Хто з киян не знає Андріївського узвозу, тієї вулиці, що з’єднує Старий Київ з Подолом і стала нашим Монмартром. Угорі на її лівому боці зберігся будинок, який побудував відомий польський письменник і історик, дослідник України, автор книги “Україна давня і нинішня”, що вийшла у Києві польською мовою, Міхал Грабовський. Дуже ймовірно, що тут улітку 1859 року бував і Тарас Шевченко, якого з Грабовським ще 1843 року познайомив Пантелеймон Куліш.Саме в цьому будинку міститься майстерня Народного художника України, відомого графіка Миколи Стратілата. Тут бували художники — побратими і колеги, прозаїки і поети, твори яких ілюстрував Микола Іванович, відомі мистецтвознавці, наприклад, покійний Володимир Підгора, Дмитро Степовик, що чимало досліджень присвятив гравюрам митця, тут бував патріарх Мстислав, а ще представники української діаспори, науковці, літератори, поети. Всім їм майстер гравюри зробив екслібриси, промовляють про них самих, їхні уподобання, їхній внутрішній світ.
На початку літа і ми завітали до майстерні Стратілата з наміром привітати його з 75-літтям, поговорити, поспівати (він учасник хору “Чумаки”). А ще поставили кілька запитань відомому художнику, на які він відповів доброзичливо, відверто, без жодних амбіцій.
— Що таке бути художником?
— Тут не обійтися без любові до цього світу, до людей, до рідної землі. Коли мене про це запитують, я одразу згадую свого першого учителя, якого зустрів ще у школі в рідному селі Макіївка, що на Чернігівщині. Прийшов до нас молодий учитель Степан Музиченько, вів уроки географії, музики (грав на баяні й на піаніно), а ще організував художній гурток. Я туди записався, не маючи на меті зробити це своєю професією, а з любові до талановитого педагога, що лише на кілька років був старший од нас, сільських хлопців. Згодом багато учнів не відвідували заняття, а я вперто продовжував. Якось восени у неділю був дощ, мати не пускала, але я пішов у школу нашу “каменну”, як її у нас називали. У мене мішок на голові, що мати дала, змок добряче. А коли зайшов — почув мелодію народної пісні “В кінці греблі шумлять верби…”, то Степан, чекаючи своїх вихованців, грав на піаніно, музика лунала на всю школу. Тоді тільки, коли я один прийшов на заняття, і мій учитель так зрадів, і звернув на мене увагу, і сказав: “
Хто не боїться ні дощу, ні зливи, тому бути художником”. Ми стали великими друзями. Саме він вивів мене на цю дорогу. У житті так багато залежить від того, хто твій перший учитель. Я про це вже оповідав не раз і не стомлююся повторювати.
— Розкажіть про сім’ю, батьків.
— Прізвище у мене грецьке, батько Іван походив від тих греків, що оселилися у Ніжині, там була грецька колонія, що мала свій магістрат. Звичайно ж, згодом вони українізувалися. З тих греків, до речі, був художник Венеціанов. А мій батько став справжнім українцем, селянином і дуже майстровитим. Умів шити і всіх обшивав у селі, працював на трофейній швейній машині, яку привіз із фронту (1941 року пішов на фронт). Я дитина війни, народився вже на окупованій території. Мати Параска вийшла заміж за нього, вдівця з трьом дітьми, а я у неї був перший. Сім’я була велика і дружна. Батьки всіх любили однаково, а було нас дев’ятеро.
— Де Ви навчалися?
— Я вчився багато. Почав своє навчання у Художньому училищі на Хрещатику (називалось ХРУ No 16 і було на рівні професійного навчального закладу). Нас вчили всього: класти плитку, робити мозаїку, альфрейні розписи, а також малювати плакати, писати букви. Серед учителів були такі знані художники, як Володимир Іванович Резанов, Андрій Степанович Кириченко. У армії я малював портрети членів уряду і Хрущова, і Брєжнєва, писав плакати. Після армії навчався у Поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Мої перші гравюри з’явились у журналах. Захищався з теми “Купальські пісні”. Я дуже люблю гравюру, особливо екслібриси, у мене їх більше 500. Я робив їх не на замовлення, а для друзів і знайомих. Гравюра — це тяжка праця, треба дивитись через лупу, коли помилишся, не так легко виправити.
