Анатолій ГАЙДАМАКА: «Експозиції музеїв Шевченка не відповідають вимогам часу»

Анатолій Гайдамака — народний художник України, автор музейної Шевченкіани, проектів меморіалу “Бабин Яр”, Меморіалу жертвам Голодомору 1932—1933 рр., проекту розвитку меморіалу “Биківнянські могили”, комплексного рішення та реалізації художнього оформлення музею “Чорнобиль” та багатьох інших — загалом близько 40 архітектурних об’єктів. Брав участь в українських і міжнародних виставках, зокрема у Швеції, Данії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині. Вже протягом багатьох років митець активно пропагує творчість Тараса Шевченка, створивши музейні експозиції: Меморіальний музей-гауптвахта Т. Г. Шевченка в Оренбурзі, Музей Т. Г. Шевченка у місті Форт-Шевченко. В Україні — це Національний музей Тараса Шевченка у Києві, філія цього Музею — Будинок-музей Тараса Шевченка, Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”, Канівський музей Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника. Тому говоримо і про сучасний стан цих серцевинних для України об’єктів.
— Ви були головним художником експозиції Національного музею Тараса Шевченка у Києві. Розкажіть про цю роботу.
— Реставраційні роботи в будинку Терещенків у столиці проводили наприкінці 1970-х—на початку 1980 років минулого століття. Мені запропонували бути автором експозиції. Із вдячністю згадую Голову Ради Міністрів Української РСР Петра Тронька та його заступницю Марію Орлик, а також Галину Менжерес, тодішнього заступника голови Київського міськвиконкому що докладали чимало зусиль для того, аби в столиці постав сучасний музей Тараса Шевченка.
Створювалася дуже сучасна експозиція музею: в основі її був образ струни — як резонансне відтворення народного образу Кобзаря. Копітка робота тривала кілька років. Кільком фабрикам дали замовлення щодо виготовлення відповідного обладнання. Загалом було оформлено 22 зали, які відповідали певним етапа життя і творчості Тараса Григоровича. Постав музей загальнодержавного значення, який мав широкі світові зв’язки, перспективи подальшого розвитку, а відвідувачі — експозицію, що розповідала про Шевченка від його народження до кінця життя.
Тоді реставраційні роботи виконувала “Укрпроектреставрація”, зберігаючи первісні інтер’єри будинку Терещенків, пам’ятки архітектури. Я робив експозицію, і художнє її вирішення полягало в чіткому відтворенні періодів життя і творчості Шевченка — художника і поета. Для цього були застосовані знакові експонати у поєднанні з кольоровою гамою залів, відповідн символам-експонатам до періодів життя Кобзаря.
Тому не сприймаю ті “перетворення”, яких зазнав Музей до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Здійснили реконструкцію цієї будівлі згідно з проектом Лариси Скорик Зробили прибудову, знищили сад із меморіальною шовковицею, привезеною з Новопетровського укріплення, замурували вікна
і центральний вхід. Прибудували до історичної будівлі “сучасний” атріум. Скорик взялася й за експозицію. З 22 виставкових залів фактично залишилося 7. Викинула все обладнання, меблі, колони з пейзажної яшми, яку привезли з Орська, місця заслання поета.
Розкриття життя і творчості великого українського поета відступає на другий план. Чого вартий жест, коли експозиція починається не з зображення Кобзаря, його батька, матері, а Катерини ІІ. Такий собі уклін “русскому міру”, адже Янукович планував, що у відкритті оновленого музею в березні 2014 року візьме участ Володимир Путін. Цей захід мав бути одним із кроків на шляху “русского міра” в нашій державі. Країна змінюється, але експозиція у Національному музеї Тараса Шевченка залишається та ж, що й за часів Януковича. Сучасною експозицію в музеях знакових національних постатей

роблять сучасні ідеї світового музейного мистецтва, але в основі все одно залишаються експонати-оригінали. На жаль, від цього принципу відійшли, і, здається, не збираються до нього повертатися.
— Ви побували у місцях заслання Тараса Шевченка. Розкажіть, що це була за поїздка.
— Вона відбулася 1990 року на запрошення казахської сторони. Поїздку по Шевченківських місцях організувала місцева активістка Людмила Сапожникова, яка народилася в Аральську. Вона зізналася, що її завжди цікавила творчість Тараса Григоровича, хоча не завжди могла пояснити собі чому. Пізніше я довідався, що на засланні Кобзар дружив з родиною Сапожникових, і це дуже відома в тих місцях родина, яка зіграла свою роль у долі Шевченка, а на судні Олександра Сапожникова Тарас Григорович плив до Астрахані. До речі, Людмила подарувала Каневу кілька експонатів — речей казахського побуту, які ще не знайшли місця в експозиції.
У нас була можливість ходити тими місцями, де бував Тарас Шевченко. Саме тоді виник задум сфотографувати їх такими, якими вони були 1990 року. Від тієї поїздки залишилося багато цікавих світлин. На гелікоптері злітали на мис Барсакельмес. Це острів в Аральському морі, куди ходила експедиція Бутакова, в якій був Шевченко. Зараз це заповідник.
Серед зроблених знімків хотів би відзначити краєвид на малюнку Шевченка, що має назву “Токпак-Атисе-Аульє”. В 90-ті його називали “Шапка Мономаха”. Ми дивилися на цей краєвид із дна висохлого Аральського моря, а Тарас Шевченко малював його з човна. Також відзняли сучасний вигляд мангишлацького саду та скелі “Монах”, які зобразив у своїх малюнках Шевченко, знайшли надгробок, відтворений дуже ретельно у графічній роботі “Казашка Катя” і багато іншого, пов’язаного з перебуванням Тараса Григоровича в засланні.
— Пізніше Ви долучилися до створення експозиції Музею Тараса Шевченка у Казахстані, інших музеїв Кобзаря.
— Музей Тараса Шевченка у Казахстані відкрили 1932 року в колишній літній резиденції коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова. Він розповідає про життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка під час його перебування на засланні. Ми, українці, зробили нову експозицію музею.
Крім цього побував у навколишніх населених пунктах, де знайшов чимало меблів тієї доби, а також речі, пов’язані з експедиціями, в яких брав участ Шевченко. Всі вони увійшли до колекції музею. На початку цього року зустрічався з Надзвичайним і Повноважним Послом Казахстану в Україні Саматом Ордабаєвим, який розповів, що і сьогодні Музей активно працює, чимало людей у Казахстані цікавляться творчістю Шевченка, бо саме він першим у світі зобразив казахів, їхнє побутове життя.
Під час цієї поїздки вдалося побувати у місцях, де розташовувалося Новопетровське укріплення. За спогадами Шевченка, там стояла церква. Пізніше вона згоріла. А я знайшов завіси від дверей і цвяхи з цієї церкви. Завдяки сухому клімату вони залишилися майже неушкодженими. Також знайшов 3 розкладних солдатських ліжка з тих часів, одне з яких привіз до Києва. А в Оренбурзі в будинку, в якому бував наш геніальний поет, я разом з Володимиром Яцюком віднайшов чимало фотонегативів. Ідентифікувати їх важко, але видно, що це фото з експедиції, в якій брав участь Шевченко. Є тут і світлина невідомого малюнка Тараса Григоровича, на яком зображений поет і його товариші-солдати.

Інша цікава знахідка — надгробок, який був зображений н одному з Шевченкових малюнків. Потім його передали до Національного музею Тараса Шевченка у Києві. На жаль, зараз він не в основній експозиції, а в запасниках.
Пізніше працював над оновленням експозиції в Національному заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка”. Його атмосфера — дитячі роки Шевченка, багато уваги приділено перебуванню поета в Україні. Символом цього музею стала поезія “Садок вишневий коло хати…” Символічно показані і Тарасові шляхи — стовпи зі вказівниками відстані до населених пунктів, у яких побував Шевченко. Я хотів, аби такі ж вказівники з’явилися в усіх великих містах, де бував Тарас, але, на жаль, цей задум не вдалося втілити у життя.
Крім цього я був головним художником при створенні експозиції у філії Національного музею Тараса Шевченка, що висвітлює київський період його життя, та попередньої експозиції Канівського музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника.
— Під час поїздок до Казахстану Ви зібрали багато цікавих матеріалів. Чи пропонували їх українським музеям?
— Останні три роки я постійно займаюся цим питанням. Але поки що унікальні знімки, зроблені в місцях Шевченкового заслання, не зацікавили Музеї Тараса Шевченка в Києві чи в Каневі.
Також уже три роки б’юся над тим, аби повернути до Канівського музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника зал, присвячений періоду його заслання, відсутній уже 13 років. Цей розділ був досить насичений, його цінували відвідувачі, тут експонувалися матеріали з літературної та малярської спадщини Кобзаря цього періоду. А в центрі стояла справжня казахська юрта тієї доби та предмети, знайдені експедицією по Аральському морю!

Після реконструкції, здійсненої під керівництвом тої ж Лариси Скорик, замість експозиції про цей період життя і творчості Шевченка там влаштували конференц-зал. І це при тому, що у музеї є конференц-зал у цокольному приміщенні. За вісім останніх років цей конференц-зал використовувався лише 97 разів — у середньому 12 заходів на рік. До речі, жодного з них — міжнародного рівня. А весь останній час (майже 3 тисячі днів, або більше семи років) він завжди зачинений.
Такий стан речей можна було б зрозуміти в часи, коли при владі була Партія регіонів. Чому ж і після Революції гідності мало що змінилося? Ще в березні мені сказали, що тут не можна нічого змінювати, оскільки (аж у жовтні!) в конференц-залі буде проводити якийсь захід віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко. Неодноразово звертався з цього питання до міністра культури Євгена Нищука, але і в нього не знайшов розуміння.
Цей зал засідань ніяк не відповідає духу Тараса Шевченка. Про це вже написано і сказано багато. Але “начальники” чомусь віддали в жертву Шевченка. Не чують, не читають, не думають, кажуть, що у когось є інша думка. Чия це думка, ми не знаємо, але не Шевченка. Хіба можна було б уявити Тараса Григоровича у цих кріслах?
Залу засідань потрібно повернути до цокольного поверху, де вона спочатку проектувалася з окремим входом, а не водити делегації через експозицію на другий поверх.
А чи не цікавіше було б, щоб зібралися діти в юрті, яка була в центрі залу, познайомилися з періодом його заслання, почитали “Захалявну книжку” поета, помалювали. За ці роки великий період з життя і творчості Шевченка випав з поля зору сотень тисяч відвідувачів Готовий подарувати всі зібрані мною матеріали Канівському музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника, за умови відтворення зали періоду заслання поета у Казахстані, під час якого він зробив велику кількість малюнків і написав багато літературних творів. Звертаюсь до Президента України Петра Порошенка
з проханням допомогти вирішити цю проблему, бо всі “високі” інстанції я вже пройшов і результату немає.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment