Про рішучих чиновників імперських і… нерішучих наших
Сергій ЛАЩЕНКО
Уже під час першої своєї поїздки на Донбас звернув увагу на чималу кількість спотворених українських прізвищ. Навіть поцікавився родослівною одного ну дуже прорадянського і проросійського носія прізвища “Луц”. Ким були його предки? Шведами, німцями, прибалтами? Може, в оригіналі було“Луутс”? Тоді це естонське прізвище. Довго ламав собі голову… А виявилося, що той пан був чи-стокровним українцем, а дід в усіх документах проходив, як “Луць”. Онук же зовсім не протестував, коли той м’який знак прибрали. Луц то й Луц — так милозвучніше для російського вуха. Бо москвич і рязанець точ-но не вимовить оте чудернацьке “ць”. Це ж майже як “паляниця”… Брати з півночі полегшили сприйняття чудернацького, на їхню думку, прізвища досить радикально. Просто викинули м’який знак. І воно тепер в усіх документах так проходить — “Луц” навіть в українському варіанті. Відтоді я отримав чимало підтверджень того, що прізви-ща українські на сході України безсоромно спотворюють. Але найбільше вражає та легкість, з якою це роблять дотепер чиновники-колонізатори. Вони рішуче задають тон, а далі вже все йде, як по битій дорозі. Навіть опору жодного не виникає. Це як “отжатіє” Криму 2014 року — посунули на хохлів рішуче, і все вийшло добре.
* * *
А тепер уявіть собі масш-таби явища. Пишу добрі стат-ті про патріотів Донбасу, а від них нерідко чую претензії. Мов-ляв, чому назвали мене “Чорногором”? Я ж Чер-но-гор! І до імен претензії є: “Називаєте мене Самійлом, а я ж Самуїл…” І це сказав не якийсь там сепар, а патріот, якого лише дивом не розстріляли за український прапор 2014 року. І батько у нього українськомовний, із села. Щоправда, вірянин, протестант, тому й ім’я таке дав синові. Ледве я відбився від звинувачень у перекрученні, пояснивши, що у вас на Донбасі так писати можна, а у нас уже не так зрозуміють… Тож вибачайте. В українських текстах буде так, як я написав, а у місцевих, російських — дивіться самі.
* * *
А те, що на Донбасі, Харківщині, Одещині ще довго спотворюватимуть українські прізвища, сумніву немає. Надто важкий спадок русифікації отримали ми від імперії. Скажімо, Реву будуть вперто називати “Рьовою” — і це при тому, що “е” під наголосом. Але імперська сверблячка — непереборна сила! Наступний приклад. Є такий Євген Понасенков — відомий російський історик і публіцист. Явно ж предки були Панасенками! Бо від слова Панас (Афанасий) а не “понос”. І це не якийсь там пришелепкуватий актор Пореченков, який стріляв із кулемета по наших бійцях, оборонцях Донецького аеропорту. Позиція Євгена гранично проукраїнська — ще трохи і може повторити долю Нємцова… Але сумніваюся, щоб його самого хвилювала правильність написання прізвища з української точки зору. Бо в імперії зміна ідентичності зворотного ходу не має. Зробили рішуче і швидко, а далі спробуй доведи, що ти не слон. Тому й не дивуйтеся, коли почуєте таке прізвище, як Горьковенко. То ще добре, коли носій прізвища живе в Костромі чи на Єнісеї — там воно не так ріже слух. Але ж і на Херсонщині може мешкати, і в Харкові. Предки, звісно, були Гаркавенками, але ж росіяни не розуміють етимології українських прізвищ. А “сверблячка” імперська традиційно є і стимулом, і дороговказом, і керівництвом до дії. Скільки ж таких чиновни-ків попрацювало на безмежних просторах імперії — і в армії, і у відділі кадрів, і навіть у пологових будинках! Московитам раз плюнути — переправити Тягни-рядно на Тянирядно, або Вівсяну на Овсянную. Уявляєте? Зміни першу літеру прізвища — і в його власниці виникне чимало проблем. Але що їм до того? Міняють. Втішаймося тим, що не записали “Тяниодеялова” або “Овсянникова”.
* * *
Нещодавно познайомився з літнім просвітянином, який також має власний “компромат” на чиновників-імперців. І зібрав він його, проживаючи на Донбасі. Аналогічних прикладів — безліч. Скажімо, у Львові живе добродій Василь Карпів. А його рідний брат у Донецьку вже пишеться, як Петро Карпов. У Тернополі живе пані Ольга Білик, а в Макіївці сестра її — Марія Бєлік. Варто опублікувати список просвітянина! Там навіть зазначено, яка інстанція змінювала прізвище. Треба помаленьку готувати ґрунт і розробляти стратегію дерусифікації і повернення питомо українських прізвищ. З-під палиці процес навряд чи піде; тому не все зразу. Але й під лежачий камінь вода ніколи не потече — треба рухатись. Українсько-російська війна не залишає для нас іншого виходу. Понад десять тисяч убитими! Тож не виключено, що, зайнявшись цією шляхетною справою, ми врятуємо чимало життів наших
онуків і правнуків.