Я працюю і в інших техніках, аквареллю і олією. Не оцінюватиму сам себе, свої роботи. Хай про це скажуть автори, яких я ілюстрував, редактори книг, що виходили з моїми гравюрами. Завдяки цій праці я прочитав багато книг, щоб ілюструвати, потрібно знати і розуміти сюжет і письменника. Адже гравюра завжди супроводжувала друкарство і книгу.
— Де Ви влаштовували свої виставки?
— Моя перша виставка була у моїй школі. Я до неї дуже готувався, зробив копії великих майстрів, як-то Рубенс, Делакруа, Васнєцов, Куїнджі (звичайно ж, з репродукцій), вона мала великий успіх (принаймі люди побачили в копіях твори мистецтва). Показав і власні композиції — то були краєвиди нашої дорогої Макіївки. А потім була виставка у Чехії, де працював кілька років у редакції газети “Советский солдат”. То був час непростий, після входу наших військ у Прагу нас там ненавиділи. Але тоді там я познайомився з представниками української діаспори. То була велика наука життя. Мене повели на цвинтар, де побачив могилу Олександра Олеся. Виставок у мене було багато: у США, Болгарії, Польщі, Македонії, спільні експозиції у складі відомих художників України я мав і у Росії. До мого 60-ліття була велика виставка у Національному музеї Тараса Шевченка. Маю досить багато творів графіки на шевченківську тему, зокрема шевченківські місця, пам’ятники Кобзарю у світі.
— Ви вже стільки років працюєте тут, на Андріївському узвозі маєте майстерню. Це таке знакове місце Києва.
— Це правда. Тут починався Київ. А моя майстерня перебачила стількох людей. Є думка, що тут у Міхала Грабовського бував і Тарас Шевченко. Колись про це мені казали дві старенькі бабусі, що жили тут у квартирі, бо це був впродовж певного часу комунальний будинок. Я маю друкарський верстат, на Дні Києва (хоч він і дуже важкий) я виношу його на вулицю і друкую свої гравюри, щоб показати гостям нашим та іноземним туристам, як це робиться. Я люблю Київ, місто, що прийняло і виховало мене, люблю Дніпро. Там, де я народився, не було річки. Але найбільше я люблю Старокиївську гору (Кисилівку, Фролівську — це різні її назви, які нам говорять про історію міста).
Був час, коли нашу майстерню підпалили, щоб вижити з будинку художників. Подивіться на ті старі, колись затишні будиночки, у яких мешкали кияни. Їх вигнали нині з цих осель. Адже тепер будинки продають навіть разом із людьми. Київ останнім часом перестав бути затишним містом, що звалос “Місто-сад”. Що для нинішніх олігархів якийсь старий будинок, його часом не рятує і охоронна дошка. Згадайте будинки Ніколи Терещенка і Івана Терещенка на бульварі Тараса Шевченка. Я у цій майстерні створив багато гравюр, що зображають старий Київ. Деякі з них уже стали історією, бо краєвиди змінилися.
Ще стоїть біля Андріївської гори стара альтанка, якраз навпроти майстерні, я бачу її з мого вікна і зобразив в одній із композицій. Присвятив багато гравюр і втраченим пам’яткам міста, тим, що були зруйновані у страшні роки, серед них і Михайлівський Золотоверхий собор. Коли різав цю гравюру, то не вірив, що його відбудують. А ще є у мене робота “ Андрій Первозванний на Київських горах”. Я вірю, що апостол таки побував тут і сказав ті слова, що зафіксовані у літописі: “Бачите гори сії? На них возсіяє благодать Божа”. Я цю благодать відчуваю щодня. І дякую за неї Богові так само, як за те, що він покликав мене стати художником.
Спілкувалася Надія НАУМОВА
