Якою має бути головна світоглядна платформа української журналістики?!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка

Інформаційно-психологічна й військова агресія РФ проти України спричинила нові виклики і загрози суспільству, українській журналістиці. Як подолати сервільність і конформізм багатьох журналістів, політиків, депутатів, громадських діячів? На Ваш суд, шановні читачі, виношу кілька своїх думок щодо об’єднання журналістів України на національних засадах і поліпшення діяльності всієї медіа-системи.

Підтримую надто важливу патріотичну ініціативу авторитетної газети “День” щодо “Української журналістської платформи”, яка спричинила актуальну дискусію про глибинну сутність журналістики в Україні та Європі в контексті військової агресії РФ проти України. Актуальні думки про патріотичний професіоналізм журналістів висловили Лариса Івшина, Ольга Герасим’юк, Наталія Іщенко, Віктор Набруско, Юрій Макаров, Вадим Лубчак, Любов Голота, Віталій Портников і десятки інших медіа-працівників, основою творчості яких є українське національне державотворення. Морально-духовні, українські національно-громадянські та загальнолюдські цінності різними формами і методами пропагують газети “День”, “Дзеркало тижня”, “Слово Просвіти”, “Українське Слово”, “Літературна Україна”, ТРК “Львів”, радіоканал “Культура”, львівське радіо “Незалежність” і низка інших, які працюють під гаслом “Нам пора для України жить!”. Національно свідомі українські журналісти схвалюють резолюцію Європарламенту від 23 листопада 2016 р. “Про протидію пропаганді, спрямованій проти ЄС”, в якій Росію порівняно з такими терористичними загрозами, як “Аль-Каїда” та ІДІЛ.

Однак під час перебування на посаді першого секретаря НСЖУ Сергій Томіленко в одній із публікацій назвав неоголошену, злочинну, загарбницьку війну РФ проти України лише звичайним “конфліктом між двома країнами”, ніби московська маніпулятивна пропаганда, войовнича політика Кремля не несе страждання і горе громадянам України. Неприпустимо аморально загравати з пропутінською Спілкою журналістів Росії, підтримувати фальшиве гасло “Дві країни — одна професія”, мета якого позбавити українську журналістику національної сутності, зіштовхнути її у багно космополітизму, меншовартості, прислужництва російській імперській ідеології. Були сподівання, що на ХХIV з’їзді НСЖУ відбудеться серйозна дискусія з проблем ефективного функціонування медіа-сфери. Натомість, усе звелося до одного — боротьби за посаду керівника Спілки. Принципову позицію оприлюднив Олександр Бухтатий (головний консультант департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента України, секретар НСЖУ), який наголосив, що хоче, аби Національна спілка журналістів стала Національною за суттю, а не за формою. На жаль, чимало журналістів підтримує конформізм, воює проти “мови ворожнечі”. “Рішуче негативно ставлюся до спільних проектів із Союзом журналістів Росії”, підкреслив О. Бухтатий.

2

В умовах гібридної війни до стандартів журналістської професії потрібно ставитися не стандартно, не традиційно, а неорднарно, конструктивно. Прислухаймося до мудрої думки журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що “журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація — це зброя”. Від того, що і як журналіст пише, говорить по радіо, що показує по телебаченню, залежить міць наших національних бастіонів, моральний дух захисників України від російських агресорів. Публіцист Сергій Грабовський слушно наголосив, що “модна нинішня формула західної журналістики про “баланс думок і поглядів” у висвітленні тих чи тих подій — це світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіп де Лара афористично сформулював так: “П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея”. Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується”.

Годі й казати, що такий підхід до висвітлення російсько-української війни не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими принципами, традиціями, які мають на меті не “сякий-такий баланс думок”, а правдивість, компетентність, об’єктивність, свободу слова і відповідальність. Баланс між білим і чорним — це аморальна сірість. Журналіст насамперед громадянин, патріот, а до цих якостей належить професіоналізм, здатність боротися із внутрішньою і зовнішньою несправедливістю — основною загрозою Україні. Ідеологи “русского міра” та їхні поплічники-відступники з нашого журналістського середовища заповзято нав’язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто, сприймайте тільки нашу, московську, правду, адже всі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні. Мовляв, білоруси, росіяни, українці — це один народ, а українська держава — це штучне утворення, це помилка історії, тому її треба виправити: повернути Україну в лоно Російської імперії будь-якими способами.

Отже, не треба піддаватися російським маніпулятивним технологіям і зокрема щодо вислову “мова ворожнечі”. Українські ЗМІ покликані називати українських героїв — героями, подвиг захисників України — подвигом, сепаратистську зраду — зрадою, російську брехню — брехнею, московський злочин — злочином, російську агресію — агресією, кремлівських блюдолизів — блюдолизами, російських найманців — аморальними запроданцями. Такий правдивий підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, професійним патріотизмом, громадянською позицією, націєтворною енергією медіа-системи. Невже цього не розуміють шановні Сергій Томіленко, Андрій Куликов, Анастасія Станко, колишня представниця ОБСЄ Дуня Міятович та інші сіячі так званого примирення і порозуміння з підступним, брехливим російським агресором, одвічним ворогом України?

Навіть шановні гості з Міжнародної федерації журналістів, ЮНЕСКО і ОБСЄ, які вітали нас, учасників з’їзду, журналістів, жодним словом не згадали про неоголошену війну Росії проти України, а називали її кризовою ситуацією, конфліктом між двома країнами, що спричиняє загибель журналістів, призводить до полону.

3

У ЗМІ досить часто посилаються на вислів Президента України Петра Порошенка про “вільний розвиток і вживання в Україні інших мов, насамперед російської та англійської”, згадують його “Указ” щодо “пріори тетного вивчення” цих мов. Упевнений: жодний із Вас, шановні читачі, не заперечуватиме, що потрібно знати англійську, німецьку, французьку, китайську, арабську, російську та інші мови, які розширюють інтелектуальний світ людини. Але в той час, коли українська мова в Україні ще не стала мовою міжнаціонального спілкування, кількість газет українською мовою лише в межах 30 %, частка української мови на телебаченні становить тільки 23—25 %, то оголошувати рік вивчення англійської мови, мабуть, не зовсім коректно.

Безперечно, знати англійську мову треба, бо 98 % всієї інтелектуальної інформації у світі англомовна, російською мовою — лише 1 %. Ви добре розумієте, що українська мова + національна свідомість — це духовна константа розвитку і безпеки нації й держави. Тому ЗМІ покликані глибоко, всебічно розповідати, що так звана “природна українсько-російська двомовність” — це наслідок реалізації 480 цинічних і жорстоких циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про заборону української мови й культури. За висловом талановитого мовознавця Юрія Шевчука, “українсько-російська двомовність”, що панує на телебаченні, радіо, інтернеті, подибуємо у деяких газетах і навіть у “Журналісті України”, це мовна шизофренія або лінгвошизофренія, що руйнує українську мову на усіх її рівнях — від Президента, Прем’єра, депутатів, міністрів — до журналіста, телевізійного оператора, школяра і студента. Адже люди, за законами психіки, репродукують ту і таку мову, яку чують по телебаченню, радіо, у державних інституціях.

На жаль, в Україні функціонують телевізійні й радіоканали, які сприяють тому, чого завжди прагнув російський імперіалізм у царські та комуністичні часи і намагаються здійснити нинішні політики Кремля — зруйнувати українську мову і культуру зсередини, уподібнити до російської так, щоб самі українці “добровільно” від неї відмовилися і реалізовували злочинний проект “Новоросія”. До таких каналів насамперед належать “Інтер”, “News-One”, “112 Україна” та ін. Структури “Укртелекому” доруйновують українське за духом проводове радіо, а більшість FM-радіостанцій — російськомовні з явним московським присмаком.

Натхненниками такої цинічної політики є власники телерадіоканалів — олігархи-чужинці та менеджери, для яких Україна — лише плідна територія для збагачення. Наголошую, що патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина — частка своєї Батьківщини і від її честі залежить честь країни. Той, хто губить на життєвій дорозі українські національні й загальнолюдські морально-духовні почуття, рано чи пізно починає служити злу. Мовну шизофренію культивують не лише на комерційних телерадіоканалах, а й на каналі UA:Першому.

Невже таку ситуацію схвалюють у Міністерстві інформаційної політики України, колишній генеральний директор НТКУ, а нині голова правління Суспільного телебачення Зураб Аласанія?! Вважаю, що Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення має принципово вимагати від керівників теле- і радіоканалів дотримуватися виконання ліцензій на мовлення, російську мову, як будь-яку іноземну, дублювати українським перекладом, як це робить, наприклад, “Голос Америки”. Замість справжнього естетично-морального українського гумору телевізійні канали ТЕТ, ICTV, СТБ, “1+1” та ін. пропагують різноманітні програми, в яких паплюжать українську мову, глумляться над українськомовними піснями, національно-культурними традиціями і звичаями.

Українську психіку руйнували Тарапунька зі Штепселем, довгоносики, кролики, Сердючка, “Файна Юкрайна”, а нині це аморальне дійство продовжують невмирущий “Віталька”, “Дізель-шоу”, “Одного разу під Полтавою”, “На троїх”, “Вар’яти” та ін. разом із фільмами “Останній москаль”, “Село на мільйон”. Усіх не перерахуєш. Дійства “95 кварталу”, “Ліги сміху” доносять своїм глядачам ідеї, що українська держава — це несерйозно, українська мова недолуга (хіба що для сміху!), а української культури, українського питомого гумору взагалі немає.

У коміків Зеленського і Кошового найчастіше викликають сміх сексуальні оповіді або зневага до українських національних цінностей на кшталт: “Я настільки патріотичний, що у мене недавно прорізався не зуб, а тризуб мудрості”. Тішилася цим недолугим, аморальним висловом Настя Каменських. І Настя, і коміки нав’язують українськомовним дітям спілкування російською мовою. У програмах “Голос країни”, “Голос. Діти” українськомовна пісня — рідкісне явище. Вважаю, що пісенні конкурси треба проводити за таким принципом: учасник пісенного змагання обов’язково має виконувати українськомовну пісню, а другу — будь-якою іншою мовою.

“Зіркові” тренери також повинні показувати приклад — спілкуватися з учасниками конкурсу, які живуть в Україні, тільки українською мовою. Мати яскраво виражену українську патріотичну позицію, а не розмиту, космополітичну. Співак Іван Дорн в інтерв’ю російському блогеру назвав російсько-українську війну “сваркою двох побратимів”. Невже побратим може вбивати побратима, як це зловісно роблять російські агресори та їхні поплічники-сепаратисти?

4

Повернення до української родової сутності в сучасних умовах інформаційно-психологічної і військової агресії РФ проти України означає природну потребу глибинного відчуття і розуміння української національної ідентичності, моральності й духовності. На жаль, чимало журналістів чомусь не опановують правдивими, комплексними і системними знаннями, у них відсутнє вміння чітко розставити історичні акценти з урахуванням сучасних політико-ідеологічних, глобалізаційних процесів. Звідси — засилля скандальних, деструктивних, аморальних матеріалів і замовчування, ігнорування суспільно-важливих фактів, подій, явищ, що не сприяє морально-духовному розвитку читачів, глядачів, слухачів, їхній інформаційній обізнаності. Прикладів чимало. Привертаю увагу до такого. Цього року виповнюється 1165 років давньоукраїнській державі Русь. Нестор Літописець у “Повісті минулих літ” запитував: “Откуда єсть пошла Руськая земля?”. І сам відповів: “В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля”. На жаль, у більшості ЗМІ ця тема поза увагою. Дуже добре, що газета “Слово Просвіти” опублікувала статтю Ю. Мушкетика “Це повинен знати кожний” (ч. 16 за 2017 р.).

Важливо ще і ще роз’яснювати українській, російській, європейській і світовій людності, що спадкоємицею Русі, Київської Русі є Україна (!), а не Московія=Росія. Росіяни і українці — різного роду-племені. Але ми су сіди і треба жити у злагоді та мирі. Приклад висвітлення ювілейної теми 1165-річчя давньоукраїнської держави Русь міг би показати “Журналіст України”, але за останній рік журнал із професійного суспільно-політичного перетворили на техніко-технологічний, інформаційний бюлетень.

5

Директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Різун дуже слушно запропонував об’єднати зусилля теоретиків і практиків журналістики у виробленні стратегії підготовки фахівців для медіа-індустрії. У цьому контексті є над чим працювати, щоб професіоналізм майбутніх журналістів формувати на засадах україноцентризму. Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття кожної Нації, її життя й розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм і нацизм, це філософія поневолення і гноблення інших націй. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв. Багатьом відомо, який резонанс викликав пост у “Фейсбуці” політтехнолога Дмитра Бачевського під назвою “Журналісте, не стріляй нам у спину!”.

В інформаційній війні слово — головна зброя. “На кого ти спрямовуєш свою зброю? На ворога чи на свій власний народ?”, запитує Дмитро Бачевський. І наголошує: “Пам’ятай! Коли під виглядом об’єктивності ти запрошуєш до студії ворогів України чи береш у них інтерв’ю, подаєш антиукраїнський погляд, висвітлюєш акції провокаторів ти стріляєш у нас! Коли ти поширюєш неперевірену інформацію і фейки ти ще раз стріляєш у нас! Коли ти упродовж тижнів смакуєш бійки політиків чи копирсаєшся в чиїйсь брудній білизні ти знову стріляєш у нас! Коли ти розповідаєш, хто кого в черговий раз убив чи розчленував, кого збила машина чи переїхав потяг, ти знову стріляєш у нас! Коли в умовах війни ти виступаєш проти держави єдиної системної сили, здатної нас захистити, ти робиш у нас контрольний постріл! Ще не пізно пригадати, як багато від тебе залежить, і розвернути свою зброю в інший бік! Зроби постріл у ворога!

Розкажи нам про наших безстрашних героїв, про сміливі операції та успіхи на полі бою, про дружбу та взаємодопомогу, про людське благородство і честь. Розкажи про успіхи українців у науці, культурі, спорті, про наші плани та перспективи, про наші нехай маленькі, але перемоги! Покажи нам приклади, які надихнуть нас на боротьбу і додадуть нам сил протистояти ворогові! Підтримай тих, хто любить свою країну, й ігноруй тих, хто прагне її знищити!” Російсько-українська війна — війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були і є будівничими — і в матеріальному, і в духовному сенсі. Для журналістів, для всіх українців російська агресія — визначальний момент історичної Істини. Адже історична Правда — головна гуманітарна зброя. Пізнаймо Правду — і Правда визволить нас із російського морально-психологічного ярма!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment