«Космічний злет» кінорежисера Тарковського розпочався в Каневі

Цього року у квітні виповнилося 85 років з дня народження видатного кінорежисера зі світовим ім’ям Андрія Тарковського. Спогади про нього запропонувала нам доктор мистецтвознавства, двоюрідна сестра Андрія Арсеновича, киянка Неллі Тарковська-Гассанова. Публікуємо уривки з її спогадів, зокрема детальніше зупиняємося на тому, як відбувалися кінозйомки фільму «Іванове дитинство» в Каневі, з якого почався творчий злет митця і весь світ кіномистецтва визнав його унікальний дар Божий — Талант творця неповторного фільму. 

 Народився А. А. Тарковський 4 квітня 1932 року в селі Завраж’є під містом Юр’євець на той час Івановської області (тепер Костромської); батько — відомий поет Арсеній Тарковський, родом із Єлисаветграда (тепер Кропивницький). Мати — Марія Іванівна Вишнякова — з дворянського роду Дубасових. 1960 року Тарковський відмінно закінчив режисерський факультет московського ВГІКу, у майстерні Михайла Ромма. Дипломна робота режисера-початківця, короткометражка «Каток і скрипка», на Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів 1961 року отримала головний приз. Потім працював на кіностудії «Мосфільм».

Світову популярність 29-річному Андрієві Тарковському принесла перша його повнометражна робота — «Іванове дитинство», поставлена 1962 року за мотивами твору В. Богомолова «Іван». Цей фільм був удостоєний багатьох престижних кінематографічних премій, зокрема «Золотого лева» святого Марка на XXIII Міжнародному Венеційському фестивалі, золотого приза в Акапулько, найвищої нагороди, першої премії в Сан-Франциско.

Картина «Пристрасті за Андрієм» з Анатолієм Солоніциним у головній ролі, яка вийшла в прокат 1971 року зі скороченнями під назвою «Андрій Рубльов» увійшла в 10 найкращих фільмів в історії кіно. Завоювали світове визнання і усі інші його фільми: «Соляріс» (1972), «Дзеркало» (1974), «Сталкер» (1979), «Ностальгія» (1983), «Жертвопринесення» (1986). 1982 року він виїхав за кордон працювати, а 1984-го емігрував із СРСР разом з дружиною на запрошення Федеріко Фелліні.

Служити Добру, служити Людству, показати незламність Людини — творчі переконання митця. Тарковський писав: «У мене пристрасть — розглядати героїв у момент їхньої кризи, душевного перелому. Але врешті бачити людину — переможцем або принаймні незламаною! Не зважаючи на кризу».

Тарковський помер в Парижі у віці 54 років 29 грудня 1986 року від раку легенів. Похований на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа. На його могилі напис: «Людині, котра побачила Ангела», — і пам’ятник у вигляді семи сходинок (зняв сім кінофільмів), що йдуть угору (скульптор Ернст Нєізвєстний).

У місті Юр’ївець облаштовано музей у будинку, де провів дитинство Андрій Тарковський. Музей кінорежисера А. Тарковського існує також у місті Флоренція. З 2007 року існує Міжнародний кінофестиваль «Дзеркало» імені Андрія Тарковського, який щорічно відбувається в російському місті Іваново.

Кажуть, людина жива, доки її пам’ятають. Андрієві Тарковському судилося довге життя у наших серцях, у пам’яті вдячних глядачів. Вічно слава йому!

 «Прощай, невмивана Росіє, здрастуй прекрасний Мілан»

— Я взялася за нелегку задачу, — розповісти про людину-загадку, медіума, здатного передбачати майбутнє, чиє мистецтво і творчість — Дар Божий, а життя — келих, наповнений болем, образами, особистою трагедією, постійною боротьбою за себе, своє ім’я, безкінечними стражданнями, — зізнається Неллі Сергіївна. — Мої спогади допоможуть відтворити образ геніального кінорежисера ХХ століття, якого оцінив світ, але не зрозуміли на Батьківщині.

