Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА, член НСПУ, м. Кременець
Три сизокрилих птахи кружляли в бездонному весняному небі, широко розкинувши крила, гордо мірялися силою з вітром і насолоджувалися волею та безмежністю простору. — Мабуть, це душі трьох братів споглядають на нас із висоти! — мовила котрась із жінок. І всі, хто стояв довкола, підняли очі вгору. Яскраво світило травневе сонце, гордо тріпотіли прапори в руках почесної варти: чорно-червоний (у ветеранів-повстанців) і державний (у їхніх юних нащадків). Промовляв оксамитовим баритоном поминальну молитву священик. І бриніли сльози розчулення на очах у жінок-просвітянок. Бо як не хвилюватися? Ще один із синів багатостраждальної повстанської матері Гафії нарешті повернувся до неї із далеких доріг!
Три сини Гафії Мислінської із хутора Вірля на Кременеччині — Борис (1920), Ігор (1922) та Олександр (1924) — у роки Другої світової війни пішли до лав УПА. Пішли за велінням своїх сердець, бо мріяли здобути волю для рідної землі та незалежну Українську Державу. Героїчно боролися спочатку з коричневими, а потім — з червоними окупантами. Двоє з них — Борис та Ігор — були сотенними у повстанських загонах. Улітку 1943-го пропав безвісти найстарший — Борис. Його сліди загубилися на південно-східній Волині. Що сталося з юним сотником — мати не знала. Молилася й вірила, що син повернеться до неї… У кінці 1944-го інша болюча звістка упала на плечі Гафії: другий її син — Ігор, двадцятиоднорічний сотенний УПА — загинув у бою з НКВС на Шумщині. Його загін був оточений ворогами і при спробі вирватися з кільця важкопоранений сотник застрелив себе (не хотів потрапляти в руки ворогів, а ще — бути тягарем для побратимів і завадити їм урятуватися). Придавлена горем, наче каменем, кілька ночей мати сиділа за столом. І пекучі сльози застилали їй очі. Та знайшла у собі мужність жити далі — сподівалася, що у неї залишилися ще два сини-соколи…
Наймолодшого — Сашка — схопив НКВС у кінці 1944-го. Двадцятилітнього юнака жорстоко били, допитували. Засудили повстанця на смерть. Пізніше вирок замінили на двадцять п’ять років сталінських концтаборів. І повезли його в далеку республіку Комі… Мати залишилася сама. Вона чекала. Вона вірила, що її сини живі й колись повернуться додому. Довгими зимовими вечорами мережила для них сорочки, прислухаючись до кожного шурхоту за вікном, здригаючись від легкого стуку яблуневої гілки у шибу. А влітку годинами сиділа на призьбі, пильно вдивляючись у вигріту сонцем польову дорогу, що вела до хутора — чи не йдуть її хлопчики додому? Сусіди вмовляли: “Гафіє! Твоїх синів уже немає на світі!” Але жінка не слухала: “Я не бачила їх мертвими! Мої сини — живі! Вони повернуться до мене!” Через багато років Гафія отримала листа. У конверті, підписаному чужою рукою, лежав пожовтілий аркуш, складений трикутником. На ньому — кілька речень від її “мізинчика”. Сашко писав, що працює на уранових копальнях і рідко ба чить сонце. Просив, щоб мати берегла себе, і ще — щоби чекала на нього. А нижче, під листом сина, рясніли рядки, написані не менш як десятком інших рук: “Чекайте мене, мамо!”, “Я повернуся до вас, рідна!”, “Бережіть себе, матусю!”, “Хай щастить вам, ненько!” — і подібні.
Гафія була вражена, бо зрозуміла — це писали інші каторжани, товариші її сина. Не маючи змоги послати вісточки своїм матерям, бо не мали права на переписку, вони зверталися до неї, як до рідної неньки. Мати чекала листа від одного сина, а отримала одразу від десятьох! Роки йшли, та Сашко не повернувся. І про Бориса ніхто нічого не знав… Наче білі лелеки, пролітали над її хатою літа — десять, двадцять, тридцять… Срібна паморозь упліталася в коси. Та Гафія все чекала. І дивно, і лячно було відчувати її великий біль, незвичайну мужність і незгасне материнське чекання. Коли помирала, попросила рідних: “Не продавайте хату! Хай стоїть! Можливо, хтось із моїх соколиків повернеться — то хай має дах над головою!” І, коли життя полишало її тіло, подивилася на прочинені двері й раптом усміхнулася. Здалося, що вона побачила в цю мить там, на порозі, Ігоря, Бориса й Олександра… Через дванадцять літ Україна стала незалежною. Народ почав відроджувати добру пам’ять про УПА. Кременецьке районне об’єднання “Просвіти” (вся родина Гафії Мислінської до війни належала до цієї організації) почало пошук трьох братів-повстанців. Він був нелегким і тривав більше двох десятиліть… 2014 го в селі Великі Загайці на Шумщині була виявлена могила середнього сина Гафії Мислінської — Ігоря.
Мешканка цього села — Юлія Бойчук — відгукнулася на публікацію в газеті статті голови Кременецької районної “Просвіти” — Лілії Слєдзінської й повідомила, що вже багато років доглядає могилу повстанського командира на сільському цвинтарі (їй, колись семирічній дівчинці, наказала дивитися за похованням мама і чекати, поки відізвуться рідні героя). Лілія Слєдзінська вирушила до Великих Загайців. Пані Юлія показала їй могилу й розповіла, що знає. Всі прикмети сходилися. Це було місце вічного спочинку сотника УПА Ігоря Мислінського (через два місяці, виконавши до кінця свій обов’язок берегині, пані Юлія померла). Наступного року члени Кременецького районного об’єднання “Просвіти” разом із отцем Василем перепоховали останки Ігоря в могилу його матері на цвинтарі хутора Вірля. Так Гафія дочекалася одного зі своїх синів-героїв! А наступного літа, 2016-го (через 71 рік після війни) несподівано вдалося розшукати місце загибелі її старшого сина — Бориса Мис лінського. Як і двоє молодших братів, Борис до війни навчався у Вишнівецькій ремісничій школі. Там вступив до під пілля ОУН. У липні 1942-го пройшов військовий виш кіл і невдовзі був призначе ний командиром однієї з повстанських сотень.
Брав участь у багатьох боях із окупантами. Наприклад, 9 травня 1943 року німецька жандармерія спалила село Стіжок. Коли карателі поверталися у Кременець, українські повстанці напали на них із засідки. Підбили два автомобілі з ворогами, а потім почали поливати німців перехресним кулеметним вогнем. Від рук українських повстанців загинуло більше 60 нацистів. Наступної ночі вороги перевезли своїх убитих до села Білокриниця й по ховали у безслав’ї на місцевому цвинтарі… На початку літа 1943-го загін Бориса Мислінського пішов на південно-східну Волинь для підсилення відділів Української Повстанської Армії, котрим на цих землях довелося битися на два фронти — і з німецькими окупантами, і з червоними партизанами, котрі нещадно грабували селян і з наказу московської влади нищили українське підпілля. На визволених землях Волині повстанці творили вільний острівець Української Держави — Колківську Повстанську Республіку (подібна — Антонівецька Повстанська Республіка — народжувалася в цей час у Шумських лісах на Тернопіллі).
Борис Мислінський загинув у бою з червоними партизанами поблизу села Берестяни Ківерцівського району Волинської області. Відстрілювався, стоячи на повний зріст за сосною. І там його скосила куля більшовицького снайпера. Борисові було двадцять три роки… 1991-го хтось невідомий вирізьбив двометровий хрест на дереві, під яким загинув повстанський сотник із Кременеччини. Можливо, це була рука одного з його бойових побратимів. Столітня сосна перетворилася на величний пам’ятник героєві. Невідомо, де поховане тіло Бориса, — чи під цим деревом у лісі, чи в одній із трьох братських повстанських могил на сільському цвинтарі. Свідчення про це, на жаль, не збереглися. Сосну-пам’ятник Кременецькій “Просвіті” та рідним повстанця допомогли знайти українські патріоти: наречена героя Небесної сотні Сашка Капіноса — Оленка Котляр і борець за збереження повстанської слави із села Берестяни — художник Микола Подзюбанчук. 6 травня 2017 року, у день Святого Юрія-Звитяжця, було перезахоронено землю з місця загибелі героя у могилу його матері — Гафії Мислінської.
Ще один син повернувся до неї! Світило яскраве травневе сонце, завмерли довкола, схи лившись у пошані, рідні Гафії та просвітяни з Кременця, слухаючи поминальну молитву капелана Кременецької “Просвіти” — отця Василя. Тріпотів державний прапор у руках праправнука Гафії — десятирічного Богдана і його товаришів — Лізи та Василька, і чорно-червоний — у руках ветеранів-повстанців — Олексія Бориса і Петра Соломона. А у блакитному небі над головами людей кружляли три горді вільні соколи… Я стояла у натовпі й думала: “Яка нездоланна сила змусила трьох юнаків залишити рідну домівку і стати на криваву боротьбу з ворогами? Яка нездоланна сила не давала матері повірити у смерть її синів-героїв? Яка нездоланна сила і в наші дні веде людей на бій за Україну?” І горді соколині крила з безмежної блакиті ніби відповідали мені: “Це — велика сила любові, вічний поклик рідної землі, незламна віра в перемогу добра над злом, і в те, що народ має бути вільним і сам обирати свій шлях під сонцем!”
