Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, м. Львів
Колись воно подасть мені знак: у сутінках раптом проступлять контури земляних валів, запіє півень, брязне засув на брамі, що зачиняється на ніч. Втім, у мене немає жодного сумніву, що між Хоросно і Деревачем було місто Лебедин. Про це розповів знайомий крає знавець, коли показував мені печерний храм, що втиснувся у землю, майже похований у ній. Ми з ним пообіцяли собі шукати всюди в документах і книгах згадки про Лебедин, але минуло два роки — і нічого. Місто зникло десь у XV столітті, а може, й раніше. Зненацька. Щось мені підказує, що воно було островом у Сарматському морі, як називають цю місцевість з білими дорогами і крейдяними скелями. Що люди там жили відокремлено, замкнуто, і тому не залишили по собі нічого, крім одного слова — Лебедин. В Україні є ще кілька міст із назвою Лебедин, але в історичні часи, коли існували вже хроніки, були б записи про те, що їх заснували вихідці з цього Лебедина. А може, на ці записи наклали табу. Немає тут ні озер, ні рік, де б плавали лебеді. Я чула, ніби цей пташиний топонім пов’язаний з пелазгами, народом, який кровно пов’язаний з етрусками. Про Лебедин знають лише деякі місцеві мешканці: було таке місто. І все. Чи на місці піщаного кар’єру, чи на горі, що нависає над ним, чи на кам’яному плато з боку Деревацького лісу. Можливо, воно входило до Країни Білих Хорватів.
А це інше місто — Соколів на Стрийщині, про яке відомо багато, є ще люди, які його пам’ятають. Місто було засно-ване Дідушицькими і проіснувало 500 років. А знищили його під час Другої світової війни. Повністю. Зараз там рівнина, з якої виглядає шматок підвали-ни школи, а край дороги — фігура Божої матері з відбитою рукою, яка колись стояла посеред міста. Соколів теж жив окре-мим життям, обслуговуючи маєток графів Дідушицьких. В архіві є метричні книги, що свідчать про людей, які були або виселені, або вбиті. Поляки, євреї, німці. І були тут стави, фруктові і трояндові сади, а не безживна пустеля. Про Соколів ніде не знайдете згадки в українському історичному контексті. Багаті Великі й Малі Дідушичі з церквою, обкладеною вагонкою іще одною новою, однаковими віллами з травниками, на яких стоять гіпсові буськи, знищили повністю єврейський цвинтар, а той, де поховані поляки та німці, заріс хащами. Там відкриті пограбовані гробівці, а хрести здані в металобрухт.
А це місто, яке не має навіть назви, але існувало тисячі років тому на горі Ласки і було брамою соляного шляху, що вів у Європу. Я називаю його пташиним, бо колись знайшла на горі кам’яну фігурку пташки з одним оком, щоб не ожила і не полетіла. Я знаю, що навпроти була священна гора Магура, а внизу на рівнині, що зветься Площиною, відбувались торги і політичні збори вождів. Мені снились жерці у високих конусоподібних шапках, розписаних знаками, які говорили незнайомою мовою, але, безперечно, слов’янською. А там, де зараз річка, ще до XVII століття було величезне озеро, залишок того ж Сарматського моря. Тоді позникало багато рік і озер, різко змінився клімат, настав час воєн і деградації.
Щодо безіменного пташиного міста, то є перекази, ніби бойки кидали каміння з гори у татар і так не пустили їх у Кар-пати. Але на горі Ласки нема каміння, тільки дрібні камінці. Тому, можливо, вони оборонялись із фортеці прадавнього міста, яке тільки тепер почало заростати лісом. Так місто отримало посмертне життя.
