Голос пращурів

Василь ЗАХАРЧЕНКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка

Я підтримую Вадима Пепу, який у своїй новій розвідці “Майстер-клас з імператором” (ПП “Едельвейс і К”, Вінниця, 2017) нарікає на те, що дуже мало вітчизняних науковців виявляють інтерес до дослідження доісторичного періоду України, зокрема до часу Трипільської культури й ще до глибших тисячоліть до н. е. А якщо хто й береться писати про доісторичне минуле нашої Вітчизни, то… “краще б вони мовчали!” — говорить В. Пепа.

Якщо тобі дорога Україна, її державна хода, то подбай же про її душу, її основний кордон, оборонний рубіж — українську мову, вивчи її від найглибшого коріння до зеленого вершечка, до її самобутньої на всепланетному полі квіточки, до золотого плоду. Свого часу, приступаючи до перших літературних спроб, я інтуїтивно вдався до записів лексики й синтаксису рідної мови з уст сільських полтавців, черкасців, уманців, донбасівців, буваючи в їхніх рясномовних краях. Зробив тисячі й тисячі записів народної мови. Я наткнувся на первозванну українську духовність, якою світяться сталі народні вислови.

Наша мова надзвичайно багата синоні мічно. Не рідкість у ній слова, які налічу ють по кілька десятків синонімів. А в окре мих слів кількість синонімів сягає за добру півсотню. Неповторне, небувале явище серед мов світу. Хіба не зрозуміло, що таке створювалося не за рік чи сотню років, та ке створювалося, виговорювалося віками, тисячами й багатотисячами літ, ще в сиві сивісінькі часи Дотрипілля, з першомов лення нашими українськими предками. Отаке ми маємо не до кінця розтрачене у віках національне супербагатство!..

Та варто заговорити про багатотисячолітню давність нашої мови, а отже, й нашого українського народу, як натрапите на скептичний усміх деяких академіків, член-корів Академії наук. Ну, гаразд, а звідки ж тоді в нашій рідненькій українській мові оця щиро-широка варіантність — через синонімізм, густу метафористику, образність, через особливий синтаксис, який часто переростає в метафору? І все це простий народний мовець уживає на інтуїтивному рівні, щоб якнайтонше, найточніше передати суть сказаного ним, донести свою думку, почуття, настрій. Це вам не штучноскомпонована, бездиханна церковнослов’янщина. Таке не понавидумуєш, не створиш за століття-двоє. Таке (як бачимо, відчуваємо!) виколошувалося, виколисувалося, розвивалося не одним тисячоліттям душею і розумом високоталановитого, ясночолого народу.

А як же академіки й не тільки академіки зі скептичним усміхом? Про них з усією відвертістю і душевним болем пише В. Пепа зі свого оборонно-наступального щиросинівського патріотичного рубежа: “Немало як професіоналів, так і любителів налітають на доісторичне минуле українського народу не як райські пташки. А риють, як сліпі кроти. “Синів Ізраїлевих” вони бачать в незбагненній далині — “від сотворіння світу”. А “Дажбожих онуків” не помічають навіть у четвертому-п’ятому-шостому століттях нової ери, не кажучи вже про періоди Мезинської археологічної культури та Трипільської цивілізації. Голос колядок і щедрівок (складених у сонцепоклонницьку добу. — В. З.) — не для їхніх вух. Самі в країні проживання чужі помислам і надіям правічному народу й шукають запопадливо сліди чужинців на всіх гонах минулого. Ладні віддати бознакому, без розбору, не ними набуті духовні багатства автохтонів, аборигенів, корінного від “сотворіння світу” люду… Кого і допоки переконувати, що український рід на своїй одвічно рідній землі сущий з такої ж давнини, як і китайці, єгиптяни, індійці…”

У сонцепоклонницьку добу на території нинішньої України народилися десятки-сотні тисяч колядок, щедрівок, гаївок, купальських пісень, які досліджує В. Пепа й знаходить у них живодайні дива, що дало йому можливість і право сказати: “Роди, племена з бозна-якої давнини розвивалися неперервно і незнищенно, щоб утверджуватися одним з найбільших європейських народів. А з ним “з нащада світа”, як виспівано в колядках та щедрівках, розвивалася невіддільно й невідривно його мова, нині одна з найрозвиненіших і найбагатших на планеті, наділеній у космічному безмежжі вищим розумом”.

Доскіпливе вивчення сонцепоклонницьких колядок і щедрівок не могло не змусити дослідника заперечливо заявити й таке (власне, основоположне в праці): “За радянської імперії спадкоємці московського шовінізму одурманювали філологію псевдотеоріями про “формування” української мови з якогось там ХV ст. Брехня несосвітенна…” Та ось же вона, щиро українська мова з минулих тисяч і тисяч років озивається до нас, — і сам думаєш, читаючи розвідку В. Пепи. — Учитуймося в колядках і щедрівках у ці рідні слова, в первозданний синтаксис нашої мови! Автор праці дає нам “ключ” до прочитання-продирання до цих подарованих нам нашими рідними пращурами виспіваних філологічних першооснов, до самісінької, як каже В. Пепа, “пам’яті української мови”. Які ж самородки вдалося виловити нашому дослідникові, пірнаючи в глибини українських тисячоліть? Назвемо кілька з них. Ну, про одну, найосновнішу, про сиводавню нашу мову ми вже трохи говорили. “Ось він — на виду! — менталітет українського народу, — зауважує В. Пепа. — Від м’якого серця, від лагідної душі — тяжіння до зменшувальних форм, до пестливих прикметників. Своєрідні тонкощі мови, суфікси, синоніми, порівняння вироблялися, плекалися й огранювалися тисячоліттями…

Надають нашій мові виняткової чарівності”. Крихти сиводавньої дійсності знаходить автор у колядках і щедрівках, з яких докочується до сучасності луна від часів, коли пращури українців займалися мисливством, полюючи на диких звірів, збиранням фруктів, меду від диких бджіл, рибальством. В інших колядках автор дослідження знаходить відлуння від язичницьких вірувань наших пращурів. Колядки доносять до сучасності первісні, а згодом — філософські осмислення довколишнього світу. В колядках відображення світогляду предків українського народу: як зароджувались уявлення про дивовижну гармонію неба із сонцем, місяцем, зорями, обожнювалися сили природи. А в скількох колядках, щедрівках оспівується землеробська праця, постають мальовничі психологічні картини орача, сівача за роботою, його руки тримають чепіги плуга, який оре землю, а орач уже в думках, в уяві бачить посіяне жито, як воно росте, як половіє, готове вже ось-ось до жнив… Чи є, чи нема господар дома? В стодолойці є, житейко віє. Ходімо ми йому заколядуймо, Чи не дасть він нам по коробочці. “Від яких доісторичних часів зворушлива картина трудів хліборобських? — запитує дослідник.

— Не міг дбайливий хлібороб почуватися так привільно, з такою наснагою, з такою любов’ю до сільської роботи ні за комуно-більшовицької диктатури, особливо після голодомору-геноциду 1933 року, ні за царату з уярмленням за Катерини ІІ у безпросвітньому кріпацтві, ні…” Мова з народних уст, — стверджує дослідник В. Пепа, — не лише проймає цілі тисячоліття, а й показує те, як предки наші (венеди анти склавини) осмислювали своє буття за тих доісторичних часів, до котрих не доторкаються ніякі писемні джерела.

Працюючи над текстами колядок і щедрівок сонцепоклонницького періоду, В. Пепа помітив, що дуже часто в них ідеться про дівочу цноту, високу моральність. Цьому, на відміну від багатьох інших родів, племен, народів земної кулі на території України спокон віків, ще з первісно-общинних часів надавалося великого значення! “З українського внеску в загально-людське, — пише В. Пепа, — вирізняється хоча б і те, що не через віки, а крізь неміряні тисячоліття пронесено виняткове поцінування і пошанування цноти, чистоти, отже, — благородства. Рівнозначне ще десь чи й знайти”.

Я цілком згоден із автором дослідження, коли він говорить, що “народнопоетичне, а з ним — календарно-обрядове — є святим письмом українського народу”. Зробив Вадим Пепа завдяки колядці й ще одне відкриття з “доісторичного (як він кваліфікує) періоду в житті нашого народу. Читаймо й ми слідом за дослідником: Чий то плужок по горі оре? Нашого пана господаренька. Найстарший синок за плужком ходить, Правов рученьков волики гонить. Лівов рученьков за плужок держить. Надійшли туди татуньо єго: — Ори ж ми, синку, здрібонька ниву. Та й посіємо яру пшеницю. (Записано 1884 р. в с. Новиці, Галичина. Опублікував В. Гнатюк). Дослідник наш закликає нас, читачів: “Звернімо увагу на рядок “надійшли туди (де син оре — В. П.) татуньо єго”.

Чи ж не “з нащада світа” у родинах українського роду дітям прищеплювалося звертання до батька, матері, а тим паче — до бабусі, дідуся — на Ви. “Звичай — це цар над усім”. Так запевняє ще з IV ст. до н. е. уславлений свого часу, як ніхто, давньогрецький поет-лірик Піндар”. Читач скаже: “Це поодинокий випадок”. Не поодинокий. Ось і я цього ж дня тільки розкрив один із збірників пісень, одразу ж натрапив на текст отакої колядки: Чи вдома, вдома пані бабуня? Що ж вони роблять, що ж вони діють? А вони діють — золото віють, Золото віють, срібло палають. Ой прийшли до них онученьки їх: — Дайте нам, бабусю, хоч одвійочку, Хоч одвійочку, хоч одмірочку, А ми понесем до золотаря, Поробим віночки на головочки. (Виділення мої. — В. З.). (Записано 1962 р. від Марії Перепелиці з с. Черемошне на Поділлі. Опублікувала Настя Присяжнюк у зб. “Пісні Поділля”. “Наукова думка”. Київ, 1976). Що ще звертає на себе увагу? Розвідка “Майстер клас з імператором” написана з любов’ю автора до України, до вітчизняної історії, до української мови, з патріотичним піднесенням і з синівською тривогою за майбутнє України.

Автор палко закликає: “Віднайдімо й покажімо, звідки наш рід. Як він зароджувався, розвивався, гонами яких тисячоліть добувався до сучасності. Постаньмо перед очима світу на повний зріст. Явімося в народів вільне коло нацією такого ж віку, як і ті, що вважаються найдревнішими. Будьмо свідомими того, що ми сущі на планеті “від сотворіння світу”, як проголошується в Біблії… Тепер, як ніколи, необхідно вкарбовувати на скрижалі історії слова правди. Не приречені ж ми до скону тягти плуга, як покірні воли, і жити чужим розумом та згинатися, підбираючи кинуті, як жебракам, хитромудрі теорії й підступні повчання. Прокидаймося! Прозріваймо! Ще не вмерла козацька Мати. І не вмре!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment