Дмитро ПАВЛИЧКО
Юрій Вóрон, двадцятип’ятилітній кремезний киянин на милицях стоїть у коридорі шпиталю біля вікна. Білі халати мовчки проходять повз нього, помахом рук вітаються. Вони знають, він там стоїть спонадрана, а може, й звечора. Виглядає когось, хто повинен прийти й обняти його. Білим халатам кивком голови Ворон каже: “Дякую! Я є!” Його ліва стопа взута в черевик, а на правій, голій, металевій — нічого нема.
Надворі весна. Черешні — маївки та абрикоси цвітуть, наче сяючі чистотою богородиці. Воронові здається, що вони для нього цвітуть. Абрикоси та черешні, думає він, так само, як білі халати, знають, що в нього правої ноги нема, але цвітуть. Гін життя не вб’ють московські “гради”, але тяжко поранити його можуть. Ворон дивиться на розквітлі дерева й бачить, що під ними не прибрані лежать одтяті садівником не тільки сухі, а й зеленіючі галузки. Ворон сам до себе гірко усміхається, подумавши про те, що його права нога видалась Богові зайвою.
Вчора до шпиталю приходили київські дівчата. Вони вітали його як воїна-героя трояндами та шоколадами “Рошен”, жартували з ним і, він помітив, силувано сміялися. Цей сміх нагадав йому американських офіцерів, що в Яворові, на базі перепідготовки на фронт контрактників і добровольців, до кожного воїна лагідно усміхалися, наказуючи йому падати в болото, вставати, бігти, окопуватися, зникати в бліндажі й перемагати.
Ворон хоче навчитися бути усміхненим. Відсутня нога ниє, пітніє, щемить, як здорова, а він повинен усміхатися. Силувана усмішка йому ледве вдається. Він гнівається на себе, слабовольного, стирає від милиці мозольною долонею зі свого лиця маску печалі.
Він готується бути усміхненим саме тепер, коли ось-ось стежкою біля абрикосів та черешень має прийти до шпиталю його кохана дівчина, за його любовною кличкою Воронятко. Він покохав її з першого погляду. У неї воронí коси по коліна і чорні, синявою обведені, зіниці, у неї груди круглі наче яблука. Вони навіки збентежили його душу і плоть загадковим, дівочим, пахучим теплом.
Прізвище її Солом’ятко. Галина Солом’ятко. Юрій об’єднав своє прізвище з її фамілією і вийшло Воронятко. Вона виросла в російськомовній родині, слово фамілія не було для неї чужим. А родичі Вóрона, хоч і почувалися нащадками козаків, також розмовляли в Києві суржиком. Юрій Вóрон — ровесник рухівської революції, батьки тоді придбали для дитини синьо-жовтий прапорець і мазепиночку. Галинині родичі жили за межами політики, дбали про хліб та сіль на столі.
Вóрон дивиться у вікно. Жде, чекає, очікує, дожидає своєї коханої. По телефону сказала вона: “Жди мене. Я буду!”
Три дні й три ночі жде Вóрон на своє Воронятко. А його не видко! До нього приходить його мати.
Кличе Ворон медсестру. “Побіжи, Наталочко, навстріч мамі. Вона Євгенія Марківна. Скажи: “Юрко з протезом уже зрісся!”
У кімнаті для гостей Ворон стоячи зустрічає свою матір. Усміхнений. Вона кладе на стіл пакет з цивільною одежею для нього. Він дає їй потримати милиці. Показує, що здатний без них зробити декілька кроків. Матері здається, що син падає. Вона обіруч ловить сина і на грудях його вибухає голосним риданням.
— Мамо, дякуйте Богові, що я живий! Не плачте! Скажіть, що ви принесли мені. Ні, не це! Скажіть негайно, насамперед, бо згорю, як не скажете, чи було у вас моє Воронятко?! Коли воно прилетить до мене?
— Сину, я принесла тобі сорочку, вишиту червоними та чорними нитками в Чигирині, звідки предки наші походять. А про дівчину твою боюся згадувати. Була вона в мене. Плакала. Просила, щоб я пожаліла її.
— І все! Не може бути!
— Не все, мій хлопчику! Не впадь! Дала мені перстень твоя Галя, подарований тобою. Ось на тобі, я його в коробці від сірників принесла. Ворон закаменів. Усміх не зійшов з його лиця, але порізав те молоде обличчя на шматки. П’ятірня диявола відбилася на ньому. Удар був залізний, але не смертний. Ворон вийняв перстень з коробки від сірників. Поклав його на столі. То був не золотий широкий перстень, а перстінчик із алюмінію, на якому гравер чорними рисками зобразив тризуб, герб України.
— Мамо, візьміть його, віддайте Галі або вкиньте в Дніпро!
— Ні, сину, я його збережу собі. А ти не журися! Нема такого лиха, щоб не минулося. Поранене серце також гоїться. На світі гарних дівчат не мало.
— Мамо, згадайте, чи не казала Галя передати мені від неї хоч би якесь маленьке слово? Вона ж обіцяла прийти до мене!
— Нічого вона більше не сказала. Плакала, зняла перстінчик з руки, дала мені і пішла.
— Плакала? Скажіть, плакала?
— Так, плакала. Але згадай, як вона плакала й тоді, як ти збирався йти на війну, як просила тебе, плачучи, сказати, чи впевнений ти в тому, що така хахлацька, змоскалізована, злодіями та спекулянтами заселена Україна, варта твого життя?
— Мамо! Я також пам’ятаю ті слова. Але ти не поспішай. Знайди моє Воронятко. Скажи їй, що я не зречуся її ніколи! Хай сама викидає наш перстень у Дніпро!
Євгенія Марківна дарує синові вишиту в селі сорочку. Вона хвилюється. “Дивися, — каже, — тут нагрудник вузенький, не такий широчезний, наче для жирнющих тварин шитий, яким нині хизуються крикливі патріоти”.
Євгенія Марківна дивиться в шибку вікна, наче в дзеркало, ховає під зелену, весняну хустку розбурхану і від сліз мокру сивину. Відходить. За нею Ворон, син її іде, гримає протезом, як заплаканий робот.
* * *
Ворон не відходить од вікна два тижні. А в той день, коли його вже мали виписати як здорову людину додому, він побачив, що на опалому прив’ялому квіті з абрикосів та черешень іде до шпиталю його Воронятко!
17.IV.2017 р.
