Післячорнобильські реалії

Закінчення. Початок у ч. 17 за 2017 р.

Характерно, що при цьому, як і у випадку з ПУАЕС, на час ухвалення рішення щодо продовження виробничого циклу, значна частина постфукусімських та КзППБ (Комплексна зведена програма підвищення безпеки енергоблоків АЕС) заходів, узгоджених свого часу тим же ДІЯРУ, які мають найвищий (категорія 4) та високий (категорія 3) вплив на безпеку реактора, залишилися незавершеними. Невідомо, чи будуть вони взагалі виконані в даних умовах. На початку цьогорічного березня третій енергоблок ЗАЕС виведено в плановий ремонт. Однак продовження терміну його подальшої роботи зовсім не за горами, і нам при цьому спокушуватися особливо нічим. Бо якщо в якійсь із країн і продовжують понадпроектний термін експлуатації енергоблоків, то в кожному випадку це робиться прозоро, індивідуально з цілком передбачуваним результатом. У нас же ухвалюють політичне, волюнтаристське рішення без достатнього обґрунтування та консультацій із зацікавленими сторонами. Тому є всі підстави стверджувати, що надаючи територію України з її вимираючим населенням під своєрідний полігон для відпрацювання ядерних технологій, якими, без перебільшення, є подовження надпроектного терміну експлуатації старих реакторів, виконуючи забаганки енергетичного лобі та прикриваючись не затвердженою Верховною Радою України енергетичною стратегією до 2030 року, зацікавлені українські чиновники мають, очевидно, з того неабиякі неоподатковані прибутки від зарубіжних інвесторів та кредиторів. Останні ж, себто європейці, на противагу вітчизняним можновладцям, дуже ретельно пильнують свій навколишній простір від захаращення зайвими атомними станціями з їх справді вічними радіоактивними відходами, що доволі обтяжливі не тільки для нинішнього населення, яке, до речі, живе набагато заможніше нас із вами, а й для нескінченних прийдешніх поколінь.

Враховуючи, що і теперішній, і всі попередні уряди з парламентами не створили дієвих механізмів щодо накопичення грошей для закриття реакторів та ніяким чином не спонукаючи до цього атомних товстосумів, перспектива (хай колись) позакривати “генератори смертоносних радіонуклідів” видається нереальною. І, зважте, таке нехлюйство з боку влади демонструється протягом майже сорока років роботи українського мирного атома. До слова, ще одна промовиста деталь нашого сьогодення. Не знаю, як співпрацюють найбільші ризикоутворюючі підприємства — АЕС — в інших атомних зонах країни з місцевою та центральною владою (не помилюсь, якщо скажу що ніяк), а в нашому регіоні з часів незалежності я не пригадую, щоб бодай раз були проведені нехай якісь там тренування з цивільної оборони. Більш того, навіть відсутні позначені на мапах евакуаційні дороги. Влада, мабуть, сподівається, що на випадок чогось ми самі розліземось, “мов мишенята”.

Повертаючись знову до ЗАЕС, зазначу, що з 2005 року станція переведена на прямоточне спецводокористування, і тепер підігріта суміш об’ємом 6-20 куб. метрів (6-20 тонн) щосекунди викидається в Каховське водосховище поряд із селом Водяне. Водоймище віднині стало своєрідним ставком-охолоджувачем для атомної станції. Це притому, що за 10 км є водозабір багатотисячного Нікополя, а за 100 км — Північно-Кримський магістральний канал, що поїть Дніпровою водою ледь не всю Таврію. Між тим недостатньо вивченим зостається і негативний вплив на довкілля теплового забруднення, спричиненого цілодобовим випаровуванням гідроспоруд ЗАТЕС-ЗАЕС, дія яких поширюється на багато кілометрів. Знову ж, не враховують і не досліджують синергійну складову поряд розташованих атомної і теплової станцій, з урахуванням того факту, що ЗАТЕС впродовж року викидає в повітря до 75 тис. тонн забруднюючих речовин.

Останні ж, сполучаючись із пароконденсатними факелами градирень-охолоджувачів та інших гідротехнічних споруд своєрідної “гейзерової долини” ЗАЕС площею в 1200 га, спричиняють затемнення сонячного випромінювання на 30-50 %, зниження метеорологічної дальності видимості на кілька кілометрів і, що найнебезпечніше для всього живого, — продукують кислотні дощі. Гідроспоруди однієї тільки ЗАЕС протягом року випаровують більше 100 млн куб. метрів води. І це в той час, коли ООН зарахувала Україну до країн із малим забезпеченням водними ресурсами.

Ситуація зі станом усіх поверхневих вод (ріки, озера, водоймища) в Україні критична, з наповненістю лише на 20 % від необхідного — таку сенсаційну заяву нещодавно зробив міністр екології та природних ресурсів Остап Семерак, при цьому по забрудненості всі вони, і Каховське водосховище також, належать до третьої — найгіршої — категорії. А всього ж кілька десятиліть тому наші блакитні дзеркала посідали першу позицію. Нині, перш ніж зайти у воду Каховського “моря”, слід добре все зважити. Одним словом, дохазяйнувались. Не секрет також, що перший і третій енергоблоки ЗАЕС свого часу дали крен. Щоб їх вирівняти, змонтували залізобетонні противаги на протилежних сторонах. Але ж, як на мене, реактор — не гарба з сіном, що, як стверджують атомники, ще цілих 10 років нікуди не нахилиться.

Говорячи про сухе сховище відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП) з його дійсною унікальністю (єдине на усьому пострадянському просторі, втім розташоване просто неба), зазначу, що рішенням №2 від 11.07.2001 року Енергодарська міськрада дала згоду на дослідно-промислову експлуатацію даного комплексу тільки на один рік, тобто не довше 11.07.2002 року. Та, завдячуючи вмілим маніпуляціям, із того часу і дотепер атомне відомство неухильно збільшує його об’єм. Поки що з 380 запроектованих контейнерів у ССВЯП встановлено 133. А з урахуванням ваги ядерного палива (в одному контейнері 37 тонн), його на проммайданчику ЗАЕС уже майже 5000 тонн. По завершенні проектного терміну експлуатації сховища (якщо з ним до того часу нічого не трапиться) кількість відпрацьованого палива становитиме більше 14000 тонн. Зважаючи ж, що воююча з нами Росія може відмовитися приймати на переробку ВЯП з українських АЕС (і це цілком вірогідно), в Енергодарі може з’явиться відпрацьоване паливо з усіх наших атомних станцій. Таку можливість зовсім не виключає керівництво ДП НАЕК “Енергоатом”. Як для нашого густонаселеного регіону — перспектива не зовсім приємна. От тільки нікому в світі, зокрема й атомним світилам, невідомо, що буде з цим радіоактивним мотлохом після закінчення 50-ти проектних років його зберігання: чи можна буде контейнери кудись транспортувати і чи не залишиться ненароком цей смертельний бруд довічно у Водянських кучугурах. Для порівняння, уявімо собі, що продукти нашої фізіологічної життєдіяльності ми не відправляємо для переробки на станції аерації чи очисні споруди, а складуємо їх у власних помешканнях. Уявили?.. За схожим сценарієм діє ще з радянських часів наш (і світовий також) ядерно-енергетичний комплекс. Тільки на противагу звичайним нечистотам АЕСівські наділені невидимою і зовсім невідчутною, проте радіаційно-уразливою щодо всяк сущого властивістю. Разом із тим кожен контейнер із відпрацьованим лише на 2 % ядерним паливом, за збігом певних обставин може становити ще більшу небезпеку, ніж працюючі енергоблоки саме за відсутністю в сховищі найелементарніших систем захисту від ланцюгової ядерної реакції.

Відомо також, що ще 2013 року Росія повинна була розпочати повернення відпрацьованого палива з українських АЕС. Тоді вирішення проблеми перенесли до 2018 року. Але ж, найімовірніше, і 2018 року не будуть збудовані українські сховища (що на території Чорнобильської зони) ні під перероблене паливо, яке повернеться з Росії, ні централізоване (ЦСВЯП) під відпрацьоване паливо зі своїх АЕС. Проте, як і колись, маємо безліч усіляких сурмачів, що повсякчасно сповіщають нам про цілковиту безпеку і, головне, — дешевизну атомної енергії. У цьому сенсі, наприклад, коефіцієнт корисної дії (ККД), як для техніки, мав би в ідеалі становити 1. Для порівняння: ККД теплової енергетики доходить до 0,65—0,7, натомість атомна має лише 0,3. Виходить, атомники не електрику виробляють, а банально підігрівають довкілля і нас із вами. Умовно кажучи, з шести працюючих сьогодні на Запорізькій АЕС енергоблоків тільки два націлені на виробництво електроенергії, решта ж чотири слугують за примітивні “буржуйки”. Справді, як у царстві хмурого Аїда. А скільки при цьому гонору! Це ще й тому, що всі наші ядерні реактори проектували у середині минулого століття з використанням більш архаїчних наукових і технологічних досягнень. У давноминулу доекологічну епоху атомні станції тільки і споруджували заради виробництва плутонію для атомних бомб, незважаючи при цьому на безпеку і, що зовсім дивно, економічну доцільність такого будівництва. Чим сьогодні по суті і займається Російська Федерація, видаляючи з нашого палива необхідний їй плутоній, а на кожну завезену тонну ВЯП повертатиме нам із 2018 року 2200 т високоактивних ядерних відходів. Враховуючи, що українські АЕС щорічно виробляють приблизно 150 т ВЯП, страшно навіть подумати, яку кількість радіоактивних відходів ми залишимо на згадку, як “відкладене рішення”, нашим нащадкам. І це ще не все. “Строк самоокупності одного реактора, — зазначає академік А. В. Яблоков, — становить більше 18 років”. Тобто тільки через 18—20 років атомний блок відпрацює кошти, вкладені в його будівництво й експлуатацію, та нарешті почне давати якийсь прибуток. У розрахунок навіть не входить вартість ядерного палива і вартість його утилізації. Останнє ж становить просто неймовірні затрати. Тому, як громадянська “віддяка” всім атомозапамороченим і атомозацікавленим можновладцям, а разом і зацикленим на ядерному розщепленні технарям за їх “здобутки”, звучать нині слова Ліни Василівни: “І мертві, і живі, і ненароджені нікого з вас довіку не простять”.

Де ж вихід? Він на поверхні й доволі простий. Перше — в технічно недосконалих і несвоєчасно відремонтованих електромережах губиться кількість електрики, що виробляє щорічно один реактор-мільйонник. При цьому електрикам [а як нам?] байдуже: ми все одно сплачуємо у відповідних тарифах усі їхні недоробки. Друге — за великим рахунком ніхто ніколи серйозно не переймався енергозбереженням (утеплення приміщень, побутове електрообладнання класу А, енергозберігаючі освітлювальні прибори, ощадливе ставлення до всіх енергоресурсів). Третє — впровадження альтернативної (відновлювальної) енергетики, як-то вітрові електрогенератори, сонячні батареї та ін. Цим сьогодні переймається весь світ, і вже маємо безліч цікавих прикладів. Так, за рахунок впровадження сонячних батарей побутові споживачі Республіки Чилі, починаючи з 2016 року, отримують електрику за нульовим тарифом. 2019 року в Туреччині стане до ладу перша сонячна електростанція потужністю 1 МВт. За даними Дойче Банку, на кінець 2018 року сонячна електрика досягне точки зрівнювання ціни для 80 % світового ринку. Зважаючи на сьогоднішній шалений темп розвитку кремнієвих технологій, постійне їх здешевлення, на відміну від викопних і ядерних джерел енергії, вже за наших часів (звісно, коли при владі станемо обирати не політиків-олігархів, які переймаються лише власними статками та наступними виборами, а ДЕРЖАВНИКІВ, що думають про прийдешні покоління українців) громадяни зможуть відчути всі переваги такої енергії. Навіть якщо за деякий час ціна термоядерного синтезу стане дуже низькою, сонячна електрика з даху буде набагато ефективнішою традиційної електрики з розетки тому, що на цілі порядки стане дешевшою передача електроенергії від генератора до споживача. Знову, як варіант — спорудження тих же торієвих ядерних реакторів. Поміж безлічі їх переваг наведу лиш найпомітніші. Як паливо без усякого збагачення використовується флорид торію, рівень радіації якого настільки мізерний, що його знівелює алюмінієва фольга. Разюча економічність — з 1 тонни торію виробляється стільки ж енергії, як із 200 тонн урану. ККД торієвих реакторів набагато вищий уранових. З нього не вилучиш такий жаданий для ядерної зброї плутоній, а тому атомно-військовий комплекс усілякими засобами перешкоджає впровадженню таких технологій. Практична відсутність ВЯП, і найцікавіше — об’єм реактора можливий від 1 літра до традиційних. У світі вже успішно працює кілька торієвих АЕС. І насамкінець. Чому б не взяти нам на озброєння, скажімо, геніальні напрацювання Ніколи Тесли щодо використання енергії ефіру, які свого часу були зумисне, на догоду певним бізнесовим колам, скомпрометовані Ейнштейном. Проте всі наші здобутки можливі лиш за певних обставин — коли ми самі станемо думати про власне сьогодення і майбуття. Тому, що стосовно осмислення смертельної небезпеки, а відтак протидії атомній експансії, всі ми заслуговуємо на тверду двійку. Врешті-решт повинен же колись відродитися наш природний інстинкт до самозбереження. Не будьмо боягузами і постійно вимагаймо адекватної реакції та зважених дій від представників будь-якої владної структури на усіх рівнях, від тих, хто так чи так утримується за наші з вами податки. Бо тільки за умови презирливо-зневажливого ставлення до усякого чиновництва з боку громадськості останні змушені будуть порядно виконувати свої обов’язки. Ми ж, відповідно, збережемо свою гідність і країну.

Тоді і тільки за таких умов збудуться пророчі слова Великого Кобзаря: “І забудеться срамотня// Давняя година,// І оживе добра слава,// Слава України”.

Василь БІЛИЦЬКИЙ, голова Кам’янсько-Дніпровського районного відділення “Громадського руху” Запорізької області

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment