«Театр-саркофаг київського Монмартра?»

Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член НСХУ, дійсний член АН Нью-Йорка
Нагадаю, що Андріївський узвіз — одна з вулиць історичного центру Києва, яка — чи не з останніх! — все ще зберігає свою самобутність, “ауру” старовини. Вулиця забудовувалася переважно в ХІХ ст.—на початку ХХ ст. і зберегла будівлі архітектурних стилів від періоду класицизму до модерну. Слід підкреслити, що згідно із законодавством про охорону пам’ятників, Андріївський узвіз є невід’ємно складовою Державного історико-архітектурногозаповідника “Древній Київ”, створеного 1987 року. А вже 2012 року архітектурному ансамблю цієї вулиці надано статус “Комплексного пам’ятника містобудування”, — на цій заповідній охоронній території заборонялося зводити будь-які нові масштабні споруди. Винятки — в особливих
випадках, з обов’язковою умовою, що нова споруда гармонійно вписуватиметься в історичне середовище і відповідатиме йому габаритами, стилістикою, інфраструктурою тощо.
Проект новобудови мав розроблятися на конкурсній основі із залученням до його обговорення громадськості, і остаточно затверджуватися Верховною Радою України. Варто нагадати, що Україна ратифікувала низку міжнародних угод про необхідність зберігати свою національну, історичну й культурну спадщину, що є значною і невід’ємною частиною світової скарбниці. Але, на жаль, спостерігається зверхнє ставлення до цих зобов’язань: випадок із “театром на Подолі” особливо промовистий.
Конкурс не проводили, театр почали будувати без жодного обговорення, на огорожі будівельного майданчика не було встановлено необхідного у таких випадках інформаційного щита із зображенням майбутньої споруди. Ось чому можна зрозуміти реакцію представників громадськості, які зверталися до ЗМІ, відповідальних чиновників із петиціями, організовували мітинги протесту під новобудовою, апелювали до Президента країни (і це, я думаю, дуже правильний тактичний хід, оскільки основним інвестором і меценатом будівництва театральної будівлі, як відомо, є корпорація “Рошен”).
17 грудня 2016 року створили цивільне об’єднання “Громада Андріївського узвозу”, до якого увійшли архітектори, мистецтвознавці, небайдужі до долі історичного Києва. Є, звичайно, і ті, хто рішуче став на захист протизаконного будівництва “Театру на Подолі”. Вже в день самої “презентації” будівлі на столі мера Києва В. Кличка лежав лист із підписами 50-ти діячів мистецтва (переважно театру й кіно), які вирішили морально підтримати ініціатора будівництва театру — режисера Віталія Малахова.
Щодо чиновників, то в їхніх офіційних заявах, хоч як дивно, довгий час абсолютно не йшлося про порушення охорони історичного середовища. Все зводилося до міркувань про те, що, “якщо комусь архітектурний образ майбутнього театру не подобається, то комусь, навпаки, дуже подобається”. Таким чином  дозволив собі висловлюватися й головний архітектор Києва Олександр Свистунов. Очевидно, у нього є серйозні “проблеми” зі знанням вітчизняного законодавства. Будучи виучнем майстерні колишнього головного архітектора міста Сергія Бабушкіна, що протиправно “прикрасив” історичний центр Києва монстрами-хмарочосами, Свистунов запозичив у свого наставника зразок зверхнього ставлення до нашої культурної спадщини. Авторству Свисту- нова належить готельна будівля-монстр — “Інтерконтиненталь” в охоронній зоні Святої Софії Київської, що фактично “розчавила” своїми габаритами навколишні пам’ятники архітектури цінної сакральної території.
Мимоволі виникає питання: чи не “просвистить” остаточно молодий амбітний архітектор нашу історико-культурну спадщину за час свого перебування на посаді?
Намір побудувати на Андріївському узвозі новий театр виник ще на початку 2000-х років, коли тут у результаті знесення двох будівель утворився невеликий пустир. Це повинен був бути невеликий камерний театр. За габаритами, традиційними архітектурними формами, ошатним декором фасадів він цілком вписувався в навколишню архітектурне й історичне середовище.
Автор проекту — заслужений архітектор, лауреат премії імені Т. Г. Шевченка Віталій Юдін. Але господарям ласої ділянки на Андріївському узвозі здалося,
що тепер можна збільшити об’єм театрального будинку шляхом його варварської реконструкції.
У ситуації, що склалася, деяке заспокоєння і примарну надію на об’єктивне вирішення проблеми з театром-новобудом дають нам запевнення мера міста В. Кличка про те, що питання буде остаточно вирішене на розширеному засіданні Містобудівної ради.
Але є побоювання, що події розвиватимуться за найгіршим сценарієм. Дотепні кияни вже вигадали для безглуздої будівлі іронічну назву “саркофаг”, яка може виявитися, образно кажучи, пророчою. Адже якщо цей “саркофаг” на Подолі, незважаючи на гостру критику на адресу його апологетів, усе ж уціліє, то нестиме загибель усьому прекрасному ансамблю Андріївського узвозу.

Бо й надалі в різних “ласих” по-шахрайськи приватизованих куточках узвозу (бо за законом земля у заповіднику історико-культурного призначення приватизації не підлягає), а то й на місцях умисне знищуваних старовинних споруд зростатимуть подібні “коморно-контейнерні” будівлі, на кшталт тих, що у великій кількості вже спроектував автор “театру на Подолі” харківський архітектор О. Дроздов.
Дроздов дозволяє собі робити цинічні заяви, що “Андріївський узвіз поступово втрачає свою архаїку”, а з уст окремих шанувальників новобудови можна почути “передбачення”, що саме “саркофаг” із часом стане візитівкою архітектурного ансамблю вулиці (хоча, як відомо, така першість давно утвердилася за Андріївською церквою).
Дроздов, мабуть, не здатен зрозуміти, що прийнятне для харківської “сірої” промислової зони (у котрій звик “творити” цей проектувальник), абсолютно недоречне для “вулиці-свята”, на якій на початку 1980-х років склалася традиція проведення травневих днів Києва, і де художники та народні умільці отримали право виставляти свої твори не лише на продаж, а й просто на огляд публіки. Зразком послужив паризький Монмартр, своєрідна “дорога до храму”. Він піднімається на пагорб, який вінчає церква Сакре-Кьор (“святе серце”). Це місце разом із Лувром і Ейфелевою вежею популярне серед туристів.

Андріївський узвіз — також дорога до храму — до перлини київської архітектури, візитівки Києва — Андріївської церкви, святого місця, звідки почало забудовуватися наше місто. Але якщо там, на паризькому Монмартрі, історичне середовище залишилося заповідним, то яке насильство з боку хижаків-забудовників зараз спостерігаємо у нас! Зростає загроза фізичному існуванню Андріївської церкви через посилення транспортного навантаження на вулицю, безпосередньо в охоронній зоні цього безцінного пам’ятника архітектури й історії! Уже зараз значно посилюються, стаючи незворотними, зсувні процеси поблизу храму на дніпровських схилах! Український уряд упродовж багатьох років неодноразово пропонував внести Андріївську церкву до всесвітнього списку об’єктів ЮНЕСКО. Але кожного разу фахівці цієї авторитетної організації, відвідуючи Київ, визначали, що пам’ятник у вельми незадо- вільному технічному стані. То чи дбає Київ про охорону національних культурних цінностей?!
Висвітлити деякі аспекти цієї скандальної історії вдалося відомій журналістці Ірині Кармановій на сайті “Ні корупції” в статті під промовистою назвою: “Чиновників, що порушили закон і допустили розтрату 165 мільйонів гривень, покарають?”. І. Карманова з’ясувала, що проект “театру” справді був офіційно погоджений із Міністерством культури України, і відповідальна за це — заступниця міністра Тамара Мазур, посада якої несе в собі великий корупційний ризик. Будучи юристом за освітою, Мазур знехтувала затвердженою процедурою, згідно з якою обговорення зведення цього об’єкта у заповідній зоні в обов’язковому порядку мало проводитися на науково-методичній раді Міністерства культури. Архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи — члени цієї ради і кваліфіковані фахівці, без сумніву, не допустили б скандального рішення про будівництво такого “театру”.

У публікації Карманової подано копії деяких документів за проектом і історико-містобудівним обґрунтуванням до нього (також затвердженим Т. Мазур). Факти зі статті — це, напевно, тема для початку детективної кримінальної історії. Доречно поділитися з читачами ще деякими міркуваннями. Театри, як правило, розташовуються на відкритих для огляду місцях, їхні фасади, найчастіше, мають багатий декор, урочистий вигляд.
Розглядаючи похмуру будівлю, що стоїть на Андріївському узвозі на узгір’ї, на вигині вулиці, дуже важко вирішити, яке ж у неї функціональне призначення. Придивившись уважніше, можна ще більше здивуватися, бо новобудова порушує низку містобудівних норм і правил. Зокрема можлива велика небезпека для людей, що перебуваютьусередині будівлі, бо маємо лише один “парадний” під’їзд з боку вулиці. Споруду оточує висока гора. У зимовий час, коли слизько, на дорозі виникатимуть транспортні затори й можливі автомобільні аварії. Крім того, виникає питання, яке навантаження зможе витримати засипаний снігом плаский дах будівлі, і чи не постраждають відвідувачі театру, якщо він обвалиться?

Можна говорити й про порушення новобудовою охоронної зони двоповерхового пам’ятника архітектури, що поруч, до якого театр-монстр прибудований впритул і створює страшний антиестетичний контраст тощо. Але не забуваймо ще одну дуже важливу містобудівну проблему, яка хвилює багатьох киян: збереження і відновлення пам’ятника містобудівництва — Гостинного двору на Подолі, руїни якого вже кілька років стоять за парканом у центрі Контрактової площі.
Саме тут, за рік до подій на Майдані, сталася прелюдія революції: мітинги протесту проти незаконної надбудови та перетворення Гостинного двору на черговий торговельний центр, який зводили, заскливши галерею, надбудувавши напівповерх, перекривши внутрішній двір. Планувалося вирубати сквер на площі, влаштувавши автостоянку. Незгодна з таким рішенням злочинної влади активна громадськість, студенти пропонували перетворити будівлю на туристичний і просвітницький центр, а великий внутрішній двір використовувати під театральні вистави. Треба зауважити, що іншої такої будівлі — з внутрішнім двориком, урочисто оформленої елементами ордерної системи — в Києві немає.

Проте протистояння завершилося жорстоким побиттям  і розгоном молоді, а також і депутатів “беркутом”, що увірвався всередину двору. Тепер чиновники могли б зробити красивий жест — ухвалити рішення про відновлення будівлі й пристосування її під драматичний театр на Подолі, захистивши тим самим “київський Монмартр” від “саркофагу”.
Адже кращого місця для розміщення театру й уявити годі, якщо в центрі площі буде відновлена красива будівля високог класицизму, що має виходи на всі чотири сторони і зручні для інвалідних колясок під’їзди-пандуси.
Великий внутрішній двір будівлі зручний для побудови тут сцени і партеру. А двоярусну аркаду-галерею, що йде по периметру двору, можна легко пристосувати під лоджії для глядачів. Здається, щ й інвестори-меценати та бізнесмени-благодійники погодилис б вкладати гроші у цю благородну справу.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment