Картина у спадок

Наталя СТАРЮК,

м. Дніпро

Лише 20 років судилося прожити у цім світі Стасієві Гречаному, щирому і гарному хлопцеві з Дніпра-Січеслава, митцеві, що залишив по собі значну творчу спадщину. Значну у сенсі кількості, якості як майстерності, а ще й тієї особливої сутнісної влучності, яку передбачає слово-корінь “знак”. 20 років життя. Уже 20 років і по трагічній загибелі у Києві 28 червня 1997 року, саме в День Конституції — день, сповнений для Стаса праці і сподівань. Ми ж нині сподіваємося на те, що твори самобутнього художника лишаться з нами назавжди. Про один із них написала Стасова мати Наталя Старюк, журналістка й письменниця.

“Страта Кочубея та Іскри”. 1996-го, на п’ятому році навчання у Дніпропетровському художньому училищі (нині Дніпровський театрально-художній коледж) Стас Гречаний заходився втілювати незвичайний задум — урок національної зради. Дипломна картина не про подвиги у борні, а про зраду; не овіяна романтикою козацької долі, пісенною звитягою перемог, а мовби відлита з криці осуду, коли та сталь ще не вичахла, не набула жорсткості, — вона раз у раз бурхає вогнем, пропікає душу: поглянь! Це діялося тут, із нами. Чи діється ще й досі?..

Пригадаймо ж той час, наші дев’яності. Ні, не лише рейдерсько-кілерські, не лише безробітньо-беззарплатні (той однобічний імідж доби надто настирливо накидають галасливі “квартали” та хвацько оперені “акули”): для мільйонів свідомих українців, хоча й загнаних у лабети матеріальної безвиході, той час був таки передусім трампліном до ідейного дозрівання, знищення білих плям у замовчуваній історії, повернення із забуття гнаних режимом світочів думки. Мій Стасик був дитям незалежності. Як юна особистість, він увібрав у себе дух українського пробудження, завзяття розбудови й відповідальності нового будівничого. Оце останнє поволі ставало визначальним імперативом у житті, власне, ще дитини (до художнього училища він вступив, маючи 14 років). М’яко-кругловидий, ласкаво-чуйний, дотепний у товаристві, Стас мав неабияку певність переконань, був надзвичайно пильним і зваженим у виборі дороговказів.

Переді мною “Історія України-Русі” М. Аркаса, видання 1990 року. На сторінці 223-й, де йдеться про добу Руїни, про загибель зрадженого Івана Виговського, Стас твердою рукою відкреслив абзац, що починався так: “Оці сварки та колотнеча поміж собою вкрай знищили Україну”. На берегах юний читач лишив позначку — великий, круто-експресивний знак оклику. Попереду було студіювання історичних джерел, козацьких літописів, новітніх історіографічних праць. “Історію України” І. Крип’якевича та “Нарис історії України” Д. Дорошенка Стас постійно носив у сумці, давав читати (часом чи не в примусовий спосіб) співкурсникам в училищі. Але оте перше палюче враження — “сварки та колотнеча… знищили Україну” вочевидь кинули були промінь-відблиск на все подальше пізнавання рідної історії в її проекції на майбутнє. Історична картина — то був жанр, що його син обрав ще від перших років навчання у Дніпропетровському училищі. Неабияку роль відіграло тут знайомство з останнім лоцманом Дніпрових порогів, активним просвітянином, чарівною людиною Григорієм Микитовичем Омельченком. Стас створив малярський диптих з життя лоцманів, об’єднаний чуттям “спільного човна”, в якому українці мають долати всі пороги, всі найлютіші перешкоди. Духом надпотужного спільного зусилля, жертовного зриву, вивільнення шляхетної енергії звитяжців перейнято і композицію другокурсника Стасія Гречаного “Атака Січових стрільців”. Дія “розкручується” напрямком діагонально-гвинтової лінії: порив одного вояка незбагненною хвилею здіймає понад шанцями того, хто позаду.

Неперервність лави, нездоланність завзяття. Наче “з Божої пращі” вилітає грудка втіленої сили, освідомленої волі… У тому-таки силовому полі героїки, руху на грані злету перебувають і герої іншої Стасової тогочасної композиції — ескізу монументального розпису “Козацькі клейноди”, де бачимо символічну акцію — передавання клейнодів народові, що зважився на вікопомні зміни. Але усі ті ранні твори мого сина озиваються не фанфарами удержавленого пафосу, а радше тулумбасами виступання в похід, де лише зосередженість на головному, сувора щирість побратимства обіцятимуть успіх. Тож уже в тих Стасових роботах зазвучали нотки полеміки до нового мистецького офіціозу, що виявився тоді в урочистій святковості зображень, декоративній формалізованості міфу: адже “не пора” було заспокоюватися, мліти в ейфорії звершеної революції. І мій художник, який фізично гостро відчував долученість до історичної минувшини, розпочав новий період у своїй творчості: постали його картини-застереження. Перша з них — “Ява комети запорожцям та Богданові Хмельницькому під час перебування його на Січі”. Стас уявив, як то було, прочитавши, у “Літописі” Самійла Величка про горішній знак “пришестя гніву Божого обом, польському й козацько-руському народам” напередодні визвольної війни — і переможної, і гіркої у фатальних наслідках Переяслава.

Наступного року син відтворив “Епізод Уманської різанини” — візію Коліївщини крізь факт одного вбивства: “Галайда” позбавляє життя “брата-ворога”, але і сам він уже — мов живий мрець. Довкіл розбігаються люди, ніби розпадається всесвіт. Далекий від пацифізму, Стас, проте, дуже вболівав за те, аби визвольний рух не перетворювався на “епізоди різанини”, вибухові реакції самознищення.

Вступивши до Київської академії образотворчого мистецтва та архітектури, Стасій Гречаний намалює останню свою картину-застереження “А правда наша п’яна спить” — про кінець Запорозької Січі, про останній день її існування, коли неподалік уже стовбичить чорна лава Текелієвих душогубів, а січове товариство п’є собі, гуляє, не ймучи віри в те, що “брати-християни” з Московії здатні позбавити їх фортуни-надії й самого життя “А тим часом стародавню Січ розруйнували”.

Так ще 20 років тому мій дорогий митець на правах рідної крові, щирого болю картав наш люд за легковірність, за щоденну побутову безвідповідальність, яка зрештою породжує привид національної руїни. Стаса якось особисто ображала надмірна довіра до північного сусіди, інерційне схиляння перед російськими авторитетами (хоча дуже любив поезію М. Лермонтова, переймався філософськими ідеями Даниїла Андреєва). Ось ніби поруч чую синів голос, що промовляє: “Ми не робимо висновків з очевидного”. На жаль, юнак не дожив до третього тисячоліття, до Української Революції гідності, коли необхідність рішучого національного вибору постала в усій запізнілій ОЧЕВИДНОСТІ…

А тоді, 1996 року дев’ятнадцятилітній Стас заходився біля дипломної роботи в училищі як головної своєї картини. На незвичайність творчого заряду заносилося вже тоді, як Стас розпочав виготовлення підрамка. Мовчки, пішки він зносив до класу-майстерні з крамниць та базарів блоки ДВП, дебелі дошки для каркасу і перетинок (усе, що він робив власними майстровитими руками, робив “навіки”, як сам іронізував, але в тому була правда). Там-таки, у стінах училища, зробив велику масивну конструкцію — сказати б, тверде плато до малювання (готова картина — 228х210). Між тим, ще тривали розробки ескізів, варіантів утілення “Страти…”. Наприклад, один з них являв шалений нок Петрових катів над купками зраненої людської плоті, мов гайвороння над падлом. Ескіз справляє сильне враження, але Стас сприймав це лише як емоційне налаштування: такому образові бракувало авторських суджень, думки не лише про чужинців, але й про своїх, що “не роблять висновків з очевидного”. І постала драбина на ешафот, де чинено кару, — декорація до останнього акту з життя двох змовників…

Генеральний суддя Кочубей та полковник Іскра написали були таємного доносу на Івана Мазепу, аби вислужитися перед російським царем. Та сталося так, що від тих-таки московських зверхників мусили самі прийняти смерть. То відбувалося спекотної липневої пори 1708 року, але не “станом дня”, не світловими нюансами переймався мій митець. Жодна постать, так само, як споруда ешафоту, не відкидає тіні: усе існує в очудненому середовищі, де важать лише межі життє-смертного вибору. Та при цім геть немає метафізичної абстрактності, холодної умоглядності, — картина сповнена руху, двигтіння-дихання. Той рух майстерно зорганізовано всередині “кадру”: знеможеного Іскру тягнуть східцями нагору, а тої самої миті на помості уже розпинають Кочубея. Тут же усе вершиться водночас: хапають, читають вирок, заносять меча. І що вище до помосту ешафота, то гострішими стають форми, бездушнішими — рухи, схематичнішою — пластика.

Гострі багнети, вугласті заломи рук, діють-бо не люди — заведені автомати. За мить Кочубеєві відітнуть голову, але тримає його мовби ВЖЕ безголовий крук “з гнізда Петрового”. Самі щаблі драбини, вирішені умовно, радше викреслені, аніж намальовані, лякають своєю невблаганною регулярністю. Стрімке перспективне скорочення уподібнює перебіг щаблів до ланок конвеєра. Згадаймо: “конвеєром” в’язні енкаведистських застінків уже в ХХ столітті називали безперервні допити-тортурування. Та бачте, ще на світанку століття вісімнадцятого вже діє відлагоджений механізм московитської катівні. Жаска чортопхайка пригриміла в Україну. Чи достоту усвідомлюють хитромудрі Кочубей та Іскра “в останню тяжкую минуту”, до якої пекельної сили апелювали, надсилаючи цареві свої доноси? Чи “роблять висновки з очевидного” свідки страти? Але про них дещо згодом.

Спершу ж про трійко АНТИ-героїв у центрі композиції. Безживним кавалком простягається тіло напівоголеного Іскри. Руки розкинуто, як крила, але вже не з власної волі: за руки катам зручніше тягти його на кривавий поміст. Усе вже скінчено: нема вороття з “конвеєра”, не має бути в нас і жалю до зрадника, а проте щемкими тональними сполуками, виразно анатомічно позначеною ЗІМ’ЯТІСТЮ торса утілено спалахи болю чи то разючість останнього страшного прозріння. Пропав чоловік, занапастивши душу, а круки — запеклі “брати” зжеруть його тіло, як відпрацьований “витратний матеріал”. У найвищому куті цього умовного трикутника — петровський москаль. Вражає цей “салдацький патрет”: як точно, як вичерпно схарактеризував мій юнак вражу силу! Здається, ще й досі не явлено чогось подібного в українському малярстві. А то ж був іще 1996 рік.

Профіль тупо зверхнього, сизоликого, здеградованого з безнастанних перепоїв холопа, диявольського додатка до драбини-конвеєра. Озвучити цей портрет міг би хіба сучасний російський “шансон”. З лівого боку засудженого тягне “людина-спина”, наш понуро-упокорений краянин, один з безіменних, безвільних виконавців. (І вдруге постане лиховісна людина-спина в останній Стасовій картині “А наша правда п’яна спить”: чапітиме на постаменті-діжці, припрошуватиме до розваг з частуванням — друга чи ворога, чи самого чорта — то вже байдуже). Біжать догори щаблі драбини-“конвеєра”, скородять тіло зрадливого полковника, а в пам’яті нам зринає Шевченкове: “За що скородили списами московські ребра?”

Забундючилися, запрагли влади ціною Вітчизни, перемудрили самих себе, тим часом “московські ребра” зміцніли, ще й породили свою брутальну модель — оцю ребристу дорогу до “лобного мєста”. Що ж то тріпоче, вібрує, здригається обабіч хідників? Наче дві в’юнкі кольорові лиштви — юрмисько козаків та посполитства: хтось бідкається, хтось лукаво мудрує, й собі наміряючи гетьманську шапку: мовляв, я б діяв хитріше; хтось голосить, а хтось здіймає п’ястуки у непевному пориванні. Але не спиняється біг чорних щаблів: бездушна механічна активність перемагає порухи невиробленої людської волі. Ось про що, зрештою, картина: про фатально поверхове сприйняття подій, про неготовність до одностайного чину, про розпад єдиної сили — відпірності, а ще — про передчуття трагедій, усім тим спричинених (у погляді, у постаті матері з дитям праворуч).

Згадую неповторні Стасові інтонації, які щораз глибше розкривали суть слова — поняття “НАЇВНІСТЬ”: то по-синівському лагідно і прощенно, то гаряче-полемічно, а то гірко та скрушно він вимовляв те слово, як етнодіагноз та й заходжувався лікувати той застарілий спільний недуг. Стас і себе тоді змалював в образі кругловидого напохмуреного писарчука серед гурту людей праворуч. Стоїть поза спиною літнього вусатого мудрагеля (позував батько автора, нині покійний художник Валерій Гречаний).

Є тут і я — жінка, охоплена німим жахом… А ешафот на картині — це наче АНТИхрест, і вся сцена з майже безживним тілом Іскри — це АНТИпієта. Пригадую, коли стояла перед уже завершеною картиною у виставковій залі Дніпра, де було виставлено дипломи всього Стасового курсу (керівник — заслужений діяч мистецтв України Григорій Чернета), спало мені раптом на думку: такий значний твір, стільки небуденних зусиль душі й рук, але чи буде він актуальним за 10-20 років?

Адже вірилося в те, що вже незабаром Україна вилюдніє, крадії народного добра втечуть од праведного гніву, а зрадники національних інтересів опиняться на белебні всезагальної зневаги. А тепер бачу, що і сама тоді нишком виявила була ту НАЇВНІСТЬ, яку так болісно осмислював мій син у “Страті Кочубея та Іскри”. Через 20 років душогуби-ординці (достоту такі, як опричник — чи не предок Мотороли? — у центрі Стасової композиції) посунули в Україну, загуркотіли машинерією “градів” та “смерчів”, технічно вдосконалених “конвеєрів”-ешафотів.

Так, люд прокинувся від ілюзій, став до збройного захисту України. Але по цей бік фронту, у комфорті столичних зал тривають і підступи, і переступи, триває боротьба за владну булаву. А як припече п’яти, тікають до Московії запобігати ласки Путі нової. Чи потрібні вони там? Допоки відбудуть участь у котрійсь пропагандистській “антимазепинській” кампанії. Далі ж — один кінець зрадникам — що там, що тут. Тіль ки навряд чи вони вивчали пильно нашу історію, навряд чи здатні уявити тяжкий та ганебний кінець інтриги так яскраво і життєво, як уявив юний автор “Страти Кочубея та Іскри”… 1999 року, по двох роках після трагічної загибелі Стаса Гречаного, у залі Національної академії мистецтва та архітектури відбулася виставка його творів (Стас устиг закінчити лише один курс Академії.

Куратором курсу був народний художник України Юлій Ятченко). У центрі експозиції вмістили “Страту Кочубея та Іскри”. Одного дня на виставку завітав один із метрів столичної педагогіки (сказали мені — викладач іншого художнього закладу). Говорив до свого супутника гучно і безапеляційно: мовляв, правду йому сказали, таки талановитий був хлопець — ось які, бач, пейзажі — стрімкі, експресивні, і натюрморти, тонко зібрані в колориті, і портрети оригінальні, але, очевидячки, хтось недалекоглядний спрямував був його на теми з історії козацтва. Це тепер, мовляв, модно, але не розвиває митця як творчу одиницю. Не забуду, як підлетів до маестро худенький хлопчик-першокурсник: “Та як ви можете! Ви бачили “Страту…”? Хіба не відчуваєте, як це щиро, як важливо для українців? То чи маєте ви взагалі право…” — він замовк.

Метр не образився: “Максималізм, максималізм”. Здається, хотів поплескати хлопця по плечі, але той відхилився. Тоді подумалося мені: ось і з’явився у мого сина послідовник — хай ще малий, але завзятий і незрадливий. Я була уклінно вдячна Академії, співкурсникам і друзям Стаса за ту виставку, за добірні теплі слова і — за те гостре зіткнення пересиченого естета з палким новітнім козаком. Тоді “Слово Просвіти” озвалося на виставку публікацією, видрукувало розповідь про Стаса Гречаного окремим виданням. Незгасним спогадом про ті дні лишилася коротка зустріч в академічній виставковій залі з видатним митцем сучасності Миколою Стороженком: тільки міцний, гарячий потиск правиці, і погляд на картину “Страта Кочубея та Іскри”, і рука до серця. Слова були зайвими.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment