Вікторія РУТКОВСЬКА, член НСЖУ, член клубу “Волинянка” МГО “Волинське братство”
Села, містечка — великі та маленькі, як і люди, мають свою неповторну долю, — трагічну й героїчну. Адже тільки тут можна так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею, милуватися неповторною красою, поринути у довколишнє історичне середовище. Розповідь про місцевість, де народилася моя бабуся, — це данина пам’яті предків, щира шана й зацікавленість землею, що її благословила на мандрівку світами, життєвими дорогами. Як Україна пішла з малих куточків, країв і регіонів, так і любов кожного до неї починалася з любові до малої батьківщини.
Волинські села — давні, самобутні —
Тут душі предків наших незабутніх…
В печалі, щасті, радості й тривогах
Ми повертаєм на свої пороги.
На кожнім кроці — дорогі святині:
Це дихає історія в камінні…
Колись князі жили тут й процвітали,
Собі міцні фортеці будували…
Мельниця… Вперше я почула про це село від своєї бабусі Євгенії Іванівни Войнаровської. На моє запитання: “Скажи, будь ласка, звідки ти родом?” вона показала паспорт, де у графі “місце народження” було вказано: село Мельниця Ковельського району Волинської області” (за сучасними нормами). Мельниця… Це поетичне слово здавалося загадковим, від нього віяло якоюсь казковою таємницею… Для мене, дівчинки з Києва, географічні назви “Волинь”, “Ковель”, “Голоби” — були дивними, недосяжними, ніби з іншої планети… Бабуся показувала родинні фото, згадувала сімейні перекази, а в моїй уяві малювалися романтичні картинки: як сестрички Войнаровські (їх було семеро), вбрані у гарні шляхетні, “старовинні”, як я називала суконьки, гойдаються на орелях, збирають квіти у лузі, бавляться під мурами замку…
Нічого не знаючи про Волинь, я вже з дитинства була закохана у цю чарівну країну… І тільки через 30 років мені довелося побувати у тих місцях. Дізнатися більше про землю, де народилася і де минуло дитинство бабусі Євгенії, допоміг Інтернет, який повідомив, що Мельниця була заснована 1245 р., розташована між Ковелем та Луцьком. Можна тільки уявити її масштаби й заселення, якщо в одному лише Іпатіївському літописі з 1247 до 1288 роки про це давньоруське містечко згадувалося вісім разів! Те, що Мельниця на Волині — поселення давнє, красномовно засвідчують вали князівських часів, залишки яких і дотепер не важко розгледіти на околиці. Вони заввишки близько 2—3 метрів і їх, можливо, використовували навіть під час інженерного військового будівництва часів Першої світової війни. На цій території ще збереглися історичні пам’ятки: городище ХІ—ХІІІ ст., залишки замку королеви Бони Сфорци XVI ст., польське кладовище ХІХ—ХХ ст., австро-угорське військове кладовище початку ХХ ст., руїни костелу XVIII ст. На місцевому цвинтарі збереглася також каплиця у стилі неокласики. Уже в XIV ст. Мельниця мала статус містечка і тут вирувало життя. В ньому впродовж століть мешкали українська, польська та єврейська громади, кожна з яких мала свій храм. Це була “королівщина” і власність князя Любарта, з XVI ст. належала магнатам Захоровським, потім Семашкам, з XVII ст. — Качовським, з початку XVIII ст. — Хораїнам, з 1704 р. — Маневським (“королівщина” — землі, подаровані королем, прибутки від яких ішли на утримання двору, а чверть — кварта — на наймане військо). В 1885 р. у Мельниці мешкало 768 осіб, нараховувалося 93 дворових господарства, була православна церква, дві каплиці (православна й католицька), два єврейських молитовних будинки, школа, богадільня; три заїжджих будинки, гостинний двір, базар, вітряний і водяний млини, власна броварня. 1897 року кількість мешканців зросла до 2588 (із них 1599 — іудейської віри), у 1906 р. — зменшилася до 2262; у 1929 р. — налічувалося 2400 осіб. 1942 р. нацисти (разом із поляками) вбили у містечку близько 700 євреїв. Сьогодні тут нараховується трохи більше 600 осіб. У Мельниці найперше привертають увагу і зачаровують руїни костелу, побудованого 1802 р., за іншими версіями, зведеного ще у 1749 р. луцьким підкоморієм Єжи Ольшанським, фундаторами якого були представники відомої магнатської родини Грохольських. А коли 1916 р. цими землями прокотилася хвиля Першої світової війни, храм не витримав. Після артилерійської атаки німців від нього залишилися лише голі стіни. Гарний образ святого Франциска авторства Чеховича з середини XVIII ст. вцілів і був вивезений до Польщі. В 1923 р. святиню забрали римо-католики. Відбудував костел св. Йосипа в первісному бароковому вигляді у 1929 р. граф Станіслав Чарнецький. На якийсь час повернулася до храму “чудодійна” ікона. А в 1946 р. селяни, котрі були експатрійовані до Польщі, забрали образ з собою і зараз він у місті Хелм. Після Другої світової війни костел якийсь час використовували під зерносховище. Тепер величний храм поступово руйнується і ніяк не дочекається реставрації, бо тривають суперечки, якій конфесії він має належати, хоча поляків у селі немає.
Тепер на старовинних кладовищах
Лиш чорний ворон кряче, вітер свище.
Розриті і сплюндровані могили…
Чим предки перед світом завинили?
Ми бачимо картини ці печальні,
Бо час невпинний все зламав безжально.
Палаци, замки, храми — у руїнах…
Коли ж вони воскреснуть, Україно?
Бабусині розповіді пробудили любов до волинського краю. Я цікавилася його історією, вивчала наш родовід, із завмиранням серця розглядала світлини, що дивом пережили лихоліття революцій та воєн. Мабуть, саме з того кореня моє захоплення народною культурою, поліським фольклором, звичаями та обрядами, етнографічним вбранням, неповторним автентичним співом. Як оповідає родинна легенда, було це на Волині на початку ХХ століття. Якось полем, дорогою з Ковеля, їхав на бричці молодий пан і побачив гарну дівчину, яка у леваді пасла кози. — Тпру! Звертай з дороги! — сказав їздовому, попрямував до незнайомки, спитав, хто така і як звати. У відповідь почув, що — Домінікою, по-простому, Домною, живе у Голобах, з козацько-старшинського роду, донька Мартина Козака. Про що вони балакали — історія замовчує… Але невдовзі панич Іван Владиславович Войнаровський, який закохався у сільську красуню з першого погляду, заслав сватів. Хоча він і був старший від нареченої років на 15, батьки дали згоду на шлюб. Мій прадідусь мав родовий маєток у Клевані, на Рівненщині; він служив чиновником на Києво-Ковельській залізниці, весь час був у роз’їздах. Після одруження молоді оселилися у Голобах, там у 1904 р. народилася перша донька Олександра, потім придбали будинок у сусідньому селі Мельниці, там у 1907 р. і побачила світ моя бабуся Євгенія. Згодом переїхали до Рівного, де прадідусь працював на Шпанівській тютюновій фабриці акцизним контролером. Родина збільшувалася, була заможною, дружною, православною (хоча предки за Речі Посполитої, до приєднання Польщі до Росії, сповідували католицьку віру), відзначали усі церковні свята. Бабуся розповідала, що на Великдень на столі стояло не менше сорока страв, обов’язково частували бідних і нужденних. (А дідусь Василь Тимофійович Кононенко, з багатодітної родини шахтарів, із села Маяки біля Слов’янська на Донбасі, пригадував, що у піст батьки купували бочку оселедців і цим усі харчувалися).
Під час військових дій 1915 р. майже всіх мешканців Західної Волині масово евакуювали у віддалені райони Росії. Войнаровські з п’ятьма дітьми і численними родичами виїхали до Липецька й повернулися звідти лише 1918 р., але не на рідну землю, яка опинилася під Польщею, а в український Миропіль (тепер смт Романівського району Житомирської області).
На Ковельщину, до родичів, з якими не бачилися 27 років, бабуся Євгенія зі своєю мамою і донечкою Олею, не підозрюючи про небезпеку, що наближалася, приїхали 15 червня 1941 р. Спочатку жили у тітоньки на хуторі Козлиничі, за 30 км від районного центру. У місті вже тривав червоний терор, який почався ще напередодні війни. 23 червня 1941 р., за шість днів до приходу німців, у Ковелі, під виглядом евакуації, кілька сотень арештованих волиняків (місцевих і мешканців з сусідніх районів, точна кількість невідома) після тортур перегнали з тюрми на залізничні склади, закрили там і розстріляли. На подвір’ї завели двигун трактора, він глушив постріли й крики людей, яких скидали у глибокі ями. Перед тим їхні обличчя пересипали вапном, щоб нікого неможливо було впізнати, тому кількість вбитих, їхні імена досі не встановлені. Коли у лютому 1942 р. жертв перепоховали, усі побачили звірства енкаведистів. У Ковелі, 2010 р., на вул Незалежності, зведено меморіал із прізвищами загиблих і написом: “Тут спочивають українці, невинно убієнні в ковельській в’язниці сталінським НКВС 21—23 червня 1941 р. Шана і слава борцям за вільну Матір Україну!”. В автобіографії Євгенія Войнаровська зазначила, що у червні вісім наших волинських родичів: бабусина рідна тітка Бабіч Зінаїда Мартинівна, двоюрідна сестра якої Марія і брат Олексій Длуговські, двоюрідний брат Семен із дружиною Марією Козак, троє двоюрідних племінників ніби “загинули від рук німців”. Заарештували і мали розстріляти ще п’ятьох осіб з родини бабусиного дядька Семена Бабіча, але вночі їх звільнили “партизани”, з якими усі пішли в ліс, крім дядька, — він збожеволів і помер. Які партизани були в червні 1941 р. на Волині, можна тільки здогадуватися, адже червоні тоді ще не з’явилися. Німці увійшли в Ковель 29 червня, а про українську міліцію (бульбашів) із загонів Тараса Бульби-Боровця, що контролювали волинські ліси, де переховувалися тисячі червоноармійців, які вийшли з оточення, й дотепер ще не все відомо. Щодо арештів і розстрілів, про які написала бабуся, думаю, дехто з її близьких був членом КПЗУ (до 1938 року — у складі Комуністичної партії Польщі), а можливо, й членами ОУН, і зазнав переслідувань і від поляків, і “совітів”. У 30-ті роки когось із молодих племінників (здається, одного з них, як пригадувала моя мама з розповідей старших, звали Юзек) поляки втопили у криниці. Хоча місцеві мешканці вітали 1939 р. об’єднання Волині зі споконвічними українськими землями, багатьох активістів Компартії Західної України тоді арештували, відправили на Соловки і в Сибір. Луцьк, Ковель і всю область радянські війська залишили 25 червня. Тоді прабабуся Домця, бабуся Женя і моя маленька мама Оля переїхали у містечко Колки Маневицького району, де німців ще не було — вони боялися цієї лісової й болотистої місцевості, що дало змогу невдовзі створити тут незалежну Колківську повстанську республіку. Але це вже тема для іншої розмови, про яку обов’язково повинні розповісти ті, хто пам’ятає цю славетну сторінку нашої історії.
