Подружжя лікарів-просвітян

Анатолій КАРП’ЮК, поет і краєзнавець, м. Костопіль Рівненської області

Про лікарів Рощинських — Петра та Ганну, котрі майже півтора десятка літ віддали професійній та громадсько-просвітянській діяльності в Костополі (а вони працювали в нашому місті упродовж 1924—1938 рр.), хоч як дивно, але я ширше дізнався з канадської газети “Український Голос”, яку надіслав із Країни кленового листка уродженець нашого міста Микола Шпилькин. Цей часопис за 29 жовтня 1947 р. (число № 44) розповідає про них як про “незабутніх героїв Волині, зокрема Костопільщини, які загинули від рук німецьких катів” у лютому 1943 року на території Кременецької тюрми. Автор статті Л. Бура, колишній власник книжкової крамниці в Рівному, високої думки про фахову та громадську роботу под ружжя лікарів, називає їх людьми “суспільного покрою”.

Тепер про них — активних просвітян Рощинських — мало хто знає у нашому місті. Але в 1930-ті роки, за Польщі, вони були відомі на всю етнічну Волинь, яка, за словами “Українського Голосу”, “благодійно відчула” їхній вплив.

Петро Рощинський — лікар за фахом, за покликом душі — громадський діяч-просвітянин. Поки що про нього ми оперуємо досить скупими біографічними даними. Відомо, що народився 18 березня 1890 року в м. Глухові (тоді Чернігівщина) у сім’ї сільського вчителя. Середню освіту здобував у Чернігівській семінарії. Бажання допомагати людям у біді привело його в Московський університет на медичний факультет, який він закінчив 1916 року.

24-річним юнаком Петро зустрів Першу світову війну. Його відразу мобілізували в царську армію. Виконуючи обов’язки фронтового лікаря, Рощинський віч-на-віч зіткнувся зі стражданнями рядових воїнів, котрі несли на своїх плечах тягар безглуздої війни, жорстоко калічились і безславно гинули на полях кривавих баталій під прапором двоголового орла-хижака невідомо в ім’я чого. На європейському регіоні наприкінці другого десятиріччя XX століття події калейдоскопічно змінювалися. Від Російської імперії одна за одною почали відколюватись країни й утворювати самостійні держави.

З виникненням Української Народної Республіки молодий лікар Петро Рощинський пішов на службу до Української армії, в лавах якої разом із солдатами ділив славу перемог і гіркоту поразок. Однак зовнішні і внутрішні чинники, на жаль, не сприяли утвердженню державності в Україні.

Разом із відступаючими частинами армії УНР Петро Рощинський відійшов на Захід. Деякий час у Польщі він перебував у таборі для інтернованих. А коли за Ризьким договором Волинь опинилася в зоні окупації новоспеченої Речі Посполитої, Петро 1921 року перебрався до Рівного, де почав працювати в лікарні для втікачів. Тут він і зустрівся вперше з лікаркою Ганною Струтинською, яка відбувала медичну практику.

Стародавнє місто Крем’янець, що на Тернопільщині, своїми архітектурними пам’ятками відоме далеко за межами України, знане і як один із самобутніх культурних центрів Волинської землі. Звідси почалася біографія польського письменника Ю. Словацького. Восени 1846 р., повертаючись із Поділля, побував тут Т. Г. Шевченко. Саме в цьому давньому місті 1893 року народилася Ганна Струтинська. По вулиці Ю. Словацького зберігся й досі родинний будинок. Її мати, Ольга Степанівна, походить із давнього священицького роду. Батько, Іван Струтинський, теж був священиком — настоятелем Дубенського собору. Як людину освічену і високоморальну, його поважали мешканці міста. Після смерті чоловіка Ольга Струтинська разом із трьома дочками повертається до Крем’янця, в родинне гніздо.

Письменник Улас Самчук ще з юнацьких літ добре знав цю інтелігентну сім’ю. Тому не випадково він, перебуваючи під час німецької окупації на посаді редактора рівненської газети “Волинь” (1941—1942 рр.), не раз заїжджав у гості до знаної на Крем’янеччині родини Струтинських-Черкавських. У спогадах “На коні вороному” автор трилогії “Волинь” і роману “Марія” теплими словами згадує добру й мудру берегиню славного українського роду: “Отже, я мусів зупинитися і чекати на нього (шофера, — прим. А. К.) у домі відомої в Крем’янці “бабуні” Ольги Струтинської, матері трьох видатних дочок — Марії Черкавської, Лідії Садовської та Ганни Рощинської. І тещі видатних зятів — відомого педагога, громадсько-політичного діяча і сенатора до польського сейму Михайла Черкавського, відомого політичного діяча, міністра уряду УНР і професора Українського університету в Празі Валентина Садовського та славного на Волині лікаря і невтомного громадського діяча Петра Рощинського”. За спогадами Уласа Самчука, мати Ганни Ольга Струтинська “була простої, благородної, речевої мови з освітою столичних шкіл і доброго виховання старої особистої культури. Свого часу, за модою тодішньої поступової молоді, належала до революційних середовищ, брала участь у численних демонстраціях і не раз покуштувала козацької нагайки, — казала вона спокійно… — Аж пір’я сипалось”. У такому оточенні росла і виховувалась майбутня лікарка і невтомна громадська діячка Ганна Струтинська. Культурне середовище, найкращі художні твори сприяли розвиткові в дівчини високої свідомості, національної гордості та гідності. Крем’янець став колискою її дитинства і юності. Тут Ганна закінчила гімназію в 1909 р.

Звідси вирушила вчитися у Петербурзький жіночий медичний інститут і Вільненський університет. Швидко пролетіли студентські роки. Отримані знання Струтинська почала успішно застосовувати на практиці. Після проголошення УНР дівчина зголосилася на працю у військовій лікарні. Потім був відступ на Захід і повернення до Рівного, де Ганна зустрілася з Петром Рощинським. Рятуючи інших, вона сама захворіла на тиф. Життя її було під загрозою. Допоміг побороти цю небезпечну інфекцію колега по роботі Рощинський.

Йому сподобалася молода енергійна лікарка, і він невдовзі взяв з нею шлюб. Так створилася сім’я близьких за духом людей. Настав 1924 рік. Подружжя Рощинських переїжджає в невелике повітове містечко Костопіль, розташоване на берегах річечки Замчисько й оточене мальовничими лісами. Отут вони й почали займатися приватною лікарською практикою і громадською діяльністю. Оселились Ганна і Петро, за свідченням тих, хто їх знав, на квартирі у Філіпових, будинок яких, правда, не зберігся: на цьому місці тепер контора захисту рослин (вул. Незалежності, 20).

Дім лікарів у поліському місті став не тільки центром фахової допомоги, а й таким, де можна було почитати свіжу газету, почути цікаву новину, одержати пораду чи меценатську підтримку для того чи того просвітянського заходу. З ініціативи Ганни Іванівни в Костополі виникає Союз українок, а в довколишніх селах — його осередки. “Український Голос” підкреслював, що з їхнього кабінету “випромінюють не тільки лікарські поради, але розумне слово та міцна піддержка”. “Не було неділі, — читаємо далі в часописі, — щоб не вимагало те або друге село її приїзду”.

Рощинські були людьми “суспільного покрою”. Жили серед людей і для людей. То їх бачили при влаштуванні новорічної ялинки для дітей костопільців, то при організації шевченківських вечорів, то при читанні лекцій у просвітянській світлиці на санітарно-медичні теми. І всюди Петро і Ганна були бажаними й шанованими. Як згадувала 93-річна костопільчанка Ганна Іванівна Трохимчук, за ними закріпилися ласкаві імена — Ганнуся і Петрусь. — Одного разу, — ділилася вона спогадами, — мені повідомили, що в хаті “Просвіти” має виступати з лекцією Ганна Рощинська. Я пішла туди. Жінок було повно, як кажуть у таких випадках: ніде голці впасти, її запам’ятала як дуже симпатичну жінку, вище середнього зросту, шатенку.

Лекція тривала майже дві години. Вміло, цікаво, в доступній формі лікарка розповідала про жіночі хвороби і догляд за маленькими дітьми. У читальні мені не раз доводилося бачити також її чоловіка Петра, їх люди поважали і любили. Тож не випадково багато молодих батьків назвали своїх новонароджених дітей Ганнусями і Петрусями на честь Рощинських. Ці високоінтелігентні й патріотично налаштовані українці були не до душі польській окупаційній владі. Почалося таємне і відкрите переслідування, принизливі ревізії та обшуки. Дійшло до того, що костопільський староста “по-доброму радив” припинити громадську роботу, а займатися тільки професійною. А коли погрози не допомогли, 1936 року їх обох звільнили від праці в Касі Хворих. Господар квартири під тиском польських властей вимагав перебратися з його помешкання. Становище лікарів Рощинських ускладнилось, і вони змушені були покинути Костопіль.

З цього приводу Микола Шпилькин у листі писав: “Пригадую, як сьогодні, сонячний жовтневий день 38 року. На пероні Костопільської станції проводжала Рощинських група людей. Всі знали, що Костопіль їх більше не побачить. І так сталося…”. Звідси сім’я Рощинських переїжджає у Крем’янець до “бабуні” Ольги Струтинської. Але й там польські жандарми їм не давали спокою — пильно стежили за ними. Напередодні Другої світової війни відомого на Волині лікаря і громадського діяча Петра Рощинського, як “небезпечну” особу для Речі Посполитої, запроторили у страхітливий концентраційний табір для політв’язнів — “Березу Картузьку”, звідки йому вдалося вирватися у вересні 1939 року. Як колишньому старшині армії УНР, Петру Рощинському небезпечно було залишатися в Радянській Україні.

Тому він покидає Крем’янець, деякий час проживає у Львові, а весною 1940 р. нелегально перебирається на Холмщину. Його дружина Ганна залишається при своїй старенькій матері та сестрі Марії Черкавській, з сином якої Юрієм колись навчався і дружив Улас Самчук. Інтелігентна родина Струтинських-Черкавських зазнала переслідувань за часів радянської влади. Заарештували та кинули у Рівненську в’язницю дочку Марії Черкавської Наталію Білинську тільки за те, що просила дозволу виїхати до чоловіка, котрий жив у Польщі, а її матір вислали у Казахстан. Оскільки “бабуня” Оля хворіла, то Марія взяла з собою в заслання і малесеньку внучку. Наталія Білинська більше не повернулася в рідні краї: 1942 року померла з голоду в Барнаулі.

Зі вступом німецьких окупаційних військ на територію Волині із Заходу повертаються в Крем’янець, до “бабуні” Олі, чоловік Ганни Петро Рощинський, її небіж Юрій Черкавський, а також чоловік Наталії, висланої в Сибір, Володимир Білинський. На початку війни багато хто з інтелігентних людей думав, що в Україні відродиться державність. Однак незабаром їхні ілюзорні мрії розбилися об жорстоку дійсність.

Фашистські війська за наказом людиноненависника Гітлера прийшли наводити свій “порядок”. Невдовзі українські патріоти — лідери визвольного руху — переконалися, що окупанти, крім ганебного ярма, нічого іншого не принесли. Почалося переслідування опозиційної частини свідомих інтелігентів. Коло підозр навколо сімей Рощинських і Черкавських звужувалося. У Крем’янці Ганна Рощинська продовжувала громадську діяльність — стала головою Жіночої служби в України. Окупаційна влада незабаром звільняє її з роботи в місцевій лікарні, а чоловіка Петра — з окружного лікаря. За словами Уласа Самчука, гебітс-комісар Франц Мюллер “замінив урядовців на всіх керівних місцях… всякими покидьками, які були слухняними виконавцями всіх його несамовитих задумів”. Фашистські загарбники лютували.

Вони шукали тільки приводу, аби помститися непокірним. “Як свідомих і активних громадян, — читаємо в спогадах Уласа Самчука “На коні вороному”, — їх переслідували і за поляків, і за совєтів, а також, насамперед тепер (тобто за німецької окупації, — прим. А. К.)… Рощинські далі продовжували свою лікарську практику в Крем’янці, що закінчилася для них опісля великою трагедією”. 23 лютого 1943 року есесівські посіпаки заарештовують Ганну і Петра Рощинських, їхнього небожа Юрія Черкавського. І цього ж дня разом з іншими заручниками їх розстрілюють на подвір’ї Крем’янецької тюрми. “Смерть подружжя Рощинських, — писала канадська газета “Український Голос”, — сколихнула Волинь.

Тисячі ниток, що в’язали їх з українським селом, нагло й боляче обірвались. Зокрема далека Костопільщина, що була твором їхніх рук, немов осиротіла. Вістка про їхню смерть дійшла до них, вже оповита легендою”. Вони свідомо обрали, разом із тисячами патріотів, важкий шлях боротьби за українську державність і мужньо йшли до цієї омріяної ще з юнацьких років мети. Своєю жертовністю кликали інших до свободи, за яку поклали голови. І в тім, що Україна стала незалежною державою, заслуга і таких, як Рощинські. Мешканці Костополя свято шанують пам’ять про лікарів-патріотів Рощинських. Кілька років тому вулицю Котовського було перейменовано на їхню честь.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment