Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, м. Львів
Тут, у горах, ще тільки починають цвісти яблуні, і люди неквапно, без жодної гарячки, садять картоплю. Вулицею проїжджає цілком сучасний катафалк, а не вантажівка з труною, обставлена вінками, застелена єдиним килимом, знятим зі стіни. Я дивлюся з віконного отвору покинутого будинку
школи, намагаючись побачити те, що бачили мої тато й мама, молоденькі вчителі, на початку 50-х, стою на сходах там, де стояли їхні перші учні в несусвітніх шароварах і піджачках старших братів. Приїхати невпізнаною і чужою — це я вмію, просковзнути наче тінь короткими стежками раннього
дитинства. Я це робила не раз. Але зараз настав час дізнатись більше, підставити долоні під потік рідної бойківської бесіди, з якою я ніколи не розлучалась. Варто зупинити будь-кого з дорослих і всі пригадують тата і маму, нас з сестрами, хоч то було понад 50 років тому. Так ніби вчора. Дочка жінки, яка тримала на квартирі маму й тата, виймає їхні світлини і каже, що саме позавчора їх передивлялась, наче щось відчувала. Є хата, є кімната, де народилась моя старша сестра, і вона зараз сідає на ліжко в тому кутку і слухає драматичну історію своєї появи на світ.
У сусідньому селі, затиснутому між горами, не покладаються на живу пам’ять. Там історія записана на кам’яних скрижалях: хто, коли і від чиїх рук загинув, хто був висланий у Сибір. На місці хати, де енкаведисти спалили родину Сидораків, десятеро дітей, теж камінь з іменами. Тут уже не сонячні барви весни, зворушлива родинна історія, а біблейські історії зради, героїзму, божевілля, яблуні на зарослих попелищах, глибоке внутрішнє протистояння. Тут нічого не забувають. Тут кожного року після відправи у церкві на Покрову не сідають за столи, а йдуть чотири кілометри в гори, щоб помолитись на могилах свого Небесного десятка — юних січових стрільців, що загинули сто років тому у нерівній битві з тими, хто зараз вбиває таких самих юних і прекрасних. Чи таке можливо, питають мене люди, які вважають українців покірними і заздрісними, не вартими власної держави. Так, тільки там, де історична пам’ять передається з покоління у покоління, де люди не дали себе зламати терору, а в Карпатах він був жахливий. Але нашими
союзниками були і залишаються ліси і гори, птахи і звірі.
