Валентина МАТЯШУК, завідувач кафедри суспільствознавчої освіти, кандидат історичних наук, Львів
Кілька слів про Учителів… Не в тім сенсі, що про тих, хто вчив пізнавати “а” чи “б”, множити чи розрізняти хімічні формули та фізичні закони, а про Вчителів по життю. Мені доля послала одного Учителя, від мудрості якого я за два дні напилася магічного бальзаму підживлення духовних сил — Івана Павловича Бучківського, колишнього голову “Просвіти” Городоцького району на Львівщині, а зараз — члена просвітницько-краєзнавчого товариства “Рідний край”.
Ми познайомилися в поїздці, яку блискуче організували й провели голова цього товариства Василь Семенович Лило та І. П. Бучківський. Ця поїздка — це 41-і відвідини Іваном Павловичем Шевченківських місць на Черкащині, а йому вже 94-й рік від народження… На тлі духовного подвигу цієї Людини, яка вважає своїм священним обов’язком вклонитися пам’яті іншої Людини — рутинні подорожні клопоти, малозручний автобус, наші “привабливі” місцями дороги — розчинилися й розгубилися у своїй віковічній куряві…
А тепер про отримані уроки: Урок 1-й. Назву його “Урок доброти, прийняття і вдячності”. Щоранку Іван Павлович (для якого все було добрим — погода, сон, їжа… — все і всі були ДОБРИМИ!!! І тиха світла усмішка на підтвердження слів!) закликав нас розпочати день молитвою до Творця і подякою до Бога, до світу, одне до одного… 2-й. “Урок мужності”. Піднявшись самостійно по схо$ дах на Тарасову кручу в Каневі, Іван Павлович звернувся до всіх із коротким словом-спогадом… Вперше він відвідав могилу Шевченка 1948 року, взяв із неї грудку землі й склав перед собою обітницю поставити пам’ятник Кобзареві. Де, коли, який — не задумувався тоді, просто внутрішньо знав: пам’ятник мусить бути!
Сталося так, що тодішня влада не підтримувала душевний порив і на всі звернення він отримував жорстку безапеляційну відповідь: “Нецелесообразно…”. Але коли хтось чогось палко бажає — його енергетика починає вібрувати в космосі, притягуючи ті серця, які здатні її відчути й підтримати. І от, завдяки його організаторській роботі з людьми, невтомному ходінню по “високих” кабінетах, непохитній наполегливості з ризиком для кар’єри, з вересня 1964 року стоїть перший у Городоцькому районі пам’ятник Кобзареві в селі Градівка, в якому на той час він учителював разом із дружиною Тетяною Миколаївною. Але в рідному селі Купновичі Самбірського району односельці почали ремствувати — мовляв, чому ж про рідне село забув?.. А кредит довіри у Вчителя був великий: народ знав, що ще в далеких 1944— 1947 роках, ризикуючи життям, Іван Павлович проводив підпільний “Університет історії України” для вояків УПА. І от знову той самий шлях: визначення громадою місця, виготовлення погруддя, насадження парку, ходіння по кабінетах і… вето “савєцкой власті” на 21 рік: “нізззя!”. І лише 1989 року погруддя посіло своє місце. Скільки було витрачено сил?!.
Хто намагався “лупати сю скалу” у нас, той знає! 3-й. Урок вірності. Усе життя Івана Павловича — подвижницька праця на пробудження й згромадження свідомих українців (не тих “свідомитів”, про яких зневажливо пишуть “ватники”, а справжньої шляхетної галицької інтелігенції, яка викохувалася в моральному кліматі національної пам’яті і свято берегла до часу чисте прагнення бути собою у своєму краї).
Два гасла, яким він не зрадив і з гідністю проніс крізь своє життя. 4-й. Урок патріотизму. Не того багатослівного, шароварно-яскравого, показово-багатообіцяючого, а глибокого і щирого, за кожним словом якого — Діло! Я не чула у своєму житті досконалішого виконання Шевченкових віршів… Голос Івана Павловича зміцнів, у ньому враз прокинулися юнацький запал, чоловіча крицева твердість і залунало понад Дніпром і кручами Шевченкове слово, писане тоді і про нас, нинішніх, теж, на жаль… (На превеликий жаль, пророчі слова й попередження ми, українці, не розчули і не взяли до керунку, як мало беремо й дотепер…) залунало, викликаючи тремтіння у тілі й непрохані сльози, які годі стримати навіть чоловікам… І зачаровано при$ нишкли діти, і вбирали всі серцем силу й енергію двох великих Чоловіків — двох твоїх талановитих синів, Україно, — Тараса й Івана… Колись Остап Вишня, визначаючи велич Шевченка для України, зазначив якось так: “Достатньо було однієї людини, щоб урятувати цілу націю”.
Шевченко не дав зросійщитися (читай: спольщитися і т. ін.) нам, українцям, усім поголовно, поставив коло нас на стражі Своє Слово, яке й понині будить і кличе, але треба тисячі інших Учителів, які те слово понесуть до нас. Дякую, великий Учителю Іване Павловичу, за Ваші безцінні Уроки Духу! Міцного здоров’ячка Вам, глибокошановний Іване Павловичу, на многії і благії літа!
