Карабін я закинув за плечі

21 травня виповнилася чергова річниця трагічної загибелі в жорстокому бою з польськими енкаведистами відомого повстанського поета Петра Василенка, автора популярної підпільної збірки поезій “Мої повстанські марші”. Петро Василенко (Гетьманець-Полтавець-Волош) родом із Яготина, партизанив на Закерзонні, був редактором підпільного журналу “Лісовик”.

Коли ми з Миколою Дубасом готували до видання збірку поезій Петра Василенка і спогади про нього, нам порадив вийти на Ярославу Філь колишній повстанець, один із видавців багатотомного “Літопису УПА” Микола Кулик.

Ярослава Філь тоді жила в Мюнхені, була однією із керівників жіночого українського руху. Вона погодилася допомагати нам, адже була більше ніж приятелькою поета (він їй присвятив кілька віршів, які дівчина зберегла). Допомогла також фінансово у виданні книжки.
Тож доречно згадати їх обох…

Зі щирою повагою Микола ПЕТРЕНКО, м. Львів

Зацитую кілька абзаців із листів пані Ярослави Філь із Мюнхена. Це все написано приблизно 1995 року, коли ми інтенсивно листувалися. І тема в нас була одна: видання поетичної спадщини Петра Василенка та спогадів про нього.

Ярослава Філь по-родинному Мороз, підпільно “Марта” довгі роки одна із найактивніших організаторок жіночого руху в українській діаспорі. А в минулому — активна учасниця визвольної боротьби, якийсь час майже щоденно контактувала із відомим повстанським поетом Петром Василенком, не тільки читала, а й розповсюджувала редагований ним журнал “Лісовик”, не раз слухала його вірші, деякі пам’ятає й понині: Петро любив їх читати товаришам, а молодим гарним дівчатам, здається, то й особливо. Пам’ятає читаний біля повстанської ватри вірш “Так люблю…”, переповнений тугою за рідною Полтавщиною:

Вже забулася тиша селянська,
Наче вік весь у впертих маршах.
Тільки іноді дні ті присняться,
Що минули в полтавських степах…

Спілкувалася Марта з Петром Василенком у лісах поблизу Любачева. Пізніше її було скеровано на Лемківщину — для важливої підпільної праці. Але можемо припустити, що молодих людей єднало щось справді велике, що переростало рамки спільної боротьби, безмежної відданості українській визвольній ідеї.
Ярослава Філь згадує: “Вірш Петра Василенка, який нині друкується у всіх виданнях повстанської поезії, мав назву “В нас шлях один…” і присвячувався він подрузі Марті, а Марта — то я! Петро написав його, коли я відходила на працю в Карпати. Там я й дістала цей вірш, написаний його рукою, пересланий підпільною поштою з Ярославщини…”

Під час нашої зустрічі у жовтні 1995 року Ярослава Філь, колишня дещо сентиментальна, хоч і тверда в переконаннях і підпільній праці Марта, розповідала нам, як розчулив її той неочікуваний дарунок поета. Вона відгукнулася великим схвильованим листом, який відправила “штафетою” політвиховникові куреня “Месники”, тоді вже редакторові підпільного журналу “Лісовик”, авторові підпільної поетичної збірки “Мої повстанські марші”. Здається, і в цьому немає нічого дивного, що у своєму листі Марта-Ярослава була щира і відверта у своїх чуттях, чим і викликала аж дві поетичні “Відповіді”. Вони були і втішливими, і гіркими водночас: поета повністю поглинала підпільна праця, боротьба, бої та марші:

Чи ж в такому палкому захватті
В цей страшний, у цей буряний час
Пам’ятать про дівчину, про матір,
Про все те, чим давно вже погас?..

Але це не відмова, не заперечення кохання, це обґрунтування нелегкого для молодого серця чекання:

Переможем — тоді лишень стрічі,
І жадоба, і трепіт кохань…

На початку літа 1946 року підпільна пошта принесла замість чергового вірша припізнене число журналу “Лісовик” із таким жалобним повідомленням:

Геройський життєвий шлях
сл. п. Петра Волош-Василенка

Дня 21 травня (1946) загинув у бою з польсько-більшовицьким військом редактор “Лісовика”, автор збірки революційних вір­шів “Мої повстанські марші” П. Василенко (Волош, Полтавець, Гетьманець).

Петро Волош-Василенко народився 1921 р. в селі Війтовцях Яготинського району на Полтавщині (нині Київщина). Його батько, свідомий і освічений українець, працюючи тяжко в колгоспі, мріяв про те, щоби свого найстаршого сина, дуже здібного й охочого до науки, дати до Київського медінституту… Та трапилося ще гірше. В 1936 році енкаведівські посіпаки арештували батька… і засудили на десять років заслання в далекі табори. Мабуть, розстріляли…

Молодий Петрусь, не зважаючи на все лихо, рветься до науки. Він учиться, багато читає, і вже замолоду пише вірші, які подобаються всім його товаришам… А на дні душі жевріла пам’ять про мученицький шлях свого рідного батька — і цілого свого народу, яка все заставляла думати молодого юнака — чому? Защо? Навіщо?
Коли ж настала війна і він мав змогу зустрітися у її вирі з українським визвольним самостійницьким рухом, пізнав його програму, тоді зрозумів усе… На цьому шляху вступив він до УПА. Доля кинула його далеко від рідної Полтавщини, над срібнолентний Сян… Тут сповняв свою службу і вірив, що верне ще з переможним прапором української визвольної революції у рідні полтавські степи…

Загинув по-геройськи у бою. Окружений, сам-один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, вистелив довкруг свого становища землю слідами ворожої крови…

На закінчення нашої розмови Ярослава Філь обіцяла звернутися до розкиданих по світу друзів поета з пропозицією створити спеціальний фонд для видання поетичної спадщини одного з кращих повстанських поетів Петра Василенка (Волоша-Полтавця-Гетьманця), а також спогадів про нього, щоб обов’язково переслати основну частину накладу на поетову батьківщину в Яготин.

Значну частину обіцяного вона виконала. Зокрема племіннику поета (на той час він — голова райадміністрації) Василю Василенку переслали до тисячі примірників другого видання книжки “Мої повстанські марші”.

На закінчення додаємо один із адресованих таємничій Марті віршів:

Карабін я закинув…
Карабін я закинув за змучені плечі,
Подивився їй в очі тривожні:
— Прощай! —
Вже давно переріс в ніч розбурханий вечір,
За вікном хуртовини, мов серця одчай.

— Ти вже йдеш? Йдеш в холодні такі сніговії,
В таку тьму, в перекір чорнокрилим вітрам?
— Я не вмію блудить, спочивати не смію —
Не даремно ж я граюся власним життям.

Зір спустила додолу в невинній провині…
В тиску рук її чув щирий пал побажань.
Вже давно її там в теплій хаті покинув, —
В завірюсі іду, наче вісник повстань!

Вітер люто рве поли моєї шинелі,
Наче злодій, від мене тіка горизонт,
В заметілі снігів рвуться влюблені села
І страждання вчуваються рідних широт.

Там вона (в неї зараз заплакані очі),
Ну, а тут п’янка зваба крилатих рівнин…
І ще швидше іду, захлинаючись пристрастю ночі —
Революції Син!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment