Микола Гоголь: «В Київ! В древній, прекрасний Київ!»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, академік НАПН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Завершуємо публікацію статей доктора історичних наук, лауреата Наці- ональної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка, приурочених до 165-річчя з часу смерті Миколи Гоголя.

У біографії Миколи Гоголя є відомий усім гоголезнавцям період, саме період, а не “коротка мить”, як дехто вважає, бо тривав він близько року. Йдеться про палке прагнення письменника перебратися з Петербурга до Києва, яке з’явилося 1833 р. у зв’язку з підготовкою до відкриття в місті Університету Святого Володимира. Указ “Про заснування в місті Києві Імператорського Університету Св. Володимира” вийшов 3 листопада 1833 р., а наприкінці року з’явився ще один — “Про заходи до відкриття Університету Св. Володимира”. Серед заходів було передбачено “обрання і призначення ординарних і екстраординарних професорів і ад’юнктів”.
Це й приваблювало Миколу Васильовича. Відомий московський гоголезнавець Юрій Манн особливо застерігає, що Гоголеве прагнення до Києва ні в якому разі не мало “сепаратистського” характеру: “Він, як і раніше, бачить перед собою поприще широкої, загальноросійської діяльності — хай ця діяльність буде не чиновною і державною, а науковою і літературною”. Щодо нібито неминучого “загальноросійського поприща” Гоголя, зауважу, що він якраз і хотів, так би мовити, внести корективи до нього шляхом переїзду з імперсько-чиновничого Петербурга до духовно близького Києва. Важко погодитися із тим, що наукова й літературна діяльність, якою Гоголь збирався займатися в Києві, так само неминуче приречена була на “загальноросійськість”, як і чиновно-державна служба. В останньому випадку виходу справді не було: державний чиновник змушений вірою й правдою служити імперії. Трохи вільніше почувався, скажімо, професор Московського університету Осип Бодянський, і так само вільніше почувався б і професор Університету Святого Володимира Микола Гоголь, якби він ним став. До того ж, у Києві Гоголь збирався писати історію Малоросії та видавати малоросійські пісні, тобто займатися, сказати б, українознавчою роботою. Втім, Гоголь і в Росії відмовився від поприща чиновника, подібного до Поприщина, а віддався “високому божевіллю” — письменництву.
У відомій книзі Костянтина Мочульського “Духовний шлях Гоголя” (1934) йдеться про те, що в 1833 р. душевний стан Гоголя був нестерпним, а сам він “гарячково хапається за різноманітні починання”. Утім, аналіз цієї ситуації вимагає наголошення визначального для тодішнього Гоголя прагнення переїхати до Києва, про що Микола Васильович “мечтает, как о величайшем счастьи” (Полное собрание художественных произведений Н. В. Гоголя с биографией, написанной проф. А. И. Кирпичниковым. М., 1909. С. ХV). Між іншим, і Манн справедливо акцентує, що Гоголеве “піднесення настрою, прилив творчих сил пов’язані з виниклим планом переїзду до Києва”.
Тож прочитаймо у самого Гоголя про його поривання до Києва. Передусім акцентую, що в листі до Михайла Максимовича від 2 липня 1833 р. Гоголь намовляв свого московського друга, який і сам уже рвався в Україну, повернутися на Батьківщину: “Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем”. Отже, молодий Гоголь не збирався жертвувати Україною, мріяв посісти кафедру в Київському університеті. 20 грудня 1833 р. писав Максимовичу: “Да, это славно будет, если мы займём с тобой киевские кафедры. Много можно будет наделать добра”. Про яку кафедру для себе мріяв Гоголь? Про кафедру загальної історії! Щоб її добитися, він наприкінці 1833-го накидає на папір думки з цього предмета для Сергія Уварова, який тоді був управляючим Міністерства народної освіти. Вийшла цікава стаття, схвалена Уваровим для друку в “Журнале министерства народного просвещения”, де й була опублікована на початку 1834 р. під назвою “План преподавания всеобщей истории”.
Необхідний для Гоголя епізод із Уваровим супроводжувався й тим, що в листі до Пушкіна від 23 грудня 1833 р. він усіляко вихваляв його, сподіваючись, що поет передасть за призначенням, як шанує управляючого претендент на київську кафедру: “Во мне живёт уверенность, что если я дождусь прочитать план мой, то в глазах Уварова он меня отличит от толпы вялых профессоров, которыми набиты университеты”.
Претендент на кафедру в Університеті Святого Володимира турбувався про патріотичні настрої, моральність і високу професійність його викладачів. У листі до Максимовича у грудні 1833 р. жалкував, що в університет призначають якихось німців: “Хоча б для святого Володимира побільше слов’ян”. Микола Васильович вважав, що треба залучати справді освічених людей і таких же “чистих і добрих душею”, як він із Максимовичем.
Лист до Максимовича, написаний наприкінці 1833-го, фактично завершував цей рік, адже після нього був лише лист до Пушкіна, в якому, до речі, Гоголь писав про свою любов до Максимовича й захоплювався: “Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украйны и юга России и напишу Всеобщую историю, которой, в настоящем виде ее, до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе, нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.!”
В інтелектуальній пам’яті нашій збереглося нестримне прагнення чеховських сестер: “В Москву! В Москву! В Москву!” Та, здається, стократ сильніше звучить Гоголеве: “Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев!” Заакцентуємо і гоголівські слова про Київ у листі до Максимовича 20 грудня 1833 р.: “Он наш, он не их, не правда?” Та ще в листі до того ж Максимовича у квітні наступного року побіжно зауважив, що “нам малороссиянам” здаються деякі наші фрази та вирази зрозумілими “для русских” при буквальному перекладі, але це не так. От і маємо чіткі вияви національної самоідентифікації Гоголя. Це внутрішнє відчуття Києва й України — наший, наша, — тобто національне, українське почуття, Гоголь проніс через усе життя.
На початку 1834 р. Гоголь знову переконував Максимовича в тому, щоб він не лінувався з переїздом до Києва: “А на что человеку дается характер и железная сила души? К чорту лень да и концы в воду! Ты рассмотри хорошенько характер земляков (Українців. — В. М.): они ленятся, но зато, если что задолбят в свою голову, то навеки. Ведь тут только решимость: раз начать, и всё… Типография будет под боком. Чего же больше? А воздух! а гливы! а рогиз! а соняшники! а паслин! а цыбуля! а вино хлебное… Тополи, груши, яблони, сливы, морели, дерен, вареники, борщ, лопух!.. Это просто роскошь! Это один только город у нас, в котором как-то пристало быть келье ученого”. Місяць потому Гоголь знову підганяв із переїздом Максимовича: “Что ж, едешь или нет? влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь. Слушай: ведь ты посуди сам по чистой совести, каково мне одному быть в Киеве… Песни нам нужно издать непременно в Киеве”. У цьому листі Гоголь акцентував аргументацію переїзду Максимовича: “Послушай, не бросай сего дела! Подумай хорошенько. Здоровье — вещь первая на свете. Предлог к перемещению ты имеешь самый уважительный — вред климата. Исчисляй свои труды по словесной части; доказывай, что ты можешь занять с честью означенную кафедру, грози отставкою. Должны будут согласиться”. Гоголь і сам доклав зусиль, аби в Максимовича вирішилося питання з переїздом до Києва. Принаймні 7 квітня 1834 р. писав про свій візит до Сергія Уварова, який саме у той час став міністром народної освіти і розповідав, як він замовив слово про друга перед ним.
20 квітня 1834 р. Гоголь навчав Максимовича, що треба зробити, аби у Київ таки потрапив і він: “Когда будешь писать к Брадке (Попечитель Київського навчального округу в 1832—1839 рр. — В. М.), намекни ему о мне вот каким образом: что вы бы, дескать, хорошо сделали, если бы залучили в университет Гоголя, что ты не знаешь никого, кто бы имел такие глубокие исторические сведения и так бы владел языком преподавания, и тому подобные скромные похвалы, как будто вскользь… Ты, будучи ординарным профессором Московского университета, во мнении его много значишь. Я же бедный почти нуль для него; грешных сочинений моих он не читывал, имени не слыхивал, стало быть, ему нечего и беспокоиться обо мне”. Гоголь і сам кілька разів зустрічався з Уваровим, а також з Єгором Брадке, котрий приїздив до Петербурга.
І це ще не все! 13 травня 1834 р. Гоголь напучував і Пушкіна, як тому треба перехитрити Уварова, переконати його в необхідності переїзду Миколи Васильовича в Київ: “Если зайдёт обо мне речь с Уваровым, скажите, что вы были у меня и застали меня еле жива. При этом случае выбраните меня хорошенько за то, что живу здесь и не убираюсь сей же час вон из города; что доктора велели ехать сей же час… И сказавши, что я могу весьма легко через месяц протянуть совсем ножки, завесть речь о другом, как-то о погоде, или о чем-нибудь подобном. Мне кажется, что это не совсем будет бесполезно”. Пушкін відповідає Гоголю в той же день! “Я совершенно с Вами согласен. Пойду сегодня же назидать Уварова… От сего незаметным и искусным образом перейду к бессмертию, его ожидающему. Авось уладим”.
Невдовзі ситуація суттєво змінилася у зв’язку з тим, що Максимович отримав призначення в університет, і в липні 1834 р. став його ректором, а з Гоголем питання не вирішувалося. Ще в березні Максимович повідомив його, що на кафедру загальної історії в Університеті Святого Володимира можуть взяти ад’юнкта (помічника професора) Володимира Циха з Харківського університету, але Гоголь не хотів і слухати про це: “Что ты пишешь про Цыха? разве есть какое-нибудь официальное об этом известие? Министр мне обещал непременно это место и требовал даже, чтоб я сейчас подавал просьбу, но я останавливаюсь затем, что мне дают только адъюнкта, уверяя, впрочем, что через год непременно сделают ординарным; и признаюсь, я сижу затем только еще здесь, чтобы как-нибудь выработать себе на подъем и разделаться кое с какими здешними обстоятельствами”. Переконавшись, що на його місце на кафедру загальної історії беруть усе-таки в університет Циха, Гоголь писав наприкінці травня 1834-го Михайлу Максимовичу: “Ты знаешь Цыха? кто это Цых? кажется, Погодин его знает. Нельзя ли как-нибудь уговорить Цыха, чтобы он взял себе, или просил, или бы по крайней мере соглашался бы взять кафедру русской истории”.
Яка драматична історія! Неможливо погодитися з Володимиром Набоковим, який твердив: “Читати листування Гоголя — сумне заняття…” Листи захоплюють емоційною напругою Гоголевої душі, яка щиро й беззастережно прагнула в Україну, в Київ! Утім, на думку Юрія Манна, Гоголь просто був… “не від того, щоб і пофрондувати в певному дусі”, та й взагалі все це було… “скоріше за все, грою”. Стоп! Фронда і гра-забава Гоголя щодо рідної Батьківщини, з якої він виїхав п’ять з половиною років тому? Ні, ні і ще раз — ні! Насправді це був переломний момент у житті геніального українця Миколи Гоголя, який міг кардинально змінити його долю. Та не судилося… У тому ж травні 1834-го Гоголь коротко повідомив Пушкіна: “Я вчера был у Уварова. Ничего я не могу вам сказать утешительного для себя”. Через багато років Максимович із гіркотою згадував, що в Київ “согласился со мною переместиться и мой незабвенный земляк Гоголь, но ему не удалось этого…” Тобто, Гоголя в Україну не пустили. У мене немає змоги та й потреби докладно розкривати причини цього, адже акцентую лише факт устремління Гоголя в Україну. Наведу лише думку Миколи Жулинського: “Навіть його високошановані, огорнуті величавою славою друзі — покровителі Олександр Пушкін, князь Петро Вяземський, вихователь спадкоємця престолу Василь Жуковський не змогли випросити для Гоголя місця ординарного професора загальної історії в Києві. І пояснення цьому полягає в суворій забороні надання полякам посад на державній службі, яка почала діяти після повстання 1830—1831 рр. у Варшаві. Відомо, що одним із керівників цього повстання був генерал В. Яновський, який у генеалогії роду Гоголів-Яновських посідав значиме місце. Мати Миколи Гоголя Марія Косяровська до 14 років жила й виховувалася в домі батьків свого двоюрідного брата генерал-майора Андрія Трощинського, який був одружений на внучці останнього короля незалежної Польщі Станіслава Понятовського”.
Мало хто згадує, що й після відмови в університеті Гоголь висловлював надію все-таки перебратися до Києва. 27 червня 1834 р. він написав Максимовичу палкого листа: “Я к тебе буду, непременно буду, и мы заживем вместе чорт возьми всё! Дела свои я повел таким порядком, что непременно буду в состоянии ехать в Киев хотя нераннею
осенью или зимою; но когда бы то ни было, а я всё-таки буду. Я дал себе слово, и твердое слово; стало быть, все кончено: нет гранита, которого бы не пробили человеческая сила и желание…”. Гоголь переконував Максимовича й себе в тому, що він залишився на рік у Петербурзькому університеті, завойовуючи право для переїзду в Київ. 14 серпня 1834 р. писав Максимовичу: “…Если Бог поможет… не буду раскаиваться в том, что остался здесь (У Петербурзі. — В. М.) этот год. Хотя душа сильно тоскует за Украйной…” (Виділено мною. — В. М.).
Гоголь навіть просив свого друга, ректора Університету Святого Володимира розвідати, чи продаються в Києві місця для будинку, краще з садочком, якщо можна десь на горі, щоб і Дніпро було вид­но. Добре, якби вони з Максимовичем жили поруч. Як тільки Михайло Олександрович знайде таке місце, то Микола Васильович не забариться вислати гроші…
Та, коли рік потому, наприкінці липня 1835 р., Гоголь заїхав до Максимовича в Київ, по дорозі з Василівки до Петербурга, то про поселення в Києві вже не йшлося. Залишився тільки смуток про марні надії. За словами Максимовича, ад’юнкт кафедри загальної історії Петербурзького університету Микола Гоголь відверто зізнавався про своє нехтування тамтешніми лекціями і дуже жалкував, що Брадке не прийняв його в Київський університет. А з університету в Петербурзі Микола Васильович безславно пішов наприкінці 1835 р., протримавшись у ньому менше півтора року.
Ця сумна історія не могла не вплинути на подальшу долю великого сина українського народу. Михайло Грушевський зазначив: “Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими”. Насправді, Гоголь мав і друзів, які були справжніми патріотами України. Крім того, як переконливо показав Юрій Барабаш, у тезі Грушевського закумульована не вся правда. Бо ж правдою треба визнати й те, що Шевченко так само дуже рано, раніше за Гоголя, ще підлітком, змушений був покинути вітчину. Він так само спершу в Петербурзі, згодом на засланні, потім знову в Петербурзі жив у інонаціональному, переважно російському (чи російськомовному) середовищі, сам чимало написав російською, однак його національного почуття, його українськості все це не змінило ні на йоту: “Ні, все-таки тут не просто біографія чи географія, не лишень умови життя, оточення, друзі; тут є іще щось…
Може, відгадку цього “чогось” слід шукати на іншому, глибиннішому рівні? Може, розбіжність національних шляхів і доль було значною мірою запрограмовано вже відмінністю родових традицій, соціальних генотипів, психологічних чинників?
Гетьманський нащадок — і гайдамацький онук. Панич з Лівобережжя, давно втихомиреного краю слухняних гречкосіїв та новоспечених “російських” дворян, — і правобережний кріпак, чий менталітет всотав бунтівливий дух Коліївщини, “ген” козацької непокірливості… Один, відчужившися від батьківщини, завершив свій життєвий шлях не лишень на географічній, а на духовній чужині; другий, про­йшовши крізь усі випробування і спокуси чужинства, так і не розлучився — ні розумом, ні душею, ані талантом — з рідною землею. В антиноміях національної свідомості Гоголя і Шевченка відбилися глибокі злами в історії трагічно розколотої нації, позбавленої повноцінного історичного, відтак і національного континуїтету”.
Отже, на глибоку думку Барабаша, етнічні брати, діти однієї матері, — Шевченко і Гоголь — мали різні “групи крові”, кожен свій генетичний код, їхні родоводи відбивають дуже різні станові й соціальні зрізи українського суспільства, вияви й етапи буття етносу, різні грані національної психології. Ґрунт, на якому вони зросли, був один, та коріння — різні, і тому такими несхожими виявилися пагони…
Пам’ятаймо про це, з’ясову­ючи націо­нальну природу душі й творчості Гоголя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment