Дух, що душу рве до праці

Микола ЦИМБАЛЮК

Фото Віталія МІХАЛЕВСЬКОГО

Мені не вперше доводиться бути в Брусилові на врученні однієї з най- престижніших премій України — імені Івана Огієнка. Вже понад 20 років воно є не просто святом, більше — яскравим свідченням невмирущості національної пам’яті, маніфестацією української справи і злетом творчого духу. Але цьогоріч, у столітні роковини Української революції, заходи з вшанування Огієнківських лауреатів перевершили всі сподівання. Так само, як і кроки з увічнення всього того, що пов’язано з життям і творчістю митрополита Іларіона (Івана Огієнка).

У цей складний і важкий для країни час, коли так нелегко виживати в буквальному розумінні цього слова пересічним українцям, на східному фронті і в тилу, Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, громадськість і місцева брусилівська влада робить усе можливе, аби дух їхнього великого земляка розпросторювався по Україні, укріплював наші душі, спонукав до щоденної творчої праці. Тільки так можна прогнати, розвіяти морок безпам’ятства і відкрити простір для майбутнього.

Велелюдні заходи в Брусилові розпочалися з закладення першої цеглини у відроджувану огієнківську церкву. Вона, як і більшість духовних святинь нашого народу, була по-варварськи зруйнована совєтською владою. Ще кілька років тому її відбудова видавалася для брусилівців нездійсненною мрією. І ось настав той день, коли віра повертається до зневірених… Виступаючи на цій церемонії, голова Товариства Івана Огієнка Сергій Болтівець висловив надію, що недалеко той час, коли Брусилів із його пам’ятними огієнківськими місцями буде внесено в туристич- ні маршрути України. З ним важко не погодитися, адже на очах, щороку міняється на краще обличчя цього колишнього славного містечка. Забуяв першим цвітом посаджений торік сад на честь Огієнка.

А цього року учасники свята разом із лауреатами заклали сквер на місці старовинного кладовища, де були поховані батьки митрополита Іларіона. Тут же буде споруджена й невеличка капличка, де кожен зможе помолитися за душі своїх предків. А в центрі селища, завдяки місцевим краєзнавцям, було віднайдено будинок, у якому з ініціативи та за сприяння І. Огієнка було відкрито і впродовж трьох років працювало Вище початкове училище. На пам’ятній дошці, яку відкривав голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан, викарбувані Огієнкові слова: “Ціле громадянство мусить пам’ятати, що тільки рідна школа виховує сильні одиниці й морально міцні характери”. Як підтвердження цього стали самі цьогорічні лауреати і їхні заслуги на ниві освіти, науки, мистецтва, громадської діяльності.

У Будинку культури, де відбувалася церемонія вручення нагород, Павло Мовчан зазначив: — Щоразу, коли я приходжу сюди, у мене з’являється багато асоціацій. Були часи, коли занедбана пам’ять людська втратила навіть місце перебування Ісуса Христа на землі. Ви знаєте, що мати великого імператора Римської імперії Костянтина поїхала на Святу землю і відшукала в занедбаному місці животворящий хрест, на якому було розп’ято Христа. Так почалося відродження найсвятіших із святих місць на землі, де був явлений син Божий. Ось так із того маленького кроку почалося формування великої мапи землі Святої.

Сьогодні кожен, хто буває на ній, намагається не пропустити жодного місця, пов’язаного з його іменем і його учнями. Не випадково про це згадав, бо ми сьогодні відбули низку важливих подій. Мусимо усвідомити, що ми на своїй землі, яка для кожного з нас є святая святих. Сьогодні, коли ми повертаємося до нашого минулого, п’ємо з чистих джерел пам’яті нашого роду, глибинного, огієнківського, тут, на Брусилівщині, яку ми ще тільки самі пізнаємо, ми відроджуємося як представники великої нації. Ще не маємо тієї мапи туристичної, про яку мріє Сергій Болтівець, але вона вже в наших душах і серцях. Вона починалася з перших томів зібрання творів Івана Огієнка, якими вже багато років опікується професор Микола Тимошик. Коли засідає наш Огієнківський комітет, ми опиняємося перед неймовірно великим вибором — вся Україна подає своїх кращих представників на здобуття цієї премії в різних номінаціях. Ще вчора, здавалося б, це було немислимо. І сьогоднішні лауреати свідчать про їхній високий творчий рівень.

Починаючи від Миколи Буравського, якого я безмежно люблю за його самовіддану працю, який створив, відтворив, реставрував український спів, українські тексти, рідний мелос. Нині він воює не просто з глухотою, він воює з агресивною дисгармонією національного духовного життя. Галина Дацюк, відома журналістка, письменниця, громадська діячка присвятила своє життя вивченню дисидентського руху, жіночого… Її зусиллями були реставровані вже забуті імена і діла, які підносяться на рівень високих національних чинників. Книжки “Янголи небесної чоти”, “Хресна дорога”, яка присвячена Софії Русовій, і всі її авторські радіопрограми з проблем культури — це все є употужненням імені й ідеології Івана Огієнка.

Ми, українці, не вперше відроджуємо Українську державу. Але наші зусилля сьогодні неспівмірні з тими, яких докладали наші попередники. Мусимо пам’ятати, що нову українську ідеологію започатковували до нас не лише Огієнко, а й покоління перед ним. Ще донедавна ми, інтелігенція, не кажучи про пересічних громадян, не знали, хто такий Євген Чикаленко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олег Ольжич, батько і син Липи… Ім’я їм — легіон. А це ж світочі української незалежності, символи національного духу! Але поступово вони повертаються.

День за днем, крок за кроком ми завойовуємо цей духовний материк. І серед тих, хто робить це послідовно, твердо, неухильно, людина, яка формувала нашу державу на самих початках її відродження з 1990-х — це великий політик, рухівець, просвітянин, науковець, освітянин, академік Георгій Філіпчук. Він автор фундаментальних праць із формування національної ідентичності. Тої основи, на якій зводиться кожна держава, і над якою все своє життя працював і Іван Огієнко.

Слова Павла Мовчана про Канів і Брусилів, про історично-генетичну і духовну тяглість, про територіальну єдність українських земель спонукали Георгія Філіпчука згадати Тараса Шевченка. У своєму слові після вручення йому премії він навів слова Кобзаря, написані ним до М. Чалого за два місяці до своєї кончини. У листі від 4 січня 1861 року, турбуючись про велику свою роботу, яку він спізнився нібито зробити (про написання для української молоді українських книжок — букваря, історії, арифметики, етнографії і географії і всього того, що виховує молоде українство), Шевченко пише: “Якби Біг поміг оце мале діло зробити, то велике і само зробилось би”. — І я, — сказав Георгій Філіпчук, — перефразовуючи цю фразу великого земляка, подумки прикладаю якби до нашої сьогоденної праці. Підкреслюю — великого, бо великий Тарас — земляк видатних предків Огієнка.

Там, на Чорнобаївщині, де вибухнуло 1767 року Кліщинське повстання ко- заків проти свого панства, яке царська сатрапія не могла три роки поневолити, був і Максим — великий предок — козак великого оборонця української справи і свободи Івана Огієнка. І тому ця тяглість і це знамено єдності Шевченка з Огієнком воно також не є випадковим. Ось звідки джерело нашого просвітника, будителя, перекладача Біблії, філософа, міністра… Ба більше — це великий будівничий націє- і державотворення українського. Історія засвідчує, що будь-який народ у процесі свого розвитку може багато втра- тити. Український народ втрачав землю, ресурси, надра, свою церкву, своє рідне слово і, нарешті, він втратив найдорожче — свою державність. Але він здатний повернути своє, і повертає це лише за однієї умови — коли збережена душа. Душа українського народу, яку витворював наш Огієнко.

І сьогодні в основі будівництва відновленої української державності є наша рідна віра, відроджувана крок за кроком, наша стародавня українська єдина помісна церква. Це той стрижень, який закладений Огієнком і навколо якого нам треба будувати разом із духівниками свій світ. Наша українська мова, яка є сьогодні консолідуючим чинником єдності великої політичної нації, наша українська національна історія, родова пам’ять і наша національна культура — на всьому лежить животворяща печать огієнківського духу. — Серед унікальних подвижників, — продовжуючи думку Філіпчука, сказала Галина Дацюк, — треба назвати і Софію Русову. Це моє журналістське відкриття і захоплення.

Француженка і шведка за походженням, з золотою медаллю закінчивши Київську гімназію, Софійка Ліндфорс спитала себе: “Чи маю я право егоїстично будувати своє життя, коли українські діти потребують освіти?” І у віці 15 років 1871-го відкрила з сестрою перший в Укра- їні український садок, де діти вчилися за українською абеткою і панувала абсолютна повага до особистості дитини. “Суспільне оточення робить людей тим, ким вони є. Рабське оточення — і одиниці виходять рабами. Неосвічене — і одиниці стають неосвіченими. По одиницях розуміємо оточення, по оточенню — одиниць”, — це Софія Русова. Вона розуміла, що особистість має формуватися у рідному середовищі, з рідною мовою і українською книжкою. У 20-річному віці разом із чоловіком Олександром Русовим вони видають у Празі перший позацензурний “Кобзар” Шевченка! “Український буквар”, “Націоналізація дошкільного виховання”, “Український дитячий садок” — це праці й підручники Русової, які сьогодні такі ж актуальні, як сто літ тому! І для нашої школи потребують не модернізації а просто перевидання.

За часів Уряду Української Народної Республіки Софія Русова очолила відділ дошкільного виховання у міністерстві освіти. З енергією сонця взялася за підготовку вихователів дошкільних установ, видання підручників. А тоді був Кам’янець-Подільський. І Університет, очолюваний ректором Іваном Огієнком. І лекції, і велика мрія про українську освіту в незалежній Україні. І поразка, і вимушена еміграція в Прагу, де до кінця життя тривала величезна її робота на Україну: педагогічна діяльність, громадська справа, участь у міжнародних жіночих конгресах у Копенгагені, Гаазі, Римі. Софія Русова виступала в чорній сукні, у вуалі, щоб показати Європі, зокрема, у 1933 році, що в Україні голод. І збирала хліб для українського люду! “По одиницях розуміємо оточення…” Вона жила Україною завжди! “Русова… з маленької господині-матері в родині виросла на господиню-матір в народі!”. Так про Софію Русову писав Микита Шаповал, її друг і соратник. Вона часто повторювала: “У народу, який живе вільно, є дві святині — власна школа і власне військо.

Школа дає зброю проти злиднів, проти приниженого стану серед других народів; військо — то певна оборона незалежності і воля народу”. “Нація, що не має власної школи, попасає задніх… Їй замкнено двері до вселюдського Поступу”. Ці ідеї Софії Русової були суголосні з ідеями митрополита Іларіона (Івана Огієнка), який вважав: “Рідна мова — це той головний засіб, що ним віра найлегше й найглибше доходить до душі народу…Стан рідної рідної мови завжди вказує на стан віри народу… Хто міцний у рідній мові, той міцний у рідній вірі…”. Ці ідеї митрополита Іларіона поділяла і Ніна Михалевич, онука Софії Русової, яка прожила 97 років. Поки вона могла писати, ми листувалися. Дякую їй за ці диво- вижні листи. “Духовий ґрунт у нашого народу — глибокий і здоровий. Наш нарід — глибоко в душі з християнською мораллю — стане в авангарді европейських на- родів!” “Тоді цікаво жити, коли живеш для своєї Батьківщини, а не для себе! Для себе жити нудно і не цікаво! Ну от “Гуд лак”, кажуть гамериканці, а наш нарід каже: “Дай Боже щастя”. Це з листів Ніни Михалевич. Щастя — це “розмосковлення”, — вважав Іван Огієнко, — це українська мова в народі, це єдина Церква для народу. Ці люди розуміли, що кордони для ворога мають бути замкнені і в питаннях мовної експансії, і в територіальних межах!

Праонуки Софії Русової, діти Ніни Михалевич, з якими я зустрічалася в Україні і досі листуюся, — Ірина Ткаченко і Ольга Рудакевич, — засвідчують: “Наша Мати не могла пристосуватися до США й через те вся Їхня енергія була спрямована на “додому”!” 30 травня 1994 року вона писала мені: “Ну ти тільки подумай — 70 років шаленого нищення людської душі. Мало хто міг витримати і лишитися собою непокаліченим. Але все ж таки вони є!.. непокалічені чесні люди, свідомі своєї приналежності до українського народу. А порівнюючи з тою масою кацапні, що налізли безконтрольно на нашу землю, нас, свідомих, є горстка. Але ця горстка росте, нарід приходить до свідомості і хоче жити господарем на своїй прадідівській землі. Багато-багато ще робиться помилок, але справа не стоїть, рухається до мети.

Вже все більше і більше сонячних зайчиків на нашому, в чорних цятках хмар, шляху. Ще великий гадючий вузол треба розв’язати: Крим і Чорноморська фльота і всю гидку мразь викинути геть за кордони України, ту гієну, що рве гнилими зубами і Крим, і наше море. Ще багато гадюк злостю сичить на нашій Батьківщині… Але вже Захід і Гамерика кумекають значіння вільної України і фальш диявольської Раші. Так-то воно, Галюсь. Ні хвилини, ні секунди сумніву! Нас не спинять вітри, ані бурі могутні, ми йдемо до святої мети і ніхто, ніщо нас не зупинить! Тримаймося!”.

…Україна тримається сьогодні на таких людях, як Софія Русова, Іван Огієнко. Бо ж не пропала їхня праця, хоча давно не присутні вони фізично на землі. Вона тримається на храмові Миколи Притиска, який розписав народний художник Микола Стороженко, провівши під куполом два роки! Вона тримається на Смолоскипові Васи- ля Макуха, яких спалив себе на знак протесту проти зросійщення, на Хрещатику, 27, 1968 року! На вишиванках Ірини Сеник — 1300 взорів в ув’язненні. Героїня Світу, найдовговічніша політв’язень-жінка! Україна тримається на таких пасіонарних новітніх особистостях.

Михайло Сорока — організатор повстання в Кенгірі 1954 року, коли 40 днів і ночей тривала свобода в найглухішому ГУЛАГу Совєтського Союзу! Проти цілої імперії брехні виступив вільний журналіст Валерій Марченко у 80-х роках і поплатився за це життям. Про його “найкращу матір з матерів” і про сина була передача на радіо, і оприлюднена вона в книжці “Янголи Небесної Чоти”… Історія Миколи Макаренка — це історія людини, вченого, який єдиний став на захист Михайлівського Золотоверхого монастиря, коли 1934 року більшовики вирішили його зруйнувати. Собор зруйнували, Миколу Макаренка за цей вчинок непокори розстріляли, але він не міг інакше вчинити, бо мав гідність, шляхетність, віру, сумління. У книжці “Янголи Небесної Чоти” — сотні імен і історій, які засвідчують, що в Україні завше був запит на Честь! І на Вірність! І на лицарство! І на служіння! Хоч би де ці люди були, вони були з Україною! “Ми — українці, і янголи наші українці, і разом ми можемо перемагати. І переможемо!”

Галина Дацюк закінчила Кременецьку школу-інтернат № 2. Родом з Кременця був архієпископ Іов Скакальський, який з 1953 року — 10 літ — був особистим секретарем митрополита Іларіона, долучився до видання його праць, став вікарієм української Церкви в Латинській Америці. Коли вона вчилася у Кременці, поруч з її школою жили старенькі батьки архієпископа Іова, благородної людини, великого патріота України.

Їх 1968 року провідувала Анна Фігус-Ралько, що проживала у Канаді. До кін- ця свого життя вона підтримувала видання книг митрополита Івана Огієнка “Запізніле вороття”, впорядковане професором Ми- колою Тимошиком. “І якби я не прочитала свого часу праці Івана Огієнка, — сповідувалась пані Галина, — то про цей факт і досі б не знала. Тому дякую і Миколі Тимошику за колосальний труд з повернення спадщи- ни митрополита Іларіона в Україну!

Унікальним у своїй праці і просто як людина є земляк брусилівців Володимир Святненко. Він має обмежені фізичні можливості, але не духу і творчого інтелекту. Свою премію імені Івана Огієнка він присвятив дружині. Зізнався, що не зміг би в житті нічого добитися, якби поруч з ним не було б вірної, коханої дружини Ольги, яка є помічником, порадником і першим критиком у його творчій діяльності. — Висловлюю свою вдячність землякам і рідному містечку, — сказав пан Володимир, — що дало світові Івана Огієнка — одного з найвідданіших синів українського народу.

Я гордий, що народився саме в Брусилові, на Забашті, поруч із садибою цієї видатної людини. І як і Іван Огієнко, саме тут провів своє дитинство і юність: босоніж бігав росяни- ми трав’янистими огієнківськими стежинами, пив крижану воду з його криниці, дихав тим самим цілющим повітрям Забаштинського лісу, зустрічав світлоносну вранішню зорю над річкою Брусилівкою, проводжав багряний захід сонця над Здвижем. Саме тут, на рідному кутку поблизу базару, я навчився ходити, читати, писати, дружити й любити…

І ця любов до рідного краю навіть у найважчі часи мого життя давала мені наснаги, гартувала мою волю й живила мій дух. Кожна нація в найтяжчі для себе часи народжувала лицарів духу, які приносили себе в жертву заради своєї Батьківщини. Для українців одним із таких національних лідерів був Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Він мав стійкі ідейно-світоглядні переконання, був послідовним у житті, незважаючи на різні історичні, суспільні та особисті обставини, був людиною честі та гідності. На основі двох функцій, а саме інтеграційної (об’єднуючої) та християнської (духовної, божественної), він зумів сформулювати ємний і водночас зрозумілий для сприйняття, несуперечливий за ідеологіч- ним змістом, універсальний за часом кон- цепт національної ідеї — “Бережемо все своє рідне”.

Саме ця національна ідея спроможна об’єднати й примирити сучасне українське суспільство, бо є сенсом існування української нації, народу, держави. А ще Іван Огієнко завжди наголошував на святості історичної пам’яті для кожного народу, кожної свідомої людини. У зв’язку з цим мені також хотілося б сказати кілька слів про людську пам’ять. Чи пам’ятають в нас у Брусилові, та й в Україні, хто ж повернув Огієнка до України? Хто на початку 90-х років уже минулого століття сміливо боровся з партноменклатурою, щоб ім’я цієї великої людини, патріота й націоналіста стало відоме широкому загалу українців? Урешті-решт, завдяки кому й було засновано Всеукраїнську премію Івана Огієнка?

Це наш земляк, письменник, Олексій Опанасюк. А чи пам’ятаємо ми, хто повернув Огієнка на його малу батьківщину, у Брусилів? Хто, незважаючи на шалений спротив місцевих чиновників і решти так званих комуністів, щоденно боровся за відкриття музею Огієнка. І, власне, й створив його, але потім був цинічно відсторонений від роботи. Бо, бачте, місцеве чиновництво побачило, що на Огієнку можна заробляти чималі дивіденди. Це поет, прозаїк, свободівець Василь Сташук. Пам’ятаймо про це завжди, хоч би хто там бив себе в груди і привласнював чужі заслуги. Іван Огієнко боровся за вільну й незалежну Україну.

І нині ми вже 26 років живемо в незалежній державі. Але чи Україна справді стала незалежною? Чи про таку Україну мріяв наш видатний земляк? Коли я перебував у поїздках за кордоном, то довго думав над причинами, чому ж український народ досі живе так бідно, маючи набагато більше матеріальних і природних ресурсів, ніж в інших країнах світу? І тільки тепер я, здається, знайшов відповідь. На мою думку, основна причина криється в психології народу та психології кожного окремого громадянина. Більшовицька московська влада терором, голодоморами, репресіями змінила в головах людей споконвічну українську психологію творця. Йдеться про унікальну особистість українця — хлібороба-власника, кустаря-самостійника, інтелігента. А натомість насадила на весь наш народ психологію споживача, щоб навіть дрібна подачка, як ось, наприклад, паличка-трудодень чи грошове заохочення перед виборами викликали у людей неабияке моральне задоволення. На жаль, ця психологія споживача продовжує превалювати понині.

І ось тому ми й так живемо. Автор повісті-антиутопії “Колгосп тварин”, яка, до речі, вперше вийшла українською мовою, відомий англійський письменник Джордж Орвелл якось сказав: “Люди, які голосують за невдах, зрадників і шахраїв, не є жертвами. Вони співучасники”. Ось та істина, яка перегукується з огієнківськими меншовартістю та “тумами”. Напевно, кожний з вас тепер запитає: “А що ж робити?”; “Коли ж українці заживуть гідним життям?”.

На моє глибоке переконання, відповідь криється у нас самих. Бо насамперед не верхи у владі треба міняти, а мінятися знизу, тобто змінювати психологію кожного окремого українця. Змінювати її зі споживацької на психологію творця, де кожний громадянин стає самостійним і вільним, сам створює себе, сам програмує своє майбутнє. Це важко, а часом дуже болісно, але без цього краще життя не настане. А як це зробити? Треба робити добро і ніколи не здаватися. Навіть тоді, коли нестерпно боляче, коли видається, що весь світ проти, а попереду безвихідь, коли недруги потирають руки та чекають, щоб Ви здалися. Бо з часом добра справа здолає всі перешкоди, мов ті травинки, які навесні пробивають глевкий ґрунт, щоб потім під ясним сонцем після рясного дощу засяяти різнобарвними милими квітами, даруючи тепло, радість, любов.

І за те, що не опустили руки й не здалися, весняна злива змиє весь той непотріб, який заважав, безіменними дрібними частинками бруду геть. Назавжди. А добра справа буде жити вічно. “Боріться — поборете”, — говорив Великий Шевченко.

Я впевнений, що й ми поборемо в собі психологію споживачів, станемо самостійною і унікальною частиною свого народу і побудуємо сильну державу. Я гордий тим, що українець. Я гордий від того, що народився в славному давньому Брусилові. У цій славній когорті цьогорічних огі- єнківських лауреатів ми побачили й інших видатних діячів: Віталія Мацька, багатолітнього керівника Хмельницької “Просвіти”, доктора філологічних наук, завідувача кафедри української мови і літератури Хмельницької гуманітарно- педагогічної академії (номінація — “Література”); вже згаданого Миколу Буравського, народного артиста України, художнього керівника Київського Академічного театру українського фольклору “Берегиня” (номінація — “Мистецтво”); Миколу Бутовського, відомого житомирського художника-живописця, виклада- ча тамтешнього коледжу культури і мистецтв (номінація — “Мистецтво”).

Всі вони — гідне поповнення когорти укра- їнотворців, діячів огієнківського духу. Це засвідчує не лише їхня праця, а й моральні принципи, якими вони керуються у житті. Маленький, але промовистий факт — лауреати передали грошові екві- валенти отриманої премії на громадські справи: на будівництво церкви, місцевого музею (а Галина Дацюк — на музей Софії Русової, що на Чернігівщині), матеріальну підтримку дітей воїнів АТО. Усі присутні на брусилівському святі відчули, як сказав Павло Мовчан, той великий вогонь душі Івана Огієнка, який не втомлювався закликати українців до самовідданої праці на благо прабатьківської землі й рідного народу. І якби ми чверть віку тому, продовжив він, сповідували ідеологію національної єдності й українських пріоритетів, мали в душах своїх більше огієнківського вогню, то уникли б багатьох проблем нинішніх.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment