* * *
Збирали яблука в саду
Достиглі і пахучі.
Лунали співи до ладу
І жарти неминучі.
А потім картоплі пекли
У вересневий вечір.
Дими Бозниками текли
У гаморі малечі.
Щасливо, затишно було…
Загавкали собаки —
Входили нагло у село
Московські посіпаки.
1945
Наші знамена
Не знищить нас жорстока доля —
Зведемо український дім,
Бо нам знаменом править:
“Воля Людині і народам усім!”
До зброї, браття! Всі до бою
Супроти недругів лихих.
Ми помстимося за героїв
Або долучимось до них!
Будь-хто із нас героєм стати
Щомиті кожної готов.
Ми смерть не будем обминати,
Якщо вже час її прийшов!
Не зломлять вороги, ні зрада —
Нас Богоматір береже.
Чекає слава чи заглада —
Нам однакісінько уже.
Коли впаде на полі бою
Із москалями хтось із нас,
Складемо почесті герою
І підем сповнювать наказ…
Не знищить нас жорстока доля —
Зведемо український дім,
Бо нам знаменом править:
“Воля Людині і народам всім!”
1944
* * *
Я дихала вітриськами негоди.
Вдивлялася у хмари грозові.
Страхи свої зумівши побороти,
Надії в небі бачила нові.
Чим темно більш, тим вогники ясніші!
Повстанська крівця зорями сія,
А Україна все стає сильніша
І я.
До бою!
Вперед, Вітцівщини сини, —
Там нас чекає слава!
Священну землю боронить
Зове зоря кривава.
Від ворогів, що днесь прийшли
Народ наш погубити.
Ставаймо в стрій, ідім у бій —
Державу боронити!
До зброї, гей! Заброд ачей
Зітремо рать потворну.
Їх кров червона потече
У нашу землю чорну.
Так буде з кожним, хто прийшов
Життя в нас відібрати,
Бо смерть за смерть і кров за кров.
Очікуйте відплати!
1946
* * *
Благослови вогнем, а не словами:
Він палить і водночас оновля.
Зависнувши у часі понад нами
Всіх полум’ям жальким благословля.
Він спопеляє висохле достоту.
Вмертвляє непотребу самоти.
Благослови вогнем у непогоду
Хай присмаку не чую гіркоти!
А чую силу спротиву до болю,
Яка мене наповнює ущерть:
Або здобудеш вимріяну волю,
Або достойну вигадаєш смерть.
1946
* * *
Поля, і гори, і ліси,
Домівок наших голоси,
Сади і ріки голубі —
Усе, що бачиться тобі
Під українським синім небом,
Від москаля очистить треба.
Крім тебе це ніхто не зробить
І помочі не жди Європи.
1950
* * *
Нас позаписано в бандити
І позабрато імена,
На сім нових замків закрито
У підземеллі без вікна.
Тепер ми знаємо неволю
По катуваннях, кайданах,
По необмеженому болю
В до крапки звужених очах.
Усе стиснулося до слова.
Я не остання на межі.
Дорога стелиться тернова
В краї чужі.
1951
* * *
Місили мене навісні кулаки,
І копали чоботи в груди,
І смерті на горлі міцні п’ястки
Я відчувала повсюди.
І запах нудний пам’ятаю її
Ще з перших хатиночок згарищ,
Коли у Карпатах відбулись бої
Із тими, що звались “товаріщ”.
Вони ненавидять і мову, і нас.
Для них ми “ізмєннікі. Точка”.
Кривавилось ними обличчя не раз
І вишита мною сорочка.
Живцем виривали із мене слова,
Зробивши їх згустками болю.
Не знаю, чому я донині жива
І вірю, що вийду на волю?
Зі мною таких, як і я, — тисячі.
Відходим щоденно, як тіні.
У душах любов до братів несучи,
Вбивають яких в Україні.
Прокляттям над нами московська доба.
Мов круки, стоять конвоїри.
Та свято для нас молодих — боротьба.
Ніхто не позбавить нас віри.
Гартується воля, гартується гнів
І виживуть з тисяч найкращі,
Тримаючи в собі кривавицю днів,
Зі сніжної ворога пащі.
І смерть тут була — нагорода.
* * *
В системі загартована людина,
Не звіривши із “Правдою” думки,
Не заговорить навіть і до сина,
Хоч з ним не спілкувалася віки.
Тому й кричить на інших:
“Не годиться” — Відмінна в кого риса
хоч одна.
Щоб однакові всі були обличчя —
Така-от в нього мрія потайна.
1956
Повчання синам
(уривок)
…У букеті мовнім
Щонайкраща квітка
Українська мова,
Дорогенькі дітки.
Нею нас природа
Говорити вчила —
Дарувала волю,
Дарувала силу.
І дощі, і вітер
В нашім ріднім краю
З кожним із вас, діти,
Нею розмовляють.
За колючим дротом
У страшнім Сибіру
Катував цю мову
Деспот озвірілий.
Убивав по тюрмах,
Заливав отрути,
Щоб веснянку-душу
Вбити чи зіпсути.
Не вдалось! Не вдасться!
Поки ми укупі,
Найлютіший ворог
Нас не знищить, любі.
Не зітре ні титли,
Не уб’є ні слова,
Бо травинка кожна —
Українська мова.
Кожна гілка, брунька,
Листя та пагінчик —
Це маленький мови
Нашої промінчик.
А як хтось забуде
Рідний запах слова —
Запече у грудях
Українська мова.
Протече огненно
Соромом по жилах,
Прожене непам’ять,
Щоб душа ожила.
І стелилась гінко
Праведна дорога,
Вимощена Словом
До людей і Бога.
1963
* * *
Минає вік людський, неначе пори року:
Весною як усе, народжуємось ми.
Час юності, пройшовши літом яснооким,
У вирій відлетить, лопочучи крильми.
А в осінь золоту, яка по тім наступить,
Прийде свята пора визбирувать плоди
І зважувать у час, коли на одро ступиш,
Чи чесно по життю тобі вдалось пройти.
Як сонце нетривке замінять стужі й сльоти,
Зима стріпне нараз іскристими крильми —
Вмирає, сміючись, знебарвлена природа,
А з нею, як непотріб, відходимо і ми.
2002
* * *
І було… і було… і було…
І слово, і сила, і воля.
Безжально, як сон, відійшло,
Лиш плаче покривджено доля.
Та в цій безпросвітній біді,
Де вижили слабші і кволі,
Вже сходять слова молоді —
Боротися кличуть за волю.
* * *
Пройшовши довголітню лиховерть,
Коли до нас повернетеся знову,
Усі, хто подолав Сибір і смерть,
Камінням ляжуть в Вашу підоснову.
Щоб не вернулись розстрілів роки,
В які брехню ладнали під ікони,
Свобідні витинаючи думки,
Насильство називаючи законом.
Щоб доля наша радісна була.
В ім’я Отця, і Матері, і Сина
Добро дійшло до кожного села,
Піснями щоб звучала Україна!
1987
Нащадкові
Ми стали колись на борню з ворогами,
Не маючи шансу звитяги, мабуть.
У вічність пішли ми Сибіру снігами.
Ти нас не забудь.
Ти нас не застав і не знаєш, які ми.
Змінилися люди, обвуглився час.
Пішли ми у вічність усі молодими.
Ти згадуй про нас.
Молитвою тихо, піснями гучними,
Які ще співають з означених пір
Стали свою волю і Бог берегтиме.
Нащадку, повір.
Хай сумнів тобі не загляне тривожно
У душу чи серце з імли.
Усі перешкоди усунути можна.
Будь сильним, як ми.
Ми кров’ю платили за волю народу,
Грудьми закривали улюблений край,
І слово, і пісню до твого приходу.
Про це пам’ятай.
