«Зродились ми великої години», або Героїчна доба мовою документів

Петро СОРОКА

Михайло Андрусяк видав унікальну книжку вже з того огляду, що в ній безроздільно владарює його величність документ. “Мовою офіційних архівних документів польських спецслужб книжка розповідає про невідомі досі широкому читацькому загалові сторінки життя і боротьби людини-легенди Михайла Соро ки з Тернопілля та його друзів”, — зазначає автор в анотації. Мова документів догматична і холодна, часто казенно-дубова і сухо бюрократична, за нею не видно людської душі, навіть облич, але вона винятково промовиста і точна, у неї голос доби і оскал того режиму, якому вона служить і в якому проявляється. У ній усе: неосвіченість авторів, тупість прислужницького апарату, дух непокори підсудних, залізна буква закону і на самому денці — страх. Потаємна сила часу проявляється тут чи не найповніше. Белетристика з перебігом літ примеркає, блідне або й зовсім помирає, інтерес до неї неминуче згасає, але до документа — ніколи. Документ вічний, і з часом тільки набирає дедалі більшої ваги і цінності. Залізний факт історії ніколи не вкривається іржею. У темних схронах архівів він часто набирає неймовірної сили і вибухає, як тротил. Це знають історики і письменники й, можливо, самі канцеляристи, що так скрупульозно, ретельно, з фана тичною затятістю виводять кожну букву, кожен параграф і фіксують найменший факт.

Документальна повість Михайла Андрусяка “Таємничий лещетар” побудована у формі детективної розповіді. Вона відкривається двома замітками із польських часописів “Експрес Любельські” і “Дзєннік Польські”, з яких стає зрозуміло, що в карпатських горах арештовано “відомого українського ворохобника і діяча Михайла Сороку”, “одного з трьох емісарів, які прибули з Чехо-Словаччини до Польщі за кілька днів до вбивства міністра Пєрацького”, а відтак засудженого на чотири роки тюремного ув’язнення.

Після цього за законами ретардації автор повертається навспак до службового розслідування. Сторінка за сторінкою розкривається так звана “справа Сороки”, якого затримав прикордонник Францішек Старжак і передав постерунковому Броніславу Шляку (які промовисті імена!), а ті своєю чергою спровадили затриманого з відповідними документами у повітовий центр місто Долину…

Численні державні служби і установи працювали, як своєрідний маховик, над яким, здавалося, людина уже не владна і не може зупинити з власної волі. Якась містерійна фатальність простежується у всьому. Розслідування з його незліченними перипетіями і кульмінаціями, за якими читач має змогу безпосередньо стежити, набирає дедалі більших обертів. Множаться протоколи допитів, свідчення таємних конфідентів (агентів), циркуляри, протоколи допитів, подання і відповіді-рапорти, накази і таке інше.

Перед внутрішнім зором читача зримо постає державна вертикаль: постерунок державної поліції, ґміна, повітове староство, повітова команда державної поліції та її слідчий відділ, воєвода, воєводський комендант і підвладні йому поліційна команда та слідче управління, Головна команда державної поліції та Головне слідче управління у Варшаві, а над ними — міністерство внутрішніх справ, а ще суди: гродський, окружний і прокуратури при них, зринають імена дрібних службовців, канцеляристів і юристів, поважніших за статусом чиновників. Деякі з них миготять особливо часто: постерунковий Максимович, надкомісар Віктор Булінські, підкомісар Д. П. Кордис, комендант постерунку Еуґеніуш Матковські, пшодовник Щепаняк, прокурор Трембілович, комісар Цеве Антоні…

У цій книзі є все: напружена драматургія і глибока психологія (“Усе можна вигадати, крім психології”, — наголошував Лев Толстой), хитро розставлені сіті підступних пасток та інтриги великих ловів, трагедійно-напружені моменти і т. ін.

Як своєрідна кульмінація сприймається ось такий фрагмент: “Дня 5.І.1937 року комісаріат прикордонної сторожі у Ворохті випадково отримав від свого кон фідента посилку з Чехо-Словаччини вагою приблизно сім кілограмів і один довгий, загорнутий в жовтий папір пакунок вагою близько двох кілограмів. Конфідент узяв ті пакунки в невідомого йому чоловіка в помешканні братів Климпушів у Ясіні. Ті пакунки мав хтось забрати за посередництва Гриця Мочернюка у Ворохті.

По поверненні конфідента з Ясіні до Вороненки він доповів керівникові застави прикордонної сторожі про перенесення тих пакунків через кордон. При розпакуванні їх в одному виявлено близько семи кілограмів часопису “Пластові вісти”, органу Союзу українських пластунів-емігрантів, і 167 (далі фігурує приблизне число 300 — М. А.) штук металевих пластових відзнак, виготовлених до 25-ї річниці створення “Пласту” як скаутської організації, а також малокаліберну гвинтівку й диплом на ім’я А. Ярошевича — нагорода за стрільбу на загальнохарцерському святі в Празі 1936 року.

Прикордонна сторожа негайно навела зв’язок з поліцією. На спільній нараді ухвалили рішення встановити за посилками спостереження, з огляду на конспірацію конфідента. Наступного дня конфідент мав привезти ті посилки саньми до Гриця Мочерняка, який як член ОУН 1935 року задекларував свою лояльність, але діяв на два боки і як здемаскований був звільнений з роботи в Товаристві приятелів Гуцульщини, проте Мочерняк не захотів прийняти ті посилки й конфідент повертався з ними до своєї хати. Коли сани були на полонинах між Ворохтою й Вороненкою, чоловік, який дав конфідентові пакунки в Ясіні для контрабандного перенесення через кордон, під’їхав на лещетах до саней, забрав ті пакунки й подався з ними до пансіонату “Черемшина”, який орендує українка, вдова по адвокатові зі Снятина Семанюкові…”.

За сухою мовою документів у всій своїй повноті постають силуети мужніх борців за волю України, тих, які поставили на карту власні життя і спокій своїх рідних.

Звичайно, над усіма горує образ Михайла Сороки — центральної фігури твору. Його портрет — і зовнішній, і внутрішній — вибудовується тут за принципом мозаїки, з допомогою своєрідних шматків смальти, точніше — численних свідчень, витягів із протоколів допиту, особистих листів, які потрапили до рук слідчих. Крок за кроком, штрих за штрихом — і перед нами на повний зріст піднімається справжній герой — без страху і докору, лицар духу, незламний, як сама Україна. Ця книга передусім про нього і присвячена йому, тож варто детальніше зупинитися на його поставі, рисах характеру, внутрішньому світі, вдатися до ширших цитувань. Тут і сам автор не стримується, щоб не вкрапити ремарку, не виказати своє захоплення і подив.

“Перебуваючи в еміґрації, часто без засобів для існування й даху над головою, позбавлений громадянських прав, переслідуваний владою й поліційними конфідентами юний Михайло Сорока встигав не тільки здобувати знання у вищій школі, займатися спортом, малюванням, співом у хорі, проводити надзви чайно велику й активну громадську працю, боротися в підпіллі ОУН за українську державність, але й виховувати в патріотичному дусі інших, знаходив у собі сили, щоб надавати їм моральну й духовну підтримку. Про це яскраво свідчать конфісковані польською поліцією й збережені в архівах його листи до близьких людей”.

Це був справді винятково цільний чоловік, ідейний патріот, мужній борець, а ще людина всебічних знань і обдаровань: гарно малював, знав кілька європейських мов, мав добре вироблений естетичний смак і, як видно з його листів, літературний стиль. Як професійний спортсмен готувався до міжнародної Олімпіади, і тільки відсутність громадянства зашкодила здійсненню його великої мрії.

Про той невгасимий вогонь любові, що горів у його душі до України, найкраще говорить ось такий уступ з його епістолярію, що опинився в руках каральних органів.

“Напишу Вам, що сказав один “япончик”: “Україна — то сплячий лев, рись і крилата змія в одній особі. І уявіть собі, що трапиться, коли він пробудиться. Не було й не буде нічого грізнішого на світі, як його битва, його війна і його завоювання. Ви думаєте, що я не знаю, що українці від прадавніх часів стримували навали азійських орд. Китайці мусили збудувати проти тих орд мур, а українці створили мур таки з самих себе. Україна була грізна тисячу літ тому, проте вона буде ще грізнішою в майбутньому, бо той лев і рись пробудяться”.

Я знаю, цьоцю, що Ви сильна духом і мусите ще й інших підтримувати на духу. Триматись, триматись і ще раз триматись. Нічого нема на світі, щоб ми не здолали. Хай Вас не жахає, що в нас є паршиві. То інтернаціональний набуток. Добрі завжди в меншості. Більшість становлять ті, котрі підуть за сильними. Прошу Вас дати мені адресу Славки. Я маю до неї таку справу, яку вона зробить найшвидше”.

Виняткова сила волі, залізна логіка і аргументація Михайла Сороки з особливою силою проявилася під час слідства, він не тільки не виказав нікого з друзів-підпільників, а й так уміло заплутував слідчих, що добився мінімального терміну покарання при загрозі довічного ув’язнення. У книзі зринають десятки імен патріотів-підпільників, справжніх лицарів духу і звичайних людей. Тут наводиться великий перелік фігурантів т. зв. “архіву Сеника”, який виявила чеська поліція під час трусу на квартирі одного з підпільників. Це імена 53 відчайдухів-українців.

А ще зримо постають образи Станіслави Грегоращук, коханої дівчини Михайла Сороки, 20-річної студентки фармакології, Палагеї Грегоращук, тітки героя, несхитної патріотки, Анелі Хром’як з Тернополя, Петра Юзвяка з Гнилиць, Маркіяна Кулинича з Великих Гнилиць на Збаражчині, Івана і Юлії Годів, Катерини Полутранкової, отця каноніка Терентія Шиманівського, Романа Дмитерка, Семена і Федора Гаврилюків, “відомих українських націоналістів”, Федора Форостія, визначного діяча ОУН, студента теології в Празі, Івана Лисого з Кошляків…

Їхні імена не повинні загубитися за крутими віражами історії, бо вони з тих, що рухали її скрипуче колесо. Високий реєстр, звичайно ж, можна продовжувати ще довго і він зайняв би чимало місця. Але не можна обійти мовчанням Богдана-Зиновія Книша, який незважаючи на пережиті тортури у Березі Картузькій, тотальний поліційний тиск, мужньо продовжував підпільну боротьбу, Наталю Семанюк, дружину передчасно померлого письменника Марка Черемшини, і О. Грабця. Ці харизматичні постаті заслуговують не тільки окремої згадки, а й ґрунтовніших досліджень і нарисів, широких художніх полотен.

Віримо, що такі невдовзі з’являться. Головна дія твору розгортається у містечку Ворохті, але поступово захоплює в своє силове поле дедалі більше сіл, містечок і великих міст Європи. Це є свідченням широкої мережі розгалуження підпільної діяльності ОУН і невтомної праці Михайла Сороки як її чільного представника (в одному з листів він згадує, що тільки пішки наверстав сотні кілометрів). Як своєрідні меридіани, пролягають невидимі лінії від села Кошляки, що на Збаражчині, до Праги, від міста Делятина до села Веряця Севлюського повіту, від Кракова до Мукачева, від Львова до карпатського села Осмолоди. “Географія “справи Михайла Сороки” з кожним днем розширювалася, — пише Михайло Андрусяк. — Епіцентром подій залишалися високогірне містечко Ворохта, Надвірнянський повіт, Станиславівське воєводство, проте щоразу долучалися нові населені пункти, свіжі люди. Вся інформація надходила до Станиславівського слідчого управління державної поліції, там опрацьовувалась і аналізувалась”.

Специфічна книга вимагає специфічного читання, особливого підходу. Я радив би заглиблюватися в неї повільно, ознайомлюватися невеликими фрагментами, розтягуючи читання на кілька днів, а то й тижнів. Це має бути читання-вживання, читання-студіювання. Тільки у такому випадку ця книга спроможна відкрити усі свої притаєні глибини і лагуни. Документ має ту цінність, що змушує “включатися” і “працювати” нашу уяву.

Документ — айсберг. Головне в ньому на другому плані: це лиця, мотивація і поведінка тих людей, які його написали: слідчих, шпиків, служак режиму. Хто вони? Які з себе? Що ними керувало? На всі ці питання відповідей у тексті немає, але вони є між рядками, їх можна домислити, бо поведінка і фах людини завжди накладають певний відбиток на її зовнішність.

Звичайно, тут спрацьовує деякий стереотип, але цей стереотип вироблений життям та всім ходом історії. Скажімо, у конфіденти не піде людина, яка себе поважає, і “хрунем” не стане той, у кого загострене відчуття совісті. Це мусить бути миршава і ница, підступна і темна душа. Образи таких типажів знайдемо у творах класиків — від Франка до Дімарова, від Панаса Мирного до Романа Іваничука. “Таємничий лещетар” викликає також чимало запитань. Скажімо, як міг потрапити “архів Сеника” у руки поліції, адже від цього залежало життя і доля стількох людей? Невже не можна було надійніше приховати від поліції імена “пластунів” або ж зашифрувати їх? Та маємо пам’ятати, що це були перші кроки підпільників, зовсім молодих юнаків і дівчат, упереваж студентів, які ще не мали ні потрібного досвіду, ні відповідних навиків, а репресивна система обкладала їх цілою армією конфідентів.

Потім той сумний досвід вельми пригодився їм під час Другої світової війни і в повоєнний період, коли діяла УПА, і виявив себе блискуче. Ця книга змушує нашу уяву включатися в роботу, а отже, вимагає співтворчості й співучасті. Кажучи образно, Михайло Андрусяк зібрав безцінний будівельний матеріал (він не лише розкопав в архівах потрібні кримінальні документи, а й переклав їх з чеської і польської мов, відповідно структурував), який у майбутньому зможуть використати не тільки історики, а й літератори, щоб звести як своєрідні монументальні споруди, повісті й романи, оповідання й новели. А ще тут справжня золота жила для кінематографістів. Вчитуючись у стоси цих документів, уголос вимовляйте імена патріотів, уявляйте їх у в’язничних мурах, на допитах, у кайданах, на судових процесах і пересильних тюрмах.

Як і ми, вони хотіли волі й щастя, милої серцю праці й реалізації задуманих планів, мріяли бути щасливими і вільними на своїй землі, любили й страждали, вірили й надіялися, що Україна відродиться, як Фенікс з попелу, але при тому не шукали спокою, не ховалися по теплих загумінках, відчайдушно ставали на прю з поневолювачами і дякували Богові, що народилися у “велику годину”, свідомі своєї високої місії і мужнього чину. Тому перед Небом і нащадками нині стоять так високо й чисто, тому цю книгу читати так хвилююче й бентежно, що, здається, не тільки прискорюється серцебиття, а й змінюється сама формула крові.

Петриківський Ліс

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment