У вінок пам’яті Борису Олійнику
30 квітня 2017 року на 82-му році життя помер відомий український поет.
Колектив Шевченківського національного заповідника в Каневі разом із українським суспільством глибоко сумує з приводу cмерті Бориса Олійника — поета і громадського діяча, Героя України, голови Українського фонду культури, академіка Української Національної академії наук, шевченківського лауреата і колишнього голови Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка, висловлює співчуття його рідним та близьким.
Борис Ілліч завжди цікавився розвитком Шевченківського національного заповідника у гармонійному поєднанні з самим Каневом, дієво допомагав у вирішенні нагальних проблем. Він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Тараса Шевченка, опублікувавши 1988 року статтю “Чи відають, що творять?” на захист Тарасової гори та довкіл- ля, яку підтримала не лише Україна. 1995 року Борису Іллічу присвоєно звання “Почесний громадянин Канева”. Вічна і світла йому пам’ять! І вже з вічності долинають рядки його поезій, присвячених нашому місту, Тарасу Шевченку:
* * *
Коли повернуся до вас вже одягнутий в камінь,
Я камінь зніму із душі і квадратних рамен
І стану легкий, мов хмарина, в дорозі на Канів,
І ввіллється в душу, як в чашу, козацький ромен.
І стануть нікчемними виляски “слава!” “неслава!”,
Порожній двобій язиків ні про що і про все,
Коли я побачу, як сонце голубить отави
І мудрий мурах обережно личину несе…
Пощо тоді, хлопці, карарський заманливий мармур,
І золото Креза, укупі з хвалою хула,
Я все віддаю за одне недоспіване “Мамо!..”,
За те, що долоню мою освятила бджола.
Пощо тоді слів перелітних, лукавих пороша,
Холодні обійми майстрів залаштункових справ?
Я все віддаю за хустину у синій горошок
З далекої пісні про ту, що любив, та не взяв.
Я все вам прощу, побратими і недруги вчені.
Хай доля врожайного вам подарує дощу.
Але не прощу і пилинки на образ Шевченка,
І зламану гілку калини повік не прощу.
Тоді я прийду на відплату, одягнутий в камінь,
І рухом гранітним змету крамарів і сутяг,
І хай мене судить по правді і совісті Канів –
Єдино верховний мій і повноважний суддя!
2003 р.
Ворота в Канів
Не як монарх, що в ницім покаянні
В Каноссу повз дорогою раба, —
Іду, розкутий, у престольний Канів
Позбутися холопського горба.
Пора стоїть рахманна і погідна.
Тарас, урівень з сонцем, на скалі,
Возносить у мені козацьку гідність
Господаря праотчої землі.
Ще манить звичка — впасти на коліна.
А він гримить, немов пророк Ілля:
“Учись ходить, нарешті, як людина,
Бо це ж таки одвік твоя земля!”
І я встаю, толочений віками,
Але не вбитий в корені мечем!
І відчиня мені ворота в Канів
Тарас державним золотим ключем.
1996 р.