Андрій Тарковський після десяти років еміграції з сумом говорив: «Мене вигнали за межі моєї Батьківщини, але однак мені дуже важливо сказати, що я залишаюся росіянином. Я продовжую душею вболівати за мій народ і коли сьогодні в особі Андрія Тарковського він втрачає знаменитого режисера, я також сумую разом зі своїм народом».

Чому влада в Росії знищує талановитих людей? У в цьому сенсі показові долі Шостаковича, Прокоф’єва, Ахматової, Зощенка… І Тарковського.

Величезна кількість людей у Росії залишалося тоді і залишаються тепер прихильниками дисидента Андрія Тарковського, були його підпільними читачами, мріяли потрапити на перегляд його фільмів, бо вони хотіли служити своєму народу своїм мистецтвом на рівні, дарованому їм Богом.

Проте рівень культури наших «слуг народу» такий низький, що вони були просто безсилі оцінити справжнє мистецтво. Не випадково свій новий шлях Тарковський розпочав в Італії — країні найвеличніших культурних традицій. Згадую слова Андрія із виступу в Мілані: «Смію думати, що усіма своїми картинами я приніс деяку користь радянському кінематографу, в міру своїх сил підтримував цікавість до нього. Але при цьому жоден із моїх фільмів не отримав жодної премії всередині моєї країни (хоч їх є величезна кількість)… Мої фільми не були представлені на жодному із внутрішніх союзних кінофестивалів… Мій 50-річний ювілей не був відзначений у пресі жодним рядком, так само я не отримав жодного офіційного привітання від керівництва (як це прийнято у нас за протоколом)».

Андрій Тарковський аргументував своє рішення про виїзд з СРСР негативним ставленням до нього, неможливістю вільно працювати, творити: «Коли я був тяжко хворий і попросив у Спілці кінематографістів грошей на путівку в санаторій, то мені люб’язно відмовили, хоч я був членом Правління Спілки кінематографістів СРСР… Мені ніколи не надавали слова на з’їздах кінематографістів, які проходили в Кремлі. А тепер ще у зв’язку з історією на фестивалі на перегляді «Ностальгії» моє становище стало просто фізично загрозливим».

Читаючи все це, не дивуємося його вибору  — покинути Росію і виїхати в іншу країну, де його праця буде гідно поцінована, а також його словам: «Ні живим, ні мертвим я не хочу повертатися до Росії, де мене ніколи не розуміли і всіляко травили…»

Тарковський помер, не змінюючи радянського громадянства і не попросивши ніде політичного притулку. Він так і не зрозумів: чому його, далекого від політики, постійно переслідували?

 Його інтуїції можна було позаздрити

Андрій згадував, що ще в дитинстві на нього справили велике враження Довженкові фільми «Земля», «Щорс», Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін». Напевно, це також послужило поштовхом до того, що він вступив до ВДІКу, перший курс якого закінчив улітку 1955 року. В кіно тоді ми все більше й більше закохувалися. У Москві майже з десятирічним запізненням ми переглядали «Пайзу» Роберта Росселліні, «Без жалості» Альберто Латтуади, «Трагічну охоту» і «Гіркий рис» Джузеппе де Сантіса. Ми всі були в захопленні від італійського неореалізму. Хоча Андрій уже тоді сміливо заявляв, що неореалізм — це пройдений етап. На зміну йому прийде щось нове, яке треба шукати. Його інтуїції можна було позаздрити! Адже він тоді ще не знав, що Фелліні вже зняв «Шахраї», «Дорогу», «Ночі Кабірії», які ми змогли побачити через 6 років, і тоді ніхто ще не уявляв, що через 20 років багато хто з італійських зірок стануть його друзями, що він там житиме і працюватиме понад 6 років.

Студенти ВДІКу з цікавістю переглядали й нові польські фільми А. Вайди, Є. Кавалеровича, А. Мунка та ін. Під їхнім впливом Андрій створив кіноетюд про свої враження від роботи, про людей, з якими працював у геологічній партії в тайзі на Курейці і мріяв написати сценарій, зняти кінофільм.

Я любила слухати спогади Андрія, мене вразив таємничий випадок, який стався з ним під час геологічної експедиції на Курейку 1953 року.  «Лежу я сам у мисливській хатинці, ніч, — розповідав Андрій. — Завиває вітер, скриплять дерева, насувається буря.  І раптом чую голос: «Тікай звідси!». Думаю: почулось. А голос знову: «Тікай звідси!». Я вискочив із хатинки, чи то підкорившись голосу, чи то з переляку. І одразу ж величезна модрина, зламана могутнім поривом вітру, упала на хатинку, саме на той куток, де щойно лежав».

Тарковський взагалі любив усе таємниче і незрозуміле, у нього з дитинства зібралося багато історій про знамення, гадання і пророцтва. Почавши з родинних сільських і тайгових чудес, Андрій і потім серйозно цікавився непізнаною, надприродною стороною буття. Як ми згодом переконалися, таємниця стала однією з найважливіших сторін його творчості.

Уся група була закохана в сценарій Тарковського про дитину війни

Фільм «Іванове дитинство» знімався на кіностудії «Мосфільм» 1961 року. Андрій сам обрав майданчик для зйомок головних епізодів на місці справжніх подій в Україні, в Каневі, куди мосфільмовським автобусом відправилася уся знімальна група з апаратурою і необхідним обладнанням. Зйомки у Каневі проходили в кінці літа і восени. Андрій дуже хвилювався, він уперше відповідав за людей, апаратуру і хід зйомок. Про Канів попередньо багато чого дізнався, бо давно хотів побувати в Україні, на батьківщині свого любимого батька. Про відомий на весь світ комплекс Шевченківського національного заповідника, до якого входить Літературно-меморіальний музей, найбільший в Україні пам’ятник Шевченка на Тарасовій горі, до якого веде 300 сходинок, хрест, який раніше стояв на його могилі, перший музей Кобзаря і чудовий парк.

Знаменно, що одразу після поселення до готелю «Тарасова Гора» Андрій повів усю свою команду до музею Тараса Шевченка, щоб уклонитися геніальному українському поетові, а до підніжжя пам’ятника актори поклали червоні троянди на знак любові і приязні до великого Кобзаря. У книзі відгуків музею досі зберігається запис, який залишив оператор Вадим Юсов від імені знімальної групи Мосфільму 11 серпня 1961 року. Також на прохання Андрія уся знімальна група відвідала Успенський собор — пам’ятник архітектури ХІІ століття, де нині музей декоративно-прикладного мистецтва, і помолилися за успішні зйомки. А згодом, викроївши трохи часу, група відвідала інші шевченківські місця — Моринці, Кирилівку.

Перед початком зйомок Андрій провів з групою характерну настановну бесіду: «Якшо ви усім серцем прагнете до чогось кращого, до того, чого цей світ дати не може, визнайте це прагнення за голос Божий, звернений до вас. Просіть його дати вам покаяння, відкрити вам Христа у його неосяжній любові, у його досконалій чистоті. Любов до Бога й людини — принципи Закону Божого. Безкорислива любов і добрі справи — ось чим було наповнене його життя. Пам’ятайте, що кожен наш вчинок не повинен бути осквернений корисливими спонуканнями, ворожим ставленням до Бога. Кожен із нас буде відчувати на собі вплив Бога, буде ненавидіти своє себелюбство, свій егоїзм і прагнути сприймати вірою праведність Христову, досягнути внутрішньої чистоти, яка відповідала б закону Божому». Після цього приступили до роботи.

Наша зустріч з Андрієм у Каневі була не випадкова. Він шукав мене і мого батька — своїх родичів польського походження. На знімальному майданчику в Каневі, куди ми з батьком прибули в гості до Андрія, я провела увесь день 11 вересня. За цей час познайомилася з усією творчою групою, але на все життя запам’ятався хлопчик з великими дивовижно красивими голубими очима, 15-річний Микола Бурляєв, який грав у фільмі головну роль (його рекомендував Тарковському Андрій Кончаловський, друг режисера). Фільм про війну, про смерть і зламане дитинство.

Уся група була закохана в сценарій Тарковського і операторську роботу Вадима Юсова. Я раділа за Андрія — у нього було все необхідне для успіху фільму: чудовий сценарист, прекрасний кінооператор, найкраща (на той час) знімальна апаратура, імпортна плівка, а головне — актори. У Каневі були вибрані навдивовижу красиві місця для зйомок, особливо на побережжі Дніпра.

До складу акторської команди Андрія входили дуже талановиті люди і серед них український актор родом із Херсона Микола Гринько, який у цьому фільмі грав роль підполковника Грязнова, яка йому припала до душі. Я записала спогади про зйомки головних учасників фільму. Ось що вони говорили.

 Микола Гринько: Він намагався зрозуміти моральну сутність людського буття

— З Тарковським раніше я не був близько знайомий і не мав уявлення про його методи роботи з акторами. Однак згодом ми з Андрієм познайомилися досить близько. Я був дуже здивований, коли дізнався, що в Держкіно йому запропонували сценарій на актуальну тему, але він відмовився. Молодий режисер, нещодавній випускник, мотивував свою відмову тим, що у нього власні творчі плани. Дрібна тематика його не цікавила, він занадто дорожив своїм часом. Його хвилювали глобальні теми, що й стало принципово важливою рисою усіх його фільмів — намагався зрозуміти моральну сутність людського буття — сьогодні і в майбутньому.

Молодий режисер Андрій Тарковський уважно і дуже ретельно добирав свою команду, його тандем Тарковський—Юсов був на диво злагодженим і плідним. Тарковський не був схожий на інших режисерів, у нього був свій, лише йому властивий почерк. І тому його фільми не можна сплутати ні з якими іншими. Він був глибоко переконаний, що створює свої фільми не для еліти й не для обраних, хоч багато хто стверджував, що мова його картин занадто ускладнена. Я сам не все сприймав беззаперечно…

Андрій був чарівною людиною. Навколо нього утворилося визначене коло людей, яким він довіряв, а «прохідним балом» до цієї компанії була обов’язкова людська риса — порядність. Під час зйомок і після них зі своїми був простий і доступний, але завжди присутня була певна дистанція, далі якої він не допускав. Завжди був чесний, без найменшої фальші. Справжній інтелігент. Мені завжди подобалася його стійкість і принциповість у відстоюванні власної точки зору. Був справжнім бійцем — ніколи не відступав і не здавався, а вже повірте мені, ворогів у Тарковського було багато, і ця ворожість була замішана передусім на людській заздрості.

Ми познайомилися з Андрієм, коли на моєму рахунку було вже 5 фільмів. Я вважав себе справдешнім «кіношником». Працював із граничним навантаженням. І раптом замість довгоочікуваної відпустки — пропозиція зніматися у фільмі «Іванове дитинство» у режисера-початківця. Коли дізнався, що знімати фільм збираються під Каневом на місці справжніх військових дій на Дніпрі, а режисер — ще зовсім юнак у легенькій кепочці, насунутій на очі, в потертих стареньких джинсах, я погодився.

Сценарій спочатку мені не сподобався. Я був вихований на тому, що фільми про війну — це атака, сутички, рейди і обов’язково перемога. А тут усе було не так! По-дитячому… головний герой — хлопчисько… якісь сни.

Уже під час перегляду на «Ленфільмі» я почав пильно придивлятися до картини. Дивився і думав: «Як так, чому я цього не побачив, не відчув, коли читав сценарій?» До глибини душі, до сліз, до самозабуття я був полонений фільмом і дитячими снами Івана. Відтоді почав обережніше ставитися до оцінки режисерських сценаріїв, особливо у кінорежисерів-початківців.

Після фільму «Іванове дитинство» я став великим прихильником Андрія Тарковського. І як актор, і як глядач. З нетерпінням чекав його нових фільмів. І ось почалися зйомки фільму «Пристрасті за Андрієм» («Андрій Рубльов»). Я навіть не розраховував, що Андрій запросить мене до себе в картину. Але, на моє здивування і велику радість мені була запропонована роль Даниїла Чорного».

Микола Бурляєв: Я дуже любив свого режисера

— Переді мною стояв красивий, сильний, елегантний, суворий і добрий чоловік, який добре знав, чого хоче і легко знімав напругу м’яким гумором. Абсолютний лідер усього колективу, який користувався загальною повагою. На той час Тарковський здавався мені дуже солідним і дорослим завдяки своїй внутрішній, духовній могутності. А був він лише на 14 років старший за мене…

Від Андрія мені було відомо, що оповідання «Іван» письменника Богомолова починав екранізувати інший режисер, але невдало, зйомки зупинили.

Андрій Тарковський переписав сценарій, за порадою М. Ромма поміняв усіх акторів. Андрій Арсенович дав мені переглянути альбоми з фотографіями усіх претендентів на головну роль, їх було багато. Я навіть засумнівався в тому, що маю шанс. Але режисер постійно був поряд, годинами сидів зі мною у гримерній, примусив перефарбувати волосся у пшеничний колір. Такої кількості кінопроб у мене більше не було на жодну роль. Молодий режисер налаштовував на дуже серйозне ставлення до роботи…

Був теплий сонячний осінній день. Андрій знімав заключні кадри фільму «Останній сон Івана», гру з дітьми у схованки біля вкопаного в піщану дніпровську косу чорного обгорілого дерева.

Режисер і вся група працювали в купальних костюмах і коли у когось траплялася вільна хвилина із задоволенням плавали у лагідному Дніпрі. Робота йшла весело, з гумором, зняли досить великий метраж, у тому числі сцену з матір’ю Івана, роль якої виконувала симпатична і ніжна Ірина Тарковська — молода дружина режисера. Знімали епізод убивства матері Івана. У кадрі Іван на першому плані. «Мамо, — каже він, — там кує зозуля. Чуєш?»

Від шаленої кулі мати падає у воду. Крупним планом: відкинуте назад обличчя матері… Повільно, наче в сні виплескується вода на розпростерте тіло…

Режисер вимагав від нас цілковитої зібраності, налаштованості на кожен кадр, цілковитої самовіддачі. Пояснював, як виголосити той чи той текст, не дозволяв фальшивити, уточнював інтонацію. Андрій Арсенович рідко мене хвалив, і коли наставав щасливий момент і з його губ злітали слова «молодець», «чудово», «те, що лікар приписав», я був на сьомому небі від щастя. Я дуже любив свого режисера відданою дитячою любов’ю, боготворив його, як старшого брата, як ідеал сильної, мудрої, дотепної людини.

Мені в картині Тарковського було фізично важко, але я терпів і не здавався. Він постійно домагався цілковитої правдивості у грі, яскраво бачив мету. Це було головним у його роботі. Наприклад, я не міг заплакати на його миттєву вимогу. Впадаю в паніку, бо відчуваю, що плакати мені зовсім не хочеться. На що Андрій невдоволено піднімав брови і казав: «Класний актор повинен уміти все!»

І коли вже мої нерви були на межі від безсилля, я не витримував, Андрій раптом наблизився до мене і почав утішати: «Миколко, миленький, та що ж ти так мучишся? Ну хочеш, я відміню цю зйомку? Бідний ти мій…»

Від цих співчутливих слів, з подяки до нього і жалості до себе мене наче прорвало, і сльози бризнули з очей самі. «Андрій закричав: «Мотор!» і Юсов зафіксував момент. Так зняли важливу сцену: «Дитячі сльози за вбитою матір’ю».

Вадим Юсов: Андрій здивував світ

Більше за всіх у команді Тарковського діставалося його улюбленому операторові Вадиму Юсову, який зняв перші його три фільми. Він не просто бачив, як усе починалося, а був безпосереднім учасником усього творчого процесу становлення Тарковського як режисера, частиною його біографії. За словами Юсова «Андрій здивував світ, потряс його і чогось навчив». Вадим Юсов згадує, що найголовнішим і найважчим був пошук спільного критерію в роботі: «Андрій був молодий і запальний, ставив переді мною задачі максимальні, відстоював їх гаряче і безкомпромісно. І тоді між нами виникали суперечки, які переходили у сварки, схожі на скандали, з переходом на особистості. Бувало все! Але треба Андрію віддати належне: його можна було переконати, через деякий час він ставав раціоналістом — точним і розважливим. І ми знаходили спільне зручне рішення для продовження роботи.

Це не означає, що на зйомках нічого не змінювалося. Змінювалося. Андрій ніколи не вдавався в подробиці, деталі. У нього була своя сфера діяльності. І можливо саме це вміння визначити свою сферу діяльності й було суттю режисерського таланту Тарковського».

Під час зйомок фільму «Іванове дитинство» траплялося різне. Одного разу з Москви з Міністерства оборони прийшла телеграма за підписом міністра маршала Гречка, у якій ішлося, що за порушення військового уставу у сценарії фільму заборонили постачати на зйомки солдатів, танки тощо. Зйомки були під загрозою зриву.

Андрій був у розпачі. Він зателефонував моєму батькові Єжи Олександровичу Тарковському і про все розповів, попросив допомогти. Батько (тоді він був у чині полковника КДБ) звернувся особисто до маршала з проханням допомогти молодому кінорежисеру, поручився за нього, нагадав про фронтові роки…

Через три дні у Канів знову прийшла урядова телеграма: «Ніяких порушень військового уставу у сценарії кінофільму «Іванове дитинство» не виявлено. Бажаю успіхів у завершенні зйомок». Маршал Гречко.

Андрій дуже тяжко пережив цей стрес, адже в нього було хворе серце, про що ніхто в його команді не знав — він ніколи не скаржився.

Підводячи підсумок розповіді про Андрія Тарковського, хочу наголосити: вірю в те, що слава українського кіно незабаром  відродиться, воно матиме найвищі нагороди.

Отже, Україна 1960-х років стала стартовим майданчиком «космічного злету» режисера Андрія Тарковського і його широкоформатного фільму «Іванове дитинство». Саме Україна може пишатися тим, що цей фільм приніс йому світову славу і  загальне визнання у світі міжнародного кіно. Своє ім’я він записав золотими літерами в історію світового кіно.

Сьогодні українське кіно набирається сил на майбутні перемоги і на найвищі нагороди «Оскар», «Золотий ведмідь», «Дзеркало» та інші знаки пошани для українських кінорежисерів та акторів.

Я впевнена, що вже недалеко той час, коли Україна, а не Голівуд стануть провідною фабрикою високого кіномистецтва. Українці подарували світові величезну кількість талановитих, щедро обдарованих від природи людей, Україна в усі часи була щедра на таланти. Тут особлива земля — це маленький Клондайк, де є все: газ, нафта, золото, срібло, бурштин, надзвичайно багаті природні ресурси, але найголовніше багатство — це люди. Я вірю в талант і силу українського народу, її провідних художників, кінорежисерів та інших митців.

Пропоную створити в Україні Міжнародний центр працівників мистецтва «Дім мистецтва», до складу якого увійдуть найкращі художники, режисери, кінорежисери, оператори, актори, драматурги та інші творчі люди, у тім числі з дружніх країн. Такий центр просто необхідний з метою представлення України на різноманітних міжнародних форумах, проведення в країні ювілейних дат, подій. Для нагороди найталановитіших митців заснувати приз у вигляді Золотої гілки калини.

Я впевнена — настане час, коли українці отримають перемогу над ворогом і в країні настане мир, процвітання, і Україна розкриє свій потенціал.

Записала Надія КИР’ЯН

Related posts

Leave a Comment