Боротьба за непаперовий статус української мови триває

Тарас МАРУСИК

Наша мовна дійсність нині не менш сувора, як у попередні роки і періоди. Випробування терплячості українців на мовному фронті триває. Бо й справді, треба бути неймовірно терплячими, щоб п’ять років толерувати акт, ухвалений у стінах Верховної Ради України з усіма мислимими і немислимими конституційними порушеннями і процедурного характеру, і самого “тіла” Конституції України. Про це вже багато сказано, зокрема й на слуханнях у Конституційному Суді України в грудні 2016 року. Ми живемо в умовах чинності Закону “Про засади державної мовної політики”, яким звужено конституційну сферу застосування державної мови.

Для прикладу візьмімо статтю 26 “Мова реклами і маркування товарів”, відповідно до якої рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- й візуальної рекламної продукції виконуються державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця. А на підставі частини третьої статті 24 “Мова засобів масової інформації і видавництв” телерадіоорганізації вилучили зі своїх ліцензійних документів раніше взяті зобов’язання про 75 % української мови в ефірах. Варто лише почати розмови про несправедливість і злочинність цього закону, не кажучи вже про якісь перші невеликі кроки, як нас постійно намагаються змусити виправдовуватися. А коли людина виправдовується, їй нав’язують комплекс провини, внаслідок чого мовна ситуація консервується. Про це знають психологи. Як дуже точно написала журналістка Лариса Волошин у газеті “День” про такі навмисні маніпуляції масовою свідомістю, “захищати українську мову одночасно означає зазіхати на права російськомовних…

Той факт, що кожен штучно створений мовний скандал завжди закінчується закликом до українців покаятися і зізнатися в нетолерантному ставленні до російськомовних співгромадян, — це і є створення викривленої реальності”. 17 листопада 2016 року з’явилося цілком обґрунтоване сподівання на скасування зазначеного закону, коли Конституційний Суд України почав у формі усного слухання розгляд справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про засади державної мовної політики”. 13 і 14 грудня того ж року всі без винятку головні дійові особи слухань — і суддя-доповідач, й експерти, і свідки ухвалення закону в парламенті — морально скасували цей закон.

Виняткової похвали заслуговує позиція судді-доповідача Ігоря Сліденка, який не лише всебічно дослідив величезний масив справ — від наукових висновків понад десятка наукових установ і провідних вишів України, висновків відомих експертів до журналістських матеріалів і свідчень численних учасників мовного спротиву 2011—2012 років, — але й не побоявся показати злочинну бездіяльність голови КСУ Юрія Бауліна, яка має свої означення в кримінальному кодексі.

Після періоду усних пропозицій, які суддя-доповідач транслював Юрієві Бауліну, Ігор Сліденко почав щотижня звертатися до голови суду письмово з проханням поставити в порядок денний готове і вже навіть перезріле питання. При цьому свої заяви він реєстрував у канцелярії. І чинив так 32 рази, 32 тижні поспіль. Тому здавалося, що закрита частина пленарного засідання, до якої перейшли після 14 грудня минулого року судді КСУ, не затягнеться. Планка оптимізму щодо швидкого ухвалення позитивного рішення була доволі високо піднята. Але досить швидко оптимізм почав танути. Засідання КСУ в закритому режимі розпочалися після Різдва, 13 січня 2017 року. Відтоді відбулося 11 засідань: три в січні (13-го, 19-го і 26-го), три в лютому (2-го, 7-го і 24-го), два в березні (23-го і 28-го) і три в квітні (4-го, 10-го і 24-го). Крім того, три оголошені засідання — 15 лютого, 15 березня і 20 квітня — не відбулися.

Наступне засідання щодо неконституційності закону “Про засади державної мовної політики” відбудеться не раніше середини травня 2017 року. Додаймо до цього, що термін перебування на посаді призначеного Президентом України Петром Порошенком голови КСУ Юрія Бауліна завершився 18 березня 2017 року. 15 березня він уже встиг відзвітувати за свою діяльність. Тепер же виконує обов’язки голови КСУ до обрання нового керівника і розраховує в червні цього року піти незаплямованим у відставку, тобто на пенсію. З цього випливає перший висновок, і він не вельми оптимістичний.

Стає дедалі очевиднішим, що голова цієї судової інстанції перебуває на вулиці Банковій і лише він знає, коли і чи буде ухвалене рішення про скасування закону Колесніченка-Ківалова. А тим часом у суддів — інші інтереси і клопоти: обрання нового голови та очікування нового закону “Про Конституційний Суд України”. Недавня спроба депутатів встановити судді Конституційного Суду винагороду в розмірі 75 мінімальних заробітних плат (плюс щомісячні доплати за вислугу років, адміністративні посади та наукові ступені) передбачала підвищення їхніх зарплат до космічних розмірів у кількасот тисяч гривень, але була зупинена внаслідок масового обурення в останній момент перед другим читанням законопроекту у квітні 2017 року.

Тим часом розгортається інша драма — взаємопоборювання тієї не надмірно великої кількості осіб, зацікавлених у скасуванні закону Колесніченка-Ківалова й ухваленні нового мовного закону. Відомо, що в парламенті зареєстровано три законопроекти (без урахування повністю спекулятивного законопроекту колишнього регіонала з “Опозиційного блоку” про державну підтримку, розвиток, популяризацію і захист російської мови та мов національних меншин). Про це мені довелося останніми місяцями неодноразово висловлюватися, тому як член робочої громадської групи з доопрацювання законопроекту “Про державну мову” № 5670 зупинюся лише на головному закиді наших опонентів — статті 17 “Державна мова у сфері освіти”.

Зокрема, нас звинувачують, що ми допускаємо в навчально-виховний процес у дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах, поряд з державною, мову відповідної національної меншини. На їхню думку, не можна дозволяти навчання тією мовою, а лише вивчення мови національної меншини. Я розумію цю позицію, тому що в Україні домінує одна мова, російська, яку називають то мовою національної меншини, то іноземною, то панівною на значній території України.

Через це треба знайти механізм, щоб поставити запобіжник надмірному домінуванню цієї мови і маніпуляціям довкола прав російськомовних. Але подивімося, що каже законодавство. По-перше, Конституція України визначає: “Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства” (стаття 53). По-друге, те саме прописано в законі “Про національні меншини в Україні” (стаття 6). По-третє, відома позиція Меджлісу кримськотатарського народу як корінного народу. Незважаючи на те, що Конституція містить три згадки про корінні народи, закону про корінні народи немає, а мовна стаття 10 Конституції не дозволяє виділяти окремо мови корінних народів.

Якщо метою є “завалення” законопроекту “Про державну мову” ще до внесення його в сесійну залу, то тоді критика опонентів-популістів цілком слушна. Щоб розв’язати цей “гордіїв вузол”, треба додатково ухвалити закон про позитивну дискримінацію і подолання наслідків окупації та закон про корінні народи. Із самого початку планувалося підготувати два законопроекти — “Про державну мову” та “Про права осіб, що належать до національних меншин” — і винести їх у сесійну залу “в парі”. Однак величезний спротив з боку народних депутатів із профільного та інших парламентських комітетів дещо відкоригував ці плани. У квітні зареєстровано законопроект “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення розвитку та використання мов національних меншин в Україні”.

Ним передбачено, що в початковій школі, де мовою загальної середньої освіти поряд із державною є відповідна мова національної меншини, державна мова викладається в обсязі, достатньому для подальшого опанування нею навчальних предметів і курсів в основній та старшій школах. В основній школі обсяг викладання предметів і курсів державною мовою не може бути меншим за обсяг викладання відповідною мовою національної меншини, а в старшій школі — має становити не менше 80 % від усіх предметів. На тлі головних мовних питань останніх місяців — очікуваного рішення КСУ і зареєстрованих мовних законопроектів — 26 квітня 2017 року Кабінет Міністрів без зайвого шуму затвердив порядок проведення атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою.

Як відомо, 1 травня 2017 року набрав чинності пункт 5 частини першої статті 25 “Документи для участі у конкурсі”, яким передбачено посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою. Згадана постанова КМУ — це дуже недосконалий нормативно-правовий акт, який віддає справу такої ваги на розгляд атестаційних комісій на базі уповноважених ВНЗ. Фактично, це профанація. Формування, організацію роботи та контроль за діяльністю атестаційної комісії має здійснювати ректор, причому виготовлення тестових зошитів та бланків відповідей не буде уніфіковано і кожен виш їх робитиме по-своєму.

Але найцікавіше положення — в кінці. Вільне володіння державною мовою може бути підтверджене атестатом про загальну середню освіту (5 балів за попередньою шкалою оцінювання і 10 — за новою) і різними дипломами вишів. Особа, яка володіє одним із документів про відповідний рівень освіти, може звернутися до уповноваженого вищого навчального закладу із заявою про видачу посвідчення без проходження атестації (пункт 56). При цьому видане посвідчення діятиме безстроково.

Тож нові Авакови зможуть без зайвого напруження вписатися в реалії нового мовного будівництва й, очевидно, і далі порушувати Конституцію. До речі, в громадському законопроекті № 5670 “Про державну мову” детально розписано це питання і передбачено Державний сертифікат та іспит на рівень володіння українською мовою, який є єдиним у державі документом, що підтверджує рівень володіння українською мовою, і видає його Центр української мови.

В контексті статті не можу не згадати ще один законопроект, який додає хаосу у сферу мовного регулювання, № 5313 “Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації”. В його головних співавторів Миколи Княжицького та Вікторії Сюмар здебільшого правильна риторика, як це можна було спостерігати, наприклад, у висловлюваннях голови Комітету з питань культури й духовності 20 квітня 2017 року в передачі “Право на владу”. Але законотворчі кроки його далеко не такі переконливі.

Законопроект № 5313 передбачає, що “у виключних випадках, за письмовим погодженням з Секретарем Ради національної безпеки і оборони, до передбаченої… частки мовлення державною мовою зараховуються передачі.., виконані будь-якими іншими мовами, і які за своїм змістом спрямовані на запобігання та нейтралізацію реальних і потенційних загроз національним інтересам у сфері забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки” (ч. 8).

Відповідно до ч. 7, в передачі державною мовою допускається використання інших мов без дублювання або озвучення. А пункт д) визнає, фактично, що будь-які твори, виступи тощо кримсько-татарською мовою зараховуються до квоти української (державної) мови. Цим самим співавтор законопроекту № 5313 М. Княжицький суперечить співавторові законопроекту № 5669 “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” М. Княжицькому (себто самому собі) щодо мови телебачення (ст. 32 законопроекту).

Тож висновок другий: невелика ймовірність ухвалення притомного мовного закону. Чи є воля в держави? Немає чому? Бо керівна верхівка не усвідомлює важливості цього питання. Нові виклики вимагають консолідації зацікавлених громадських активістів та організацій, а також тих поодиноких державників, які перебувають у владі. Подальший сценарій боротьби за непаперовий статус української мови має складатися з таких кроків: 1) закликати профільний Комітет за підсумками розгляду мовних законопроектів взяти за основу законопроект “Про державну мову” № 5670 і внести до нього все найкраще з інших законопроектів; 2) ухвалювати два законопроекти — “Про державну мову” і “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення розвитку та використання мов національних меншин в Україні” — “в парі”; 3) паралельно закликати Конституційний Суд України виконувати його роботу шляхом протестних акцій під його стінами і, можливо, на Банковій, але пікети чи інші форми протесту повинні бути масовими, інакше все піде “в пісок”; 4) якщо ці кроки виявляться невдалими, то необхідно звернутися до Голови ВРУ Андрія Парубія з проханням підписати закон, проголосований 23 лютого 2014 року, “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики”; 5) після цього з таким самим проханням звернутися до Президента України Петра Порошенка; 6) паралельно активно протидіяти русифікації на кожному кроці; 7) і, нарешті, готуватися до нового законодавчого циклу і, можливо, починати з нуля.

В основі матеріалу виступ на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Утвердження української мови у сфері освіти та культури України” 27 квітня 2017 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment