Наталія Горішна Крик Дощу

Душа болить…
Болить оте, що, може, й не існує,
Болить отак, як тіло не болить.
Я відмахнутись пробувала: “Ну його…”
Я наказати пробувала: “Цить!”
А те, що жоден прилад не фіксує, —
Пульсує, не вгаває ні на мить
І порядкує долею, й керує.
…Душа болить. О Боже, як болить!
Вірю
Вірю, що не все іще сказала,
Вірю, що сказала не усім;
Що коханням не відквітувала
І не навтішалася твоїм.
Вірю, що позбудемось страждання
І згадаєм:
у вінку садів
Україна — це земля кохання,
А не сиріт і невтішних вдів!
Крик дощу
Я не проспала жодного дощу,
Бо кожен з них кричав несамовито
Тим болем, що дозрів в верхів’ях світу,
Тим болем, що сама я ним кричу,
Коли прощаю і коли мовчу,
Коли не в силі, сплутана, злетіти,
Коли земля двигтить і гинуть діти,
А я нікого з них не захищу…
Не затулю…
Не сплю
Під крик дощу.
* * *
Серце не мовчить, воно болить,
Кіркою вкривається від болю.
— Серденько чутливе, що з тобою?
Як тебе з нетями пробудить?
Он весна птахами гомонить,
Сад ясніє білою габою…
І сказало серце: “В крові Схід,
За Вкраїну гинуть мужні вої.
От і я міцнію, як граніт.
От і я готуюся до бою”.
Лист
брату і сину
Не треба нам долі шукати
В далеких краях, на чужині.
Не стань мені ворогом, брате!
Вертайся додому, мій сину!
Америки, Польщі, Тайланди
Залишмо собі — для туризму.
Не треба там долі шукати,
Нема там нової вітчизни.
Можливо, ті землі й масніші,
Але навіть дивоптахами
Вкраїнського серця не втішить,
Співає воно солов’ями.
Вертайся, синочку, додому!
Згадай свої корені, брате!
В далекому світі — чужому —
Не треба нам долі шукати.
* * *
Блудить бджола по спустошених квітах,
Квола, безвольна, осіння бджола.
Срібною ниткою бабине літо
Міцно пришило її до крила.
Стійко, як та олов’яна солдатка,
Пост не лишає і тягне свій хрест.
…Тліє під снігом пушинкакрилатка,
Мов альпініст, що не взяв Еверест.
* * *
Ось бачиш, я вже спокійна,
З тобою грайлива знов.
А дружба моя надійна,
Тому що вона — любов.
* * *
Як граційно помирає квітка,
Склавши пелюстинки на чоло,
Наче перевтомлена лебідка,
Голову сховала під крило.
Тихо, без плачів і голосіння,
Бо ж таки лишила на землі
Щедре, гарно визріле насіння
І світлину на моїм столі.
* * *
Останні сливи падають у жовтні,
І так нестерпно хочеться назад —
В жарінь, у річку, в шльопанці, у шорти,
У вигадку, в любов, в едемський сад.
* * *
Прийди!.. Так мертвих кличуть з небуття.
Прийди!.. Так кличуть літо, що минуло.
Я — як дитя, обмануте дитя:
Покарана, але за що — забула.
Беззахисну оголеність свою
Знов прикриваю — недолугим віршем.
…Шурхоче осінь, що ти й досі мій ще…
Й вона мене і я себе — дурю.
* * *
Було так від Єви й Адама,
Чому б стали винятком ми? —
Я пахну твоїми руками,
Ти пахнеш моїми слізьми.
Анти
Гадаєш, з кохання нічого не вийшло? —
А шрами на серці? А стовпище віршів?
Загублено межі між долею й грою:
Ми — антикоханці, ми — антигерої.
Ми анти. Ми первісні. Дикі і вперті.
У смертних тілах у нас — душі безсмертні.
А спалахи творчості, хвилі знестями —
То наслідок зіткнень між антисвітами!
* * *
Полярні сили, вічне інь і ян,
Весна бринить в людині і у бруньці.
І ми уже не схожі на землян —
Закохані подібні до прибульців.
* * *
І цвіла б за вікном мейхуа
*
,
І голодна весняна бджола,
Наче лютий маленький дракон,
Захопила б рожевий бутон.
І в кімнаті червоних колон
Я б сама віддалась в твій полон,
Оповила б тебе, як смола…
І цвіла б за вікном мейхуа.
м. Черкаси
___________
*Мейхуа — тайська зимова слива.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment