Штрихи до портрета мислителя

До 135-річчя від дня народження В’ячеслава Липинського

Віталій КУШНІР, завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського

17 квітня виповнилося 135 років від дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського — видатного нашого співвітчизника, основоположні принципи якого щодо творення незалежної держави української нації заслуговують на якнайпильніше вивчення та застосування на сучасному етапі. Далекого вже 1990-го, коли було зроблено перші кроки на шляху повернення пам’яті про славетного односельця (зокрема, впорядковано місце його поховання) нам дорікали, що ми “пана” з могили піднімаємо, що хочемо сюди “поляків накликати”.

Не складно було зрозуміти поведінку тогочасної влади комуністичних партноменклатурників, “совкову” свідомість представників тодішньої інтелігенції, зашореність дрібненьких чиновни ків та необізнаність широкого загалу, позбавленого правдивої історичної інформації. Сьогодні можна стверджувати, що за чверть століття ситуація у цьому плані дещо змінилася. Та чи погляди В’ячеслава Липинського посіли належне місце в головах громадян уже незалежної України? Чи державна влада робить для цього все залежне від неї?

Чи теоретичні напрацювання Липинського-державника наполегливо втілюються в практику державного будівництва? Що стоїть на заваді тому, щоб кожне поставлене запитання отримало ствердну відповідь? Життєвий досвід, набутий у ході дослідження страдницького життєвого шляху мислителя через вивчення його наукових праць, публіцистичних статей та епістолярної спадщини, ознайомлення з оцінками діяльності вченого історика і політичного діяча його сучасниками та іншими авторами дає підстави стверджувати, що Липинського ґрунтовно знає обмежене коло науковців, незначна кількість дослідників знає його поверхово, у владних структурах цікавляться ним одиниці. У суспільстві — взагалі туманне уявлення про цю геніальну людину та важливість її думок з принципових питань здобуття державної незалежності і формування модерної української нації.

Про поширення наукового доробку мислителя серед широкого загалу навіть не йдеться. У зв’язку з цим пригадуються слова академіка Івана Кураса зі статті “Перечитуючи В. Липинського”, опублікованої у науковому збірнику до 120-річчя від дня народження політика: “Нині стало навіть політичним кокетством з приводу або й без нього посилатися на В. Липинського. Але, на жаль, суть його державницької теорії залишається, свідомо чи несвідомо, поза увагою як українського істеблішменту, так і народнх мас. Липинський надто незручний для політиканів, занесених примхливою долею на верхні щаблі влади в Україні. Присягаючись його ім’ям, вони в той же час смертельно бояться, що поширення ідей, які містяться в “Листах до братів-хліборобів”, розкриє народові очі на їхнє шахрайство”.

До тих пір, доки на державному рівні не буде розуміння необхідності виправлення такого становища, зусилля науковців та окремих шанувальників В. Липинського залишатимуться малопомітними. Необхідна тверда і послідовна політика в галузі освіти. Праці В’ячеслава Казимировича необхідно вводити в навчальні програми вишів, загальноосвітніх шкіл і то не як факультативні заняття. Адже формування еліти — “провідної верстви” (за В. Липинським) без цього немислиме. Громадянський, синівський обов’язок перед Батьківщиною кожного “без огляду на расу, віровизнання, соціальний стан” не виховається без вивчення теоретичної спадщини і прикладу життєвого шляху цього “поляка по крові і українця по духу”.

Величезних втрат упродовж віків зазнала українська спільнота (та чи ж спільнота?) від традиційного “взаїмоїдствування” багатих і бідних, українців і неукраїнців, православних та іновірців. Наріжним каменем державної будови Липинський запропонував покласти принцип територіального патріотизму. У вступній статті до знаменитих “Листів до братів-хліборобів” він написав: “Для державного унезалежнення України… ми хочемо всі класи і всі “нації” України об’єднати під спільним гаслом політичним (потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава) і під спільним гаслом патріотичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини)”.

Це не лише заклик громадянина до своїх земляків. “Доказ фактичного, а не словесного народолюбства” В. Липинський довів прикладом свого життя. “Прийняттям за свою української мови народної” засвідчив, що він є “кров від крові і кість від кості” син цього народу. А “ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству”, до якої належав “в одну з цим народом українську націю та витворити з ним одну Українську державу”, Липинський ствердив посвяту свого життя. Не жадоба наживи, лише світлий ідеал Незалежної Української Держави служив йому провідною зорею у темряві буття. “Винесене з батьківського дому виховання” заклало основи розуміння сином землевласника не лише своїх прав, а й високого синівського обов’язку перед краєм і народом, серед якого поселилися його предки. В листі до Осипа Назарука він писав: “Українцем я був, відколи вродився, тобто мене нещастя України зв’язало з нею всім тілом і душею, хоч у родині тоді говорили по-польськи і французьки.

Не став поляком тому, що політична польська ідея не захоплювала вже більше нікого в нашій родині, як ідея для нашого краю явно шкідлива”. Кожну людину, як мікрочастинку людської спільноти, оточує певне коло ближчих і дальших родичів, однодумців, сподвижників, друзів та недругів. Чим визначніша постать, тим густіше плетиво зв’язків, а отже, і взаємних впливів. Завдяки напрочуд насиченому листуванню В’ячеслава Липинського та акуратному веденню ним журналу вхідної та вихідної кореспонденції, стало можливим прослідкувати і виявити величезне коло його респондентів, а також інших відомих осіб, що згадуються в листах. Це визначні діячі української культури, науки, державні мужі, служителі церкви, журналісти. Багато хто з них залишив яскраві свідчення, що стосуються постаті нашого земляка. Використовуючи доступні джерела, попробуємо окремими штрихами змалювати портрет людини, вченого, громадсько-політичного і державного діяча, видатного українського історика В’ячеслава Казимировича Липинського, якого з повним правом названо Вели ким Українцем.

Здобуваючи освіту в першій Київській гімназії, В. Липинський займав уже чітко означену позицію поборника ідеї об’єднання молоді на принципах територіального патріотизму, що зобов’язувало б кожного юнака, незалежно від національного чи соціального походження та віросповідання, стати в обороні прав української нації. Безперечно, великий вплив на усталення цих поглядів зробили вечори в домі Марії Миколаївни Требінської, де збирався цвіт київської інтелі генції. Серед учасників цих зустрічей були відомі діячі, об’єднані любов’ю до України.

Це Вадим Щербаківський, Євген Чикаленко, Володимир Щербина, Олександр та Софія Русови, Володимир Науменко. Інколи на зібрання заходили Панас Саксаганський, Микола Лисенко, Орест Левицький, Марія Заньковецька та інші. З цього приводу київські дотепники піджартовували: “Собирались малоросы в тесно сомкнутом кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”. До речі, майбутній визначний український історик Наталя Полонська-Василенко, за походженням росіянка, у той час уже дружина відомого українського історика Миколи Василенка, теж доволі скептично ставилася до цих зустрічей. За версією польського дослідника біографії В. Липинського Богдана Ганцажа, саме їй належить авторство епіграми. Під час виступів на цих зібраннях авторитетних промовців Липинський, за словами Н. Полонської-Василенко “був мовчазний, з зосередженим виразом очей, він уважно слухав дискусії, жадібно ловив слова керівників”.

Словесний портрет пізнішого часу доповнює нашу уяву про юнака: “Міцний брунет зі смаглявим обличчям, з чорними, повними запалу очима, з енергійною зовнішністю здобував собі відразу симпатії знайомих”. Так згадував зустріч з В. Липинським 1904 року студент права Ягеллонського університету Роман Метик. Він же залишив нам спогад про те, що легенева недуга у Липинського пов’язана із забоєм грудної клітки внаслідок падіння з коня при невдалій спробі подолання перешкоди. (В’ячеслав надзвичайно любив швидку верхову їзду та брав участь у кінних перегонах).

Навчаючись у Кракові, в Ягеллонському університеті, В. Липинський стає активним учасником просвітянських заходів та сіячем Шевченкового слова. Авторитет його як одного з очільників цього руху зростає. Університетський професор україністики, відомий західноукраїнський письменник Богдан Лепкий писав: “…незважаючи на молодий вік, став авторитетом. Всі гуртувались довкола нього і слухали уважно”. Слід зазначити, що в цей час Липинський у заповненій особисто анкеті на 1904 навчальний рік у графі “національність” уже твердо записав: “Українець”.

По закінченні університетських студій у Кракові та Женеві, В’ячеслав Липинський займається історичними дослідженнями. Він активно співпрацює з редакцією щоденної української газети “Рада”. Публіцистичну діяльність В. Липинського високо оцінює засновник і головний редактор часопису Євген Чикаленко, називаючи його “найталановитішим публіцистом” та “другим інтелектуалом” після Грушевського.

Свої праці молодий історик видає окремими брошурами. Потужніші ввійшли пізніше у збірник “Z dziejуv Ukrainy” (“З історії України”), виданий 1912 року в Києві. За вагомий науковий доробок молодого історика 1914 року прийняли дійсним членом Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові. Після виходу першого історичного дослідження про Данила Братковського польська преса зарясніла нападками на автора.

В обширній полемічній праці Францішка Равіти-Гайворонського зокрема написано: “…книжка його, вважаю, то не тільки “історія”, але й передовсім публіцистика найгіршого ґатунку, публіцистика, основана на фальшуванні історії, на підкреслюванні найтемніших її сторінок, аби на традиції боротьби і взаємного винищення будувати подальше життя двох братніх народів”. Водночас український історик Дмитро Дорошенко високо оцінив цю першу працю В. Липинського: “Невелика, але високоцінна розвідка”. (Нагадаємо, що український шляхтич Данило Братковський за участь в антипольському повстанні під проводом Семена Палія був страчений 1702 року на ринковій площі в Луцьку. За Самійлом Величком: “Посеред ринку луцького через ката на сім разів мордерсько зістав стятий”).

Відбираючи в українців право на правдиву історію, Равіта-Гайворонський із позицій польських шовіністів намагається викликати серед своїх одноплемінників вороже ставлення до В’ячеслава Липинського, аби ідеї його не набули поширення насамперед в шляхетському середовищі. Незважаючи на це та активно боронячи свої погляди, В. Липинський продовжує натхненно пропагувати саме мирне співіснування етнічних поляків (і тих, хто себе за таких вважає) з українцями. Більше того, він закликає польсько-шляхетську верству в Україні до активної просвітницької роботи серед місцевої людності, аби формувати з неї повноцінну, свідому державницьку націю.

У його ранній публіцистичній праці “Szlachta na Ukrainie”, виданій 1909 року у Кракові, наголошено: “ Не хочемо бути винятками серед цього народу, котрого рідними братами ми є — це значить кредо наше: працювати з тим братом нашим над відродженням знедоленої, зневаженої Вітчизни нашої”. Який вигляд мав цей “дивакуватий пан, що хоче України” (вислів В. Липинського. — В. К.), можна частково побачити зі спогадів мешканців с. Русалівка на Уманщині, де на подарованому йому дядьком Адамом Рокицьким хуторі він засновував своє господарство. От що писав у листі до автора цієї публікації русалівський сільський голова Павло Семенович Лесь: “Мої покійні мама розказували, В’ячеслав Казимирович не любив шикарності, як інші пани. Зодягався по-простому, чемно вітався з людьми, гонору не мав. Заможні селяни запрошували його в гості, не цурався. Любив українські пісні, когось слухав, а сам говорив мало. Мабуть, він із перших, хто дізнався, що в нашому селі двічі побував Т. Г. Шевченко.

Не скупився з людьми розплачуватися за роботу. У 1898 році запрацював у сусідньому селі цукровий завод (тоді цукроварня). Пани на своїх землях були зобов’язані висівати цукрові буряки. А біля цукрових буряків роботи вдосталь. Приїжджали в село панські економи.

Економ Рокицького давав за день на прориванні цукрових буряків 1 копійку, Рожнатовського — 1,5 коп., а Липинського — Левко Зануда — 2 копійки. А за 2 копійки можна було гарно посидіти з компанією у шинку або ж купити чоботи-витяжки (це зі слів старожилів села)”. А ще згадував П. С. Лесь, що в селі ходили оповіді про вишивані рушники (мабуть, волинські. — В. К.), які були в хаті В. Липинського. Але, на жаль, під час Корсунь-Шевченківської операції часів Другої світової війни “…разом з рушниками село згоріло”. Які теплі спогади лишив по собі пан В’ячеслав, проживши у Русалівці лишень один рік, де навіть з його рушниками “село згоріло”, а не навпаки! Воєнне лихоліття Першої світової перервало наукову та господарську діяльність В. Липинського. Він був мобілізований у діючу армію. В листі до Сергія Єфремова від 08. 08. 1914 р. повідомлено: “ Шлю Вам, Євгенові Харлампійовичу (Чикаленку. — В. К.), і всім моїм знакомим найсердечніший та найщиріший, може бути, останній привіт — з надією, що з крови, котра тепер ллється, з того великого перевороту виросте краща доля і для нашої України. Без цієї надії все, що робиться тепер, було б таким страшним кошмаром, що пережити його не було б в людській силі. Я особисто почуваю себе краплиною великого потоку.

Іду разом з міліонами синів нашого народу, так, як взяли нас разом з наших сел. І вірю, що кров наша не пропаде марно”. Навесні 1918 року “руїнники України” (слова В. К. Липинського. — В. К.) спалили маєток вченого. У вогні загинула бібліотека та архів, які, за словами першого президента Східно-Європейського дослідного інституту імені В. К. Липинського у Філадельфії Євгена Зиблікевича, “…були в одному ряду серед найбільших приватних колекцій з історії і політичної думки в Україні”.

Революційні події покликали В. Липинського до активної праці на ниві державного будівництва. На його особі зосередилася пильна увага при формуванні уряду Павла Скоропадського. Коли Скоропадський радився з Є. Чикаленком, кого послати у Львів, той запропонував В. Липинського як “…людину солідну, розумну”. На що Гетьман відповів: “Да, я його знаю і ціню, але його я думаю взяти сюди”. Високу оцінку політикові дав тодішній Міністр закордонних справ Д. Дорошенко: “Його авторитет стояв так високо у всіх українських національних партій взагалі, що ім’я В. К. Липинського незмінно фігурувало у всіх комбінаціях зложення нового кабінету міністрів, як кандидата на пост Міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі”.

Проте В’ячеслав Липинський погодився очолити дипломатичну місію при цісарсько-королівському дворі у Відні як Надзвичайний Посланник і Повноважний Міністр Української Держави. 1918 року його портрет поміщено в київському ілюстрованому тижневику “Око” у рубриці “Українці, про котрих балакають”. Після повалення Гетьманату В. Липинський ще деякий час залишався на чолі посольства, хоча не вірив у спроможність нової влади втримати державне кермо у своїх руках, бо вважав, що зараз, як ніколи, потрібна сильна влада, а “українська демократія нездатна до будови Української держави”. Рішення не полишати відповідальний пост дипломат обгрунтовував тим, що у такий вирішальний момент ніхто не має права ставити особисті чи партійні інтереси вище державних.

У цей час він постійно відчував упереджене ставлення до себе з боку Директорії. Особливо неприязно до Липинського ставився В. Винниченко, наголошуючи на його польському походженні. Цікаві спогади з цього приводу залишив Є. Чикаленко. На закид Винниченка, що Липинський — поляк, Чикаленко відповів: “Липинський такий українець, що дай Боже таких… Липинського я знаю ще гімназистом”. Водночас з відступом армії УНР та Директорії багато чільних діячів українського відродження подалося на Захід. Є. Чикаленко, перебуваючи 30. 03. 1919 р. в с. Жаб’є Косівського району, записав у щоденнику: “Дуже мені хотілося ще побути скілька день в Станіславові, бо прийшла телеграма, що В. Липинський, віденський посол, має цими днями проїхати на Україну; дуже мені хотілося з ним побачитись, не тільки через те, що я його дуже люблю і поважаю, а й через те, що я мав від нього довідатись про Петруся (син Є. Чикаленка. — В. К.), який повинен був бачитись у Відні з ним.

Крім того, я знав, що Липинському і цікаво, і потрібно буде довідатися від мене, як свого однодумця, про все, що діялось у Києві, і що привело до повстання проти гетьмана і до большевицького наступу на Україну. Липинський ще з весни виїхав послом до Відня і мало був усвідомлений про те, що діється в Україні, бо вже і за часів гетьманських, під кінець літа, в урядових сферах почалось таке замішання, що ніяких регулярних зносин з посольствами не було. А після перевороту, коли влада перейшла до Директорії, то з Липинським ніяких зносин не було, бо Винниченко чомусь був страшенно настроєний проти Липинського як католика і не хотів його вважати як посла, навіть, кажуть, видав розпорядження увільнити його з посольства, але міністерство закордонних справ затримало і не виконало того розпорядження”.

Мало хто з відомих українських діячів того часу поділяли монархічні погляди В’ячеслава Липинського. Для Євгена Чикаленка теж потрібно було пройти нелегкий шлях до визнання слушності його думок щодо форми організації міцної державної влади. У листі до Є. Лукасевича Євген Чикаленко зазначив: “Липинського я вважаю за найбільший інтелект на Україні після Грушевського. Але обидва вони по російській приказці — “На всякого мудреца довольно простоты” — спіткнулись, і один полетів безконечно наліво, а другий — направо. Один думає збудувати державу мужиками, а другий — панами, але ні одна держава не збудується на одному класі”.

Пізніше, емігрувавши до Австрії, Чикаленко до Лукаcевича писав: “Ідея монархізму не тільки наситила повітря на Україні, а й тут носиться між інтелігенцією, у якої соціалізм прийнятий як захисний колір в 17 році (соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники), але вони ще не насмілюються голосно це сказати, як самі кажуть, та й деякі есери та есдеки такої ж думки, але не признаються. Це тільки у Липинського стало сміливості голосно сказати, що тільки монарх може збудувати українську державу, але, на жаль, він зв’язав цю ідею з Скоропадським та з великоземельним панством, коли, навпаки, треба будувати мужицьку монархію у нас, як Норвегія, Болгарія, Сербія і т.д., тобто грос-бауерівську (фермерську. — В. К.), на яку згоджувалися і німці, але тоді Грушевський, бажаючи ще більшої популярності, друковано заявив, що есери покажуть світові “зразок соціалістичної держави”. Та й показали!

Так само показав Винниченко вкупі з Раковським зразок комуністичної держави. Очевидно, народ з 80 % анальфабетів нічого ліпшого за монархію не може збудувати, бо республіка є формою, яка вимагає принаймні 80 % грамотних, як це мають Фінляндія, Естонія, Латвія, не кажучи вже про давні республіки.

Коли ми не зуміємо посадити свого монарха, то неминуємо доведеться попасти в ярмо всеросійського, це для мене очевидно. Тільки наш монарх зміг би оборонити нашу державу від Москви, а згодом і об’єднати всі українські землі!”. Критично оцінюючи “гризню” українських емігрантів про різні форми державної влади в Україні та її залежність від влади сусідньої Росії, Є. Чикаленко робить висновок: “…і тільки Хлібороби-Державники, на чолі з В. Липинським, твердо й виразно стали на точці погляду, що Українську Державу може збудувати й оборонити від сусід тільки “дідичний” Гетьман-Монарх. До дуже логічних та переконуючих аргументів В. Липинського, одного з найліпших знавців гетьмансько-козацького періоду нашої історії, можна хіба додати тільки те, що, справді, не можна збудувати й оборонити держави з республіканською формою там, де нема своєї національної буржуазії і майже нема інтелігенції і де 80 % людності не може прочитати навіть виборчих списків”.

Несподівано високу оцінку отримала праця В. Липинського “Листи до Братів-Хліборобів” від українського націонал-комуніста Миколи Хвильового, який, прочитавши їх, захоплено вигукнув: “Ідеї ці полонили мене! Я безсилий критикувати їх! Цей товаришок геніально вивчив Україну. Тому думки його справді геніальні”. З листа дочки Є. Чикаленка Вікторії, писаного 21.07.1920 р., довідуємось про долю В. Липинського в еміграції: “Олександр Філ. (СкорописЙолтуховський. — В. К.) сьогодні рано виїхав до Відня в свою редакцію: готують вже другий випуск “Хлібороба” (“Хліборобська Україна”. — В. К.). Перший ще не вийшов, але ось-ось має вийти. То досить велика книжка і є в ній багато статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липинського. На жаль, Липинський дуже некріпкий: оце недавно пролежав знов майже місяць з температурою 39,0 з лишнім: якийсь грип, кажуть, а я думаю, що у нього і легкі хворі, а од легких вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, бо боїться, що умре з голоду, бо грошей за душою ніяких немає. А мусить слать ще жінці і дитині в Галичину, бо і ті нічого не мають. А тут ще й на “Хлібороба” треба грошей: друк тепер коштує страшенні гроші, і ось тому так довго альманах і не виходить, що все бракує грошей на друк, а позичить ніде”. У своєму щоденнику Євген Чикаленко, проживаючи у Карлсбаді, записав: “Заїздив сюди, до Карлсбада, щоб провідати мене, зять мій О. Ф. Скоропис.

Він їздив до Берліна, щоб здобути грошей для В. К. Липинського, якого лікарі посилають до Швейцарії, кажучи, що він довго не видержить, коли не виїде туди. Шкода мені дуже Липинського, бо я вважаю його одним з найцінніших українців. В Берліні не пощастило вирвати від німців (100 т.м.) по асигновці Мартоса, яку він видав вже давно Липинському.

Скоропис сподівається, що вдасться таки вирядити Липинського, бо коли не дадуть грошей німці, то дасть на це Скоропадський, коли йому пощастить продати ліс, якого у нього 41 тис. десятин десь в Московщині”. У листі до батька 10.12.1920 року Вікторія Скоропис повідомляє: “Ол. Ф. знов виїхав днів на 3 до Липинського. Липинський, як і всяка хвора людина, боїться рушити з місця, боїться подорожі, та, може, і не дарма: тепер їхати дуже не зручно: вимотує здоров’я у здорових, а йому може скоротити і життя! У нього там хата тепла, а аби дістав більше грошей, то й харчувався би краще, а то дуже багато працює, а їсти гаразд нічого, бо на все страшенна дорожнеча”. Надзвичайно сильно охарактеризував В’ячеслава Липинського авторитетний представник духовенства Української Греко-Католицької Церкви Йосип Сліпий, який відвідав його, прикутого хворобою до ліжка, взимку 1930 року: “Я був два рази у Липинського в його маєтку у Стирійських горах, в Бадегу.

Не було більшої духової насолоди, як розмовляти з тою людиною. Його ум — це, мабуть, найглибша українська криниця знання, а під духовим оглядом — це просто велетень. Робив у розмові вражіння лікаря, що може і вміє поставити на ноги знеможену і биту сумнівами людину. Мені ніколи більше не довелося стрічати в життю такої багатої в духовому й розумовому розумінні людини”. Тяжким для Липинського були його розрив і ворожнеча з О. Назаруком, з котрим він провадив жваве і цікаве листування впродовж майже десяти років. З цього приводу тим більше вагомим є твердження О. Назарука, яке він висловив у статті на шості роковини смерті В. Липинського “Панахида по Липинськім”: “…той світський чоловік виконав заповідь Божу про любов до ближнього, виконав її повністю. Серце своє і великий ум свій пожертвував погордженим, гнобленим, топтаним ближнім своїм…

За що ж він такий улюблений? За правдиву і велику любов свою до землі української і до народу українського, на котрій і серед котрого поселилися прадіди його як колоністи. А він здобув собі право почуватися не колоністом, але горожанином української землі і то не змінивши віри ні обряду свого. В’ячеслав Липинський все був і до кінця остався вірним Католицькій Церкві і римо-католицькому обрядові. Та від Кавказу по Сян, мабуть, нема такого українця, без огляду на те, чи він православний чи греко-католик, який у тім римо-католикові не бачив би рідного брата, що найщиріше любив українську землю і нарід її та бажав їм усім серцем своїм якнайкращого розвитку і працював для такого розвитку. Не може бути сумніву, що Липинський — се найбільший з політичних мислителів нашої землі і що черга на його зрозуміння ще прийде.

Ще здійсняться величні замисли його. Здійсняться може скорше, ніж думають люди”. Одна польська газета 1930-х років назвала В. Липинського “парадоксом нашого століття”, чим підтвердила несприйняття польським загалом великого патріота Української Землі, який з походження був поляком. Та прислухаймось до голосу дружини Болеслава Змієвського, племінника В’ячеслава Липинського, пані Ірени Кучі-Змієвської, до речі, теж польки, яка в листі до автора цієї статті написала: “В. Липинський був дуже мудрою людиною, і якби всі були такими — не було б війн і тієї величезної трагедії” (мається на увазі українсько-польський конфлікт часів Другої світової війни. — В. К.). В одному з наступних листів п. Ірена знову повертається до характеристики свого визначного родича: “Цей лист (ідеться про лист В. Липинського до К. Пуласького. — В. К.), як на мене, — то дуже цікава фактура — свідчення правоти і шляхетності автора. Читала його багато разів, хоча копія дуже затерта. А однак поляки його не дооцінили. Та хіба тільки його? Крашевському теж не могли подарувати скасування панщини. Якби було більше таких правильних людей, як ці двоє, може, не було би війн і заздрощів”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment