Один із засновників подільської «Просвіти» — виходець зі священицького роду
Михайло ЦИМБАЛЮК, член Національної спілки письменників України, м. Хмельницький
Митрофан Антонович Трублаєвич — один із засновників “Просвіти” на Поділлі. А ще він один із засновників подільської кооперації, музейної справи. Крім того, в матеріалах краєзнавчих конференцій ім’я Митрофана Антоновича час від часу постає також серед новаторів у застосуванні юридичних практик.
Громадсько-культурний і державницький діяч Поділля Віктор Приходько (1886—1982), перебуваючи в еміграції, опублікував спогади “Під сонцем Поділля”. Губернський комісар і голова губернського земства у Кам’янці-Подільському в добу Визвольних змагань 1917—1920 років, він був і міністром юстиції за Директорії, і заступником міністра фінансів у екзильному уряді УНР (1922— 1923 роки).
У спогадах, що побачили світ 1931 року, правник за фахом згадує про становлення в Кам’янці 1905 року “Просвіти” й про діячів, які до того долучилися. Серед героїв його спогадів Митрофан Трублаєвич, який був соратником Костя Солухи, засновника товариства “Просвіта”. Про цього достойника Віктор Приходько пише так: “Із старших людей, бувших “українофілів”, що увійшли в новозасновану “Просвіту” і брали в ній активну участь, треба згадати ще Митрофана Антоновича Трублаєвича — родом подолянина, із духовної сім’ї, також уже старшого лі! тами, коли почала працювати “Просвіта”.
В свій час він скінчив правничий факультет Київського університету і, мабуть, як і інші його сучасники-студенти, був під впливом проф. Антоновича та української громади. Але пізніша його діяльність, служба, оточення й т.п. також, очевидно, зробили те, що він не виявляв себе активно як українець. <…> Трублаєвич не був звичайною сірою людиною. Добрий правник, людина широко освічена й прогресивна, гарний і земець. Але його “неблагонадійність” постійно ставала на перешкоді його кар’єрі.
У Подільській “Просвіті” він був членом управи, так би мовити, юрисконсульт Товариства: складав статути, умови, а найбільше — всякі пояснення до адміністрації”. Випало досліджувати клірові відомості й метричні книги храмів Летичівського повіту, і з-поміж іншого династія Трублаєвичів привернула до себе увагу. В один час у різних храмах Летичівського та Літинського повітів служили Григорій Іванович і троє Григоровичів — Іван, Антон і Василь Трублаєвичі.
Сам Григорій Іванович був також сином священика і народився у селі Марківці 1773 року. Як відомо, це село у 30-х роках ХХ століття дало світові Володимира Сабодана — Митрополита Київського і всієї України. Метричні книги місцевої церкви Архістратига Михаїла, як і інші церковні книги й документацію, добросовісно заповнював Іван Трублаєвич. Наприклад, 1797 року він охрестив одинадцять немовлят.
До свого високоліття — 79 років — правив служби як діючий священик Григорій Іванович Трублаєвич у селі Щедрова (тепер воно у межах міста Летичів). Так само пастирським довголіттям відзначився Іоанн Трублаєвич, який прослужив на одному місці півстоліття — з 1822 до 1873 року — у церкві Св. Іоанна Богослова в селі Скаржинці неподалік Хмільника Літинського повіту. На жаль, рання смерть у 42 роки обірвала священицький чин Василя Григоровича Трублаєвича у Моломолинцях Меджибізької волості.
Їхній середульший брат Антон певний час служив у Летичівському духовному управлінні, а потім у храмі села Редчинці — було таке у сусідстві з теперішніми Западинцями, що в Летичівському районі. У 1836 і в 1838 роках наказами по Подільській духовній консисторії Антонові Трублаєвичу оголошувалося архіпастирське визнання за старанне виконання прописаних посадою обов’язків. 1843 року він нагороджений фіолетовою скуфією. Митрофан знайшовся у них із матушкою Олександрою Федорівною 1849 року сьомою дитиною.
На той час у сім’ї редчинецького ієрея було четверо доньок від шести до вісімнадцяти років, 14-літній Петро й 4-літній Павло. Старший із синів навчався у Подільській духовній семінарії в Кам’янці, а Петро, досягши потрібного віку, був зарахований у Приворотське училище, звідки дорога також вела до семінарії. Зрештою, цю закономірність підтверджують, наприклад, клірові відомості Копитинської церкви Летичівського повіту за 1910 рік, заповнені його рукою.
Про себе середульший із синів Антона Трублаєвича повідомляє, що закінчив Подільську духовну семінарію 1857 року, після чого отримав парафію в селі Кудринці, був благочинним у різних духовних округах, і 1899 року був звільнений за станом здоров’я, однак через десять років заслуженого відпочинку подав прохання і отримав посаду священика у Копитинцях. Молодшому із синів Антона Трублаєвича, Митрофанові, випало урізноманітнити родинний уклад, і замість влиття у династію священиків він вступив не в духовну семінарію, а в світський університет у Києві.
Ще один Митрофан Трублаєвич народився 1838 року в селі Моломолинці. Це син Василя Трублаєвича, котрий служив у церкві Різдва Пресвятої Богородиці. На жаль, відомостей про нього ніяких поки не знайдено. Наприклад, 1853 року вдова померлого Василя Григоровича Трублаєвича 37-літня вдова-попадя Фекла залишалася у власній хаті з дітьми: Надією (17 літ), Платоном (12 літ), Марією (5 років). Де їхні найстарша Олена (мало б бути 19 років) та Митрофан (мало б на той час бути 15-16 років) — невідомо. На десять років молодший від свого двоюрідного брата-тезки, Митрофан Антонович на початку ХХ століття прислужився становленню “Просвіти” так, що його внесок знайшов відображення у наведених спогадах міністра УНР.
1895 року він, як зазначається в архівах та дослідженнях краєзнавців, був губернським секретарем (одинадцятий клас у табелі про ранги), служив у Кам’янецькій міській управі Подільської губернії. Йому доручалося навіть заступати місце міського голови. Як повідомив “Книжный вестник” у березні 1901 року, 17 січня того року потомственому почесному громадянину Іванові Олексійовичу Четверикову було дозволено видавати в Кам’янці-Подільському щоденну газету “Подолянин” — з дозволу попередньої цензури, за редакторством титулярного радника Митрофана Антоновича Трублаєвича. Щоправда, видавець далі реєстрації газети не пішов, а то, судячи з програми її видання, “Просвіта” за участю Митрофана Трублаєвича-журналіста мала б у цьому місті та в регіоні потужну трибуну.
У тому сумніватися не доводиться, знаючи, що Митрофан Трублаєвич іще 1897 року, як відомий громадський діяч, створив одне з перших у Подільському краї товариство споживачів, засноване на офіційному статуті. Він багато років успішно керував його роботою, а в 1909 та в 1911 роках організував перший та другий земські з’їзди представників споживчих товариств губернії. Зрештою, діяльний просвітянин Митрофан Трублаєвич брав участь у заснуванні і розбудові Кам’янець-Подільського древньосховища старожитностей (історичного музею) в 1890 році. Його праправнук Андрій із Києва на форумі сайту “ВГД” повідомляє, що у котромусь із архівів знайшов автобіографію Митрофана Антоновича, власноруч написану дрібним почерком на восьми сторінках.
З прочитаного там Трублаєвич-сучасник зробив висновок, що його прадід — лікар Сергій Митрофанович Трублаєвич — син подільського просвітянина й активіста споживчо-кооперативного руху. І на той час, коли Митрофан Антонович докладався до становлення “Просвіти” на Поділлі, Сергій Трублаєвич перебував у Ліфляндській губернії, а вже 1906 року служив лікарем Летичівської повітової земської лікарні. У роки революцій йому, колезькому радникові Сергію Трублаєвичу, випало стати старшим лікарем Кубанської Законодавчої Ради.
Він був мобілізований у Добровольчу армію і брав участь у 1-му Кубанському (“Льодовому”) поході. У Збройних силах півдня Росії — гарнізонний лікар Харкова, а 1919 року — корпусний лікар 1-го армійського корпусу. При тому, що носив погони білоармійця, Сергій Трублаєвич не цурався українського. Вже онук Митрофана Трублаєвича, народжений 1902 року Микола Сергійович, 1935 року був заарештований як член Української організації й на три роки висланий “за контрреволюційну діяльність” у Соврудник Північно-Єнісейського району Красноярського краю. 1937 року, перебуваючи в Красноярській тюрмі, отримав новий термін — трійка УНКВС краю у так званій справі Уткіна засудила його в числі двадцяти в’язнів ще на десять років. Але провини нащадок духовників із Поділля не визнав, і 1956 року був реабілітований крайовим судом.
