На тім клаптику землі
На тім клаптику землі, де нас били заметілі, де вітри збивали з ніг, ми протоптували стежинку у широкий світ… І, можливо, тому вона така й дорога нам, коли ступаємо на неї через літа. Ми бачимо на ній найдорожче — своє дитинство, в якого війна відібрала радість, а натомість дала нам латані штанці на підтяжках, полотняні торбинки, з якими ми переступили шкільний поріг, і ще по дві гарячих сльози материнських на щічках наших: нам було весело, а матері чомусь витирали сльози… Здається, що ми ніколи ту школу не закінчимо — пірнаємо у мудрість віків, а там і дна не видно…
Не поспішайте
Не поспішайте. Зупиніться. Подайте їй руку — он край дороги бабуся стоїть, аж до землі зігнулась… Усе життя своє довге перейшла, а дорогу перейти не може…
Хвіртка
За хвірткою стояла твоя самотність. Ніхто її не бачив, окрім мене. А пам’ятаєш: я стояв по цей бік хвіртки, а ти по той, а в подвір’я твоє, що в зеленому шпориші, котився місяць впідповні, і співав хтось по той бік річки: Тихо над річкою, ніченька темная, спить зачарований ліс. Тихо шепоче він казку таємную, сумно зітха верболіз… Місяць не зупинився коло тебе, а покотився далі, вбрід перейшов річку і покотився на… пісню. А хвіртка так і залишилась, як була… Місяць сховався у глибокому яру. А там, де стояла ти, кущ шипшини виріс… Вітри розгойдують стару перекошену хвіртку. Всі вітри, що йдуть з нічного осіннього поля, проходять через ту хвіртку. І лише, коли розгнівається кущ шипшини, — затуляє собою дорогу холодним вітрам…
Щоб стать тобою
Я проходив крізь тебе, річко, як біла нитка крізь вушко голки, і ти не пручалась, ти не заперечувала, я відчував високий твій подих і тепло твоє відчував. Я був з тобою, а ти зі мною, я у тобі, ти у мені, річко. Твій високий берег тримав тебе, як мати дитину за руку, а тобі хотілося вирватися з його обіймів і показати всю свою силу і вроду. Але ти боялась, що я залишусь один із тим берегом, що з каменем на твоїм дні, зозулями в бéрезі — вони щоразу полощуть тут горляночки свої у дзвінкій воді твоїй перед тим, як прокувати комусь багато-багато літ… …Я став тобою, твоїм пругким тілом, річко. І хто нас може відірвати одне від одного? Я мчав до тебе на соняшнику, і ти ще здалеку впізнавала мене… Ти чуєш? То удари праника. Там мати моя била по важких ряднах, по моїх полотняних штанцях… Та хіба ти мусиш усе пам’ятати? Скільки заброд каламутило твою чисту воду! І тобі потрібен був час, щоб вода та устоялась. І я побачив твоє чисте дно і себе у тобі, річко. Ти не викинула мене на берег, де лежав мій кінь-соняшник і чекав на мене. Я чув, як ти обіймала мене за шию і цілувала. Так тільки тато мене обнімав і цілував, коли йшов на війну… Що ж нас ріднить з тобою, річко? Цей берег? Цей камінь? Ця стежечка? Цей голос зозулі? Не мовчи лише, я так давно тебе не чув…
Буденна робота
Одні вихваляють себе на всі лади, інші хочуть, щоб їх вихваляли, а ті, що знають собі ціну, роблять свою буденну чорнову роботу, бо впевнені, якою важкою буває нечесно зароблена слава: поняття дивне і хтозна- ким вигадане. І все ж, це поняття мучить багатьох, бо в слави великі привілеї: вона дає можливість піднятися над іншими, зняти із себе тягар турбот, якими ти до цього пікся щодня, думаючи про хліб насущний. Я поставив би гідність вище слави, бо гідність — на все життя, слава рідко коли дорівнює гідності, щоб іти поруч. Просто, слава пасує справді великим, але, на жаль, часто наздоганяє їх, коли вже переходять вони межу вічності…
Між цією хатою і мною
Між цією хатою і мною — відстань, як до зірки, що посилає своє світло крізь мільйони років… Між цією хатою і мною — біль, який нічим не виміряти. Між цією хатою і мною — квітка, яка так і не розквітла… Між цією хатою і мною — друзі, що не дали впасти… Між цією хатою і мною — вічно летить лелека і ніяк не торкнеться мене крилом… Між цією хатою і мною — кущ шипшини, який ніколи не гасить свій червоний вогник… аби не збитися зі шляху… Між цією хатою і мною…
Цвяхи
Світлій пам’яті брата Євгена Той піджак так і висить у сінях. Рівно рік, як поховав я брата. Приїхав на річницю. Я бачив не раз його, заклопотаного, у цьому сірому старенькому піджачку. То криниці копав, то підлоги стелив, то лати прибивав, то з магазину ніс свіжий хліб і тюльку. Любив жартувати, а під настрій співав від душі. І ось не стало брата. І світ спорожнів якось… Ще ж порівняно молодий… А сірий старенький піджачок висить у сінях, ніби Євген щойно скинув його і пішов руки мити… У правій кишені кілька цвяхів зосталось… Він не встиг забити їх, не встиг зробити щось задумане… конкретне. Всього кілька цвяхів… Я стискую їх у кулаці і відчуваю, як вони колять мені аж у самісіньке серце…
Коні під осінніми дощами
Прийде сивий Кінь до хати та й скаже: — Уже сіно скошено, копитами землю збито і Осінь за собою густі дощі тягне… І йому стане сумно-сумно одному в лузі… Він заірже до Осені, що тягне густі дощі за собою, але ніхто йому не відповість… А ви бачили, як пасуться коні під осінніми дощами?..
Тату, півник співає!
Тарасові Уже далеко було за північ. Солодко спалось. Коли чую:
— Тату, півник співає! Стільки здивувань було, стільки радості світилось в оченятах дитини… Я підсунув стілець, на якому лежав годинник, стрілки показували початок четвертої ночі… — Чуєш, тату, півник співає. Я піду до нього! Я реально оцінив ситуацію, і чомусь аж лоскітливо зробилося під самим серцем. Не від того, що півник співає, а від того, що він збудив емоції в душі дитини. Коли ще почуєш у кам’яному мішку міста, щоб півник проспівав… Та й, зрештою, не так далеко ми з сином втекли від міста: всього-на-всього були в Будинку творчості, де поруч хазяйно- виті люди тримали кіз, кроликів, курей… Півник співає! Чув, як музику, синочкові слова. Півник своїм нехитромудрим кукуріканням збудив зорю, збудив дитячу уяву, розбудив моє дитинство… Електрички, машини, мотоцикли… Все це реве й гуде… А ось півник співає… Отже, є вічна потреба його слухати. Навіть серед ночі. Не дочекавшись ранку, синок вибіг надвір і поніс крихти хліба півникові… Хай рев поїздів, гул машин, реактивних літаків повіки-віків не заглушить голос півника, аби діти від радості прокидались і будили нас: — Тату, півник співає!
