Наталія Заболотна: «Я не вірю балачкам, тому роблю справу, не оглядаючись і не зупиняючись»

Для багатьох ім’я Наталії Заболотної — синонім успіху. Ця жінка не тільки ідеально знає свою сферу й уміє нею зацікавити, а й створює такі масштабні проекти, про які не забува ють. Саме її ім’я символізує розквіт “Українського дому” і “Мистецького Арсеналу”. Нині ж приїхала до Наталії Заболотної в її “Art Ukraine Gallery”. Так, знаю, що інтерв’ю довге. Так, можливо, і відходить епоха long reading. Але хто про читає це інтерв’ю до кінця, той здобуде набагато більше, ніж вкладений у читання час. То му що тут інформація, яка здатна пробудити, навіть якщо ми думаємо, що не спимо.

— Наталіє, серце “Мистецького Арсеналу” змусили битися саме Ви, втіливши через двісті років пророцтво німецького архітектора Йогана Міллера, який сказав: “Ви зрозумієте, що цей музей я будував не для зброї, а для людей”. Цей факт я почула від Вас під час радіоінтерв’ю в один із днів “Арсенале-2012”. Вас розлучили з “Мистецьким Арсеналом”, але Ви не зупинились: створили і відкрили нову розкішну галерею. Що допомагає Вам рухатись вперед?

— Саме життя. Півроку тому заснувала й очолила Art Ukraine Foundation, але те, чим займаємось, — це більше, ніж мистецтво. Ми тут генеруємо сенси, смисли, законопроекти і велику програму соціокультурного розвитку нашої країни. Я вважаю, що зараз такий час, коли дуже добре, що всі, хто може, хто здатний бути енергійним, роблять точкові проекти. Але порятунок нашої країни — у фундаментальному підході до соціокультурної сфери. Усім потрібно подивитися, як ми живемо, озирнутися навколо і зрозуміти, що потрібно негайно розпочати змінювати нашу Україну. Змушувати виконувати свої обов’язки тих, хто взявся їх де-юре виконувати. Подивитися, у які школи і на які гуртки ходять наші діти, чи взагалі є куди ходити? Як до них ставляться? Хто вчителі вчителів наших дітей? Я вважаю, що культура — це глобальний безпековий термін. І чомусь так склалося, що у нас занижується її значення. Хоча культура — це сфера національної безпеки країни. І якщо ми негайно цього не збагнемо, то навіщо було розпочинати розмови й маніпулювати термінами, що на вулиці триває гібридна війна? Велика частка і причина цієї війни — це те, що в нашій країні завжди було ставлення до культури, як до “культурки”. Саме тому мій мистецький простір — це точка опору, певною мірою штаб-квартира. Сюди приходять багато діячів культури, політиків, філософів, аналітиків, політологів і це люди не випадкові. Серед них дуже багато симпа тиків нашої нової платформи. Країна наша не зміниться сама по собі — потрібно негайно діяти. Оголити нерв нації, нерв країни. Щоб люди самі сказали, що їх не влаштовує у цьому суспільстві, чого їм не вистачає. Що вони не миритимуться з тим, що занедбані наші пам’ятки архітектури, відсутні культурні центри і будинки культури в селах. Я вже говорила, що якщо в селах зникають сільські клуби, то в Києві на Печерську Будинки культури перетворюються на сільські клуби. Тобто, нам потрібно змінити па радигму ставлення до людини, до особистості, почати її поважати, цінувати і сприяти її розвитку, як гарантує 23 стаття Конституції. Є ще репутаційний зиск. Є оцей корінь самоусвідомлення, самоідентифікації. Кожна людина має пишатися своїм селом, своїм містом, своїм регіоном і держава має це підтримувати.

— Ви залишаєтеся людиною мистецтва, і водночас стали автором законопроекту “Про державний фонд гуманітарного розвитку України”, а також ініціювали соціальну платформу #SOS-майбутнє. Чому для Вас і для громади важливо до цього долучатися?

— Законопроект неможливо створити за місяць чи за три. Законопроект про “Державний фонд гуманітарного розвитку” я з однодумцями розробляла впродовж п’яти років. І “Мистецький Арсенал” мене сподвиг замислитися над тим, чому при кількох президентах ми не можемо збудувати титульний музей нашої країни? Маючи ресурси і начебто бажання. Але брак пріоритетів, не бажання аналізувати, наскільки це важливо зробити цінним, моральним, ментальним, мати багато економічних зисків. Завжди це питання культури відкладали на потім, бо начебто шкода грошей. Але я їздила до багатьох країн, вивчаючи досвід саме із цього питання. Чому різні країни мають у своїх пріоритетах розвиток людини? Мають стабільну стратегію культурного розвитку? Мають культурний туризм у великому сегменті? Людям цікаво туди приїздити. Чому у нас усе навпаки? Чому починаємо бути у світі країною-лідером з дитячого алкоголізму, дитячого паління. Тобто, з усього комплексу соціальних хвороб, розповсюдження ВІЛ-інфікованих.

У ХХІ столітті… Щороку у нас на десять відсотків стає більше наркоманів. Чому держава, маючи таку статистику, не б’є на сполох? Тому, що у нас політики приходять на дуже короткий термін. Вони не хочуть займатися глобальними речами. Якщо держава не займається культурою власних громадян, то їхньою культурою займається інша держава. Що в нас і сталося. Вивчаючи досвід інших країн, ми вивчили досвід Великої Британії, де за двадцять років країна із суспільства маніакально-залежного від монополіста Національної лотереї (що потягло за собою весь спектр хвороб, незалежно від політичної кон’юнктури, від бажання чи небажання того чи того прем’єр-міністра, чи міністерства фінансів) створила механізм оздоровлення суспільства. Після того, як вони відчули, що у суспільстві якась непевність зародилася, непроявлена депресія — створили закон про фонд “Добрих справ” — фонд “Good causes”, який працює двадцять років поспіль. Він недоторканний. Із відрахувань від прибутку Національної лотереї Британії фінансують на проектних, грантових засадах усі соціокультурні потреби громадян.

За рахунок грошей фонду “Добрих справ” фінансують реставрацію пам’яток архітектури, модернізують музеї, прокладають нові туристичні маршрути, стимулюючи внутрішній і зовнішній туризм, наповнюючи державний і місцевий бюджети, даючи змогу створювати маленькі бізнеси по маршрутах до великих замків для місцевих громадян. За гроші фонду “Добрих справ” фінансують культурний продукт: фестивалі, бієнале, виставки, кіно. Десятки тисяч стрічок, фільмів і мультфільмів створено за цей період. Відкривають дитячі і юнацькі спортивні школи, спортивні майданчики, створюють різноманітні змагання. І за 20 років у них є абсолютно переконливий успіх: п’ятсот тисяч проектів реалізували! Вони вклали в соціокультурну сферу за двадцять років сорок мільярдів фунтів стерлінгів. Їм нема на що витрачати гроші? І також криза.

Але вони розуміють, що вкладаючи в культуру, вони економлять на іншому — на тюрмах, на наркодиспансерах, на психіатричних лікарнях і на бюджеті Міністерства охорони здоров’я. В Естонії також є подібний досвід — це фонд “Культурний капітал”, який за рахунок шкідливих індустрій (алкогольної, тютюнової і азартної) також фінансує на грантових засадах культуру і спорт; створює різні стартапи, цікаві фестивалі, соціокультурну і гуманітарну сфери.

Є унікальний досвід Ісландії, де 15 років тому збагнули, що суспільство із шаленою швидкіс тю котиться вниз. 25 % підлітків із 12 до 17 років були наркотично залежними, курили марихуану, близько 20 % дітей регулярно вживали алкоголь та були залежними від паління. Суспільство просто перетворювалося на гетто криміналітету: в Ісландії на той час був найвищий рівень підліткової злочинності. Тому була чітка державницька політика: тут збудували шалену кількість спортивних комплексів, басейнів, різних майданчиків: тенісних, волейбольних, неймовірну кількість цікавих культурних центрів, модернізували музеї, бібліотеки. І таким чином забрали дітей з вулиці. Це робили не примусово. Дітям створили цікаву спортивну і культурну інфраструктуру. Зараз там не побачиш на вулиці дітей з цигаркою чи пляшкою пива. Сьогодні у них еталон — культурна й освічена людина. За 15 років у країні фактично подолали дитячий алкоголізм і наркоманію, побороли підліткову злочинність. І зараз маленька Ісландія є лідером з євро-чемпіонатів. У них тренд спорту і культури.

А що у нас? Ми маємо політику культурної ампутації, останньою краплею стала нещодавня заява міністра культури про те, що скорочуватимуть час навчання у сфері позашкільної академічної освіти. Це музичні і художні школи, школи мистецтв, гуртки. А це виховання музикантів, оперних співаків, художників — уся ця професійна сфера перетвориться на сферу гуртків самодіяльності. Я не могла в це повірити. Але спростування досі немає.

Отже, вони свідомо роблять такий крок. Жахливою є статистика, що з 32-х тисяч сільських клубів 16 тисяч перебувають у незадовільному стані, закриті, розбиті або просто не виконують своєї функції. А в маленьких містечках, районах, у селах ситуація взагалі разюча. Якщо в Києві діють приватні гуртки, хоч і недосконалі й занадто комерціоналізовані, то в селах і цього немає. Ми зрозуміли, що потрібно діяти і започаткувати таку громадську платформу #SOSмайбутнє, яка покликана бути голосом людей. Це фактично народна інвентаризація суспільства. Ми закликаємо людей фотографуватися з табличкою #SOSмайбутнє на тлі об’єктів, доля яких викликає у них занепокоєння. Мами з дітьми фотографуються на тлі розвалених сільських клубів, бо їм нема куди водити своїх дітей. Є дітлахи, які фотографуються у спортивних секціях, влаштованих у підвалах житлових будинків, де нічим дихати, нема елементарних умов. Діти села Копилів Макарівського району Київської області кажуть, що раніше в них була прекрасна школа в маєтку поміщика фон Мекк, у якого протягом двох із половиною років мешкав Петро Чайковський. Ця школа гриміла славою на весь район. Але потім її просто закрили, і сучасним дітлахам нікуди хо дити, фактично залишається лише вулиця. І нема чим пишатися. Тобто є ще репутаційний зиск. Є оцей корінь самоусвідомлення, самоідентифікації. Кожна людина має пишатися своїм селом, містом, регіоном, і держава повинна це підтри мувати.

До того ж діти, дорослі фотографуються на тлі не лише знищених сільських клубів, басейнів без води, культурних центрів, занепалих музеїв, а й навіть тих, що є національним надбанням. Скажімо, відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов сфотографувався на тлі Національного художнього музею. Цей головний музей країни нецікавий широкому загалу. Він вимагає негайної модернізації. 97 % національного надбання країни фактично весь час перебуває у його фондосховищах. Ми вирішили започаткувати цю акцію, і перший етап — проведення силами небайдужих активістів народної інвентаризації соціокультурної сфери країни. Були надзвичайно вражені швидкою реакцією на цю ініціативу. Сотні людей надсилають світлини.

Когось турбує розораний степ, землі заповідника в Одеській області. Кургани, які є здобиччю чорних археологів. Доля дітлахів і те, що їм немає чим зайнятися після школи. Вони талановиті, хочуть розвивати свій потенціал, займатися улюбленими справами. А їм нічого не залишається, окрім кіоску з дешевим пивом. І багато світлин до нас надходить із пам’ятками архітектури, які перебувають у жалюгідному стані. Скажімо, в Ізяславі Хмельницької області в центрі міста є п’ять замків XV століття. На форумі громад у Львові до мене підійшла дівчина і сказала, що вони не перебувають на балансі у жодної гілки влади. Ні на балансі Мінкульту, ні області, ні міста, ні району: вони просто знищуються, руйнуються. Їх вандалять. А якщо реконструювати один замок або сузір’я замків, який це розкішний маршрут буде? І знову-таки, це збереження спадщини для нащадків і для самих себе, — це святе, але це ще й водночас формула економічного успіху країни.

— Який наступний крок громадської платформи #SOSмайбутнє?

— Ця платформа розвивається з шаленою швидкістю, до того ж ще й саморозвивається. Наша глобальна мета — створення порталу “Добрих справ” (це робоча назва), як у Великій Британії фонд “Добрих справ”. Днями, за підтримки Kennan Institute (Kyiv office), Інституту суспільно-економічних досліджень (ІСЕД) та Агенції цифрових комунікацій Volta, ми презентували онлайн-реєстр: на інтерактивну мапу наші активісти самостійно наносять об’єкти, чия доля їх турбує: замки, давні церкви, культурні центри, сільські клуби, спортивні клуби, весь спектр проблем, які якраз і називаються гуманітарними потребами суспільства. І вони матимуть не просто свою конкретну точку на мапі. Якщо люди фотографуються на тлі якогось будинку культури, то це означає, що він їм потрібен, а ми показуємо, що людям необхідний цей об’єкт. Це розробка формули економічного успіху — реального, патріотичного, ментального, соціального.

— Тобто Ви не просто говорите про проблему об’єктів соціо-культурної інфраструктури, які перебувають під загрозою, а й створюєте прецеденти, які вкажуть вихід із такого стану?

— Так. І третій етап — створення потужного вебресурсу на базі онлайн-реєстру, який і стане порталом “Добрих справ” із концепцією краудсорсингу та крауд-фандингу, де волонтери, населення, меценати, бізнес, міжнародні донатори, а також держава зможуть спільними зусиллями та коштом відновлювати занедбані об’єкти соціокультурного призначення. Якщо в громади є 20— 30 % коштів на реставрацію замку, вона не може розпочати роботи знаючи, що через рік вони закінчаться, і все, що зроблено на початку, руйнуватиметься.

Ми пропонуємо механізм кооперації, відтворення України разом. Також ми комунікуємо з міжнародними донаторами, щоб вони теж сприяли творенню цієї інтерактивної мапи, щоб долучалися зі своїми грантовими програмами відтворення гуманітарної сфери. Тобто, працюємо не на процес, а на результат. Хочемо мати реальну картинку і створити дорожню мапу вирішення соціокультурних проблем. Як це було виписано у нашому проекті закону “Про державний фонд гуманітарного розвитку України”. Знову-таки, на ньому хрест не ставимо. Ми до нього ще повернемося. Але не хочемо втрачати жодної хвилини і не чекатимемо, поки держава схаменеться, ми діємо. Адже втрачаючи день, втрачаємо ще одну дитину, втрачаємо долі, втрачаємо сім’ї, втрачаємо країну врешті-решт.

— Якщо найбільшим гріхом вважаєте байдужість, то що вважаєте найбільшою цінністю людини?

— Найбільша цінність — людина. І вона має бути пріоритетом кожного цивілізованого суспільства. Але спостерігаючи за ігрищами на великій політичній сцені, ми втрачаємо віру в те, що влада це розуміє. Вона забуває, що не люди для неї, а вона для людей. А в центрі уваги держави має бути людина. У цивілізованих країнах, наприклад, у Канаді, в пріоритетах національної безпекової політики є такі поняття, як “human security”. А в нас — “national security”. Тобто, ми боремося з наслідками катастрофи, а потрібно аналізувати причини. А краще запобігати, щоб не долати потім наслідків. Потрібно розуміти, що сепаратизм — явище складне, і воно не народилося за один день. Це результат того, що наша держава ніколи не переймалася людьми. Вона не враховувала їхні соціокультурні інтереси, не мала для цього централізованого контролю, не генерувала культурну політику, не генерувала сенси для людей, не створювала такі атмосферні культурні атракції, які були б цікаві людям, не виховувала стрижень самоідентифікації. Тому все потрібно підтримувати. Почуття любові також потрібно підтримувати. Не можна любити корисливо. І завжди, знаєте, ці лозунги: “Як тебе не любити, Києве мій!”. Треба мати віддачу. Щоб люди його любили, — над цим також потрібно працювати, не бути в аморфному стані. І людям потрібно працювати над собою, щоб країна їх любила — у неї потрібно вкладати. Дуже дивує така ситуація занедбаності, жадібності, яка породжує бідність. Нині триває гра в одні ворота. Люди — жертви комерційних маніпуляцій, вони — споживчий електорат, який безмовно поглинає в необмеженій кількості дешеве пиво, яке здешевлюють, зокрема й депутати від комітету з питань культури і духовності законодавчими способами.

Вони — маса, яку втягує у неконтрольований азартний спрут. У нас не стає більше книжкових крамниць чи культурних центрів. Зате кожна стометрівка всіяна лотерейними хабами зі зручною інфраструктурою, з трьома входами: в лотерейний центр, в обмінник і в ломбард. А в цих хабах сидять підлітки, яким нічим зайнятися, і держава про це не дбає. Вони несуть в ті ломбарди обручки, годинники своїх батьків, бабусині сережки… Наша країна стала рекордсменом: цьогоріч українці заклали в ломбарди (звісно, і не від хорошого життя) речей на 15 млрд грн. І з українських рахунків на закордонні електронні лотереї пішов один мільярд доларів. Я не вірю балачкам, тому беру і роблю свою справу, не оглядаючись і не зупиняючись — Водночас, на майстерно презентованому Вами мистецтві виросте не одне покоління. Тільки створити — мало.

— Ви вмієте його популяризувати, надаючи альтернативу тим молодим людям, про яких щойно говорили. Які навики допомагають Вам у цьому?

— Я топ-менеджер, а за своєю природою — меценат. І зовсім не мій профіль продавати мистецтво. Нині в моїй галереї представлена колекція робіт Олександра Сухоліта, і я переконана, що він геній сучасності. Розумію, що галерея — це комерція і потрібно продавати мистецтво. Але я працюю з моїми улюбленими і най кращими художниками! З ними дружу, їх люблю і знаю, що ці почуття взаємні. І навіть думаю: “Боже мій, якщо зараз куплять ці шедеври Олександра Сухоліта, то як я уже без них буду? Тут все так органічно”. Але водночас, новітня історія “Мистецького Арсеналу” — це чудо. Коли таке собі будівництво століття, яке 2010 року почало функціонувати як найвідоміший і найзатребуваніший в Україні культурний центр, який за п’ять років мого керівництва відвідали три мільйони людей — це результат того, що я менеджер. Маю смак, відчуваю кожен куточок, але потрібно бути не тільки менеджером.

Чому говорю, що держава повинна ставитися з повагою до людини? Той треш, на який перетворюються вулиці Києва і вулиці нашої країни, — просто неприпустиме зухвальство та беззаконня. Ці пам’ятки, з яких останні десятиліття виростали нові об’єкти, які дозволяли так собі, з барського плеча, розподіляти чи знищувати чиновники — цього не повинно бути. Вони на власний смак затверджували пам’ятники новим героям. У нас питання естетики відходить на останній план, зникає. Бачимо забудови, численні мікроцентри і мікрорайони, які з’являються, які не конектяться в одному квадратному кілометрі. Тому тут потрібна державницька позиція, державницька політика, а не політика заробітчанства такого дешевого, швидкого, на до году власним апетитам і кон’юнктурним інтересам. Тому що ми втрачаємо країну з її неймовірним колоритом, з її культурою, архітектурою.

Я гірко жартую, кажучи, що не знаю, чи є у нас архітектор, якого можна було б назвати зодчим, як того ж Городецького, хоча його всі жахалися свого часу. У нас немає цих культурних гуманітарних пріоритетів. Зате три роки стратегують якусь там незрозумілу стратегію. Дуже багато балакають, засвоюючи гранти. Три роки всі говорять про культурну дипломатію, що все потрібно просувати, але нічого не просувається. Весь час говорять про кластери, про хаби, про культурні концепції, стратегії, але де результат? Я не вірю балачкам, тому беру і роблю свою справу, не оглядаючись і не зупиняючись. Культурою не можна управляти. Завдання держави створювати дієвий механізм сприяння саморозвитку культури, саморозвитку суспільства. І якраз у закон “Про державний фонд гуманітарного розвитку”, закладений такий дієвий інструмент, захищений від політичної кон’юнктури, як в Ісландії, у Великій Британії — для сприяння саморозвитку культури. Я люблю робити щось велике, і мені це вдається. Тому вірю, що ця платформа #SOSмайбутнє має перетворитися на справжній арсенал культури для нашої країни.

Спілкувалася Ганна БОЙКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment