібрати в нього почуття власної гідності”. Коли донині ведеться з чиновниками боротьба за нашу мову, то таким чиновникам подібні висловлювання Гончара треба зачитувати вголос щодня. Чому я на цьому наголошую? Бо письменник — це не тільки той, хто бачить сучасність, а й той, хто здатен передбачити її розвиток. Ми ще не торкнулися такої болючої для України теми, як Чорнобиль… За рік до Чорнобильської катастрофи (1986 року) Олесь Гончар опублікував невелику повість “Чорний Яр”. У ній ішлося про те, що людина може втратити не лише мову чи інші духовні цінності; вона може втратити саму можливість жити; необережна людина може так повести своє господарство, що насунеться з неба руйнівна “звізда полин”, яка здатна знищити самі основи життя… В таких роздумах Гончара його постійна актуальність…

І. Д.: Його біографія і творчість дали такий заряд нашій літературі й нашому життю, що без них були б страшенно збідненими. Ми називали імена і Первомайського, і Довженка, і Яновського, і Стельмаха, і Загребельного… Він був їхнім сучасником, але своїм мисленням зумів вирватися вперед і тому став одним зі знаків українського поступу в майбутнє.
М. Н.: Цьому сприяли, звичайно, і рідні краї Олеся Гончара, оте полтавське село Суха, де минуло його дитинство і де вдячні земляки створили музей письменника. Туди приходять не лише школярі та науковці, а й звичайний, сказати б, люд. Вони мають змогу доторкнутися до першокореня високих дум і секретів творчості Олеся Гончара. Такого рівня письменники даються нашому суспільству і світові дуже рідко. З часом ми це усвідомимо, мабуть, глибше і тому менше шукатимемо (як на тому Сонці) якихось плям. Треба, звичайно, знати все, що стосується його життя і творчості, але акцент слід робити на головному; його сформулював сам письменник: “Думаймо про велике!”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment