Дорогою до Бабиного Яру

Раїса ГУСЛЕНКО

Вересень 1941-го. В окупований фашистами Київ за дорученням Гітлера прилетів гауляйтер Кох, щоб витягнути все з України. До останнього. Його гучну промову транслювали всі столичні радіостанції Європи та світу. Він славив Гітлера, декларував божевільні імперські цілі: перспективи кожного солдата Рейху — отримати на душу 45 гектарі української родючої землі. Лунали тотальні заклики Еріха Коха: “Смерть слов’янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претенціозності різних меншинств! Смерть єврейству!” (О. Довженко). Вже 29 вересня 41-го почалося тотальне знищення людей у Бабиному Яру. Головним катом убієнних був гауляйтер Кох. Підрядним йому в цих злочинах проти людства в Бабиному Яру від Рейху був Ейхман. Сотні тисяч розстріляних. Євреї, українці, полонені, українські націоналісти, серед яких була Олена Теліга; підпільники, партизани, цигани, заручники незліченних облав. За одного убитого німця розстрілювали тридцять українців.

Київ. 29 вересня 2016-го — вечір пам’яті убієнних у Бабиному Яру. ЗМІ широко висвітлювали і засідання Верховної Ради, і вечір, і виступи державних та громадських діячів, науковців. Вони були присвячені дню пам’яті розстріляних. Читали по радіо повний текст зарубіжного видання-повісті А. Кузнецова “Бабин Яр” та авторські коментарі до неї. Обговорювали проблеми, пов’язані з проектом нового меморіалу пам’яті жертв нацизму. Побіжно натякнули на одну з трагічних подій у Бабиному Яру. Її яскраво описав О. Довженко в “Щоденнику”. Наведу цей запис від 26/V[19]42 та епіграф до нього “Іди своєю  дорогою”: “Тринадцятого січня 42-го року в 30-ти градусний мороз — у Києві на Подолі було оце і ніколи не повернеться — вели по вулиці з тюрми роздягнених, в одних трусах, і босих, у кайданах сто чоловік матросів на розстріл через увесь Київ. Ішли, бряжчали кайданами невольники на рідній землі. Народ дивись і завмирав од страху. А німоті того тільки й треба. Ведуть собі та на бранців хижо поглядають. На грудях автомати, а в грудях вовчі душі. Не витримали люде. З ризиком для нещасного злиденного життя знімали з себе манатки і кидали засудженим на плечі.

— Не треба, дійдем і так. А ви собі гуляйте. Діждались гітлерівської волі, гуляйте, множтеся, раби!
— Давай, хлоп’ята.
Затягли моряки свою пісню “Раскинулось море широко” і пішли на страту. Вони забули про нечуваний мороз, що палив їх огнем. Голі і босі, з піднятими гордо догори головами, вони бачили перед собою рідне блакитне море і співали востаннє йому славу”. Про героїчну смертну ходу моряків згадує і д.т.н. професор Ю. А. Шумилов. Певно, не одну таку групу моряків вели на розстріл. Осінь 41-го. Юрію Андрійовичу на той час ішов сьомий рік. Його брат Ігор був старшим на чотири роки. Мешкали вони на розі вулиць Павлівської та Тургенєвської, яка виходила на вулицю Артема. Було дуже холодно. Юрась та Ігор, як і всі навдивовиж допитливі хлоп’ята, дивилися, що по вулиці Артема вели колону моряків. Було їх близькопівтораста. Закривавлені, ішли
вони строєм у порваних закривавлених тельняшках, бушлатах брюках. Трималися мужньо. З їхніх скривавлених уст злітала в київське небо пісня “Врагу не сдается наш гордый “Варяг”. Вели їх на розстріл до Бабиного Яру. Моряків з гордо піднятими головами супроводжували дві колони фашистів. Зліва і справа. Ішли рядами. По п’ять німчур з автоматами напоготів в кожному ряду обох колон. Так пройшли свою останню путь моряки. Прямою ходою і з піснею.
Юрась та Ігор дивились, як у вересні-жовтні 41-го по вулиці Артема йшли євреї. Вони не знали, що це їхня остання путь. До Бабиного Яру. Тоді зліва і справа — на тротуарах вулиці — стояли поодинокі поліцаї. Юрій Андрійович — живий свідок трагічних подій. Спогади про них мені переказала С.О. Шумилова — його дружина 29 вересня 2016 року в стінах Верховної Ради пролунали звинувачення на адресу українців у пособництві їх фашистам при знищенні євреїв. Це обурило багатьох українців. Обурило їх також те, що в укрупнених начерках, які повинні бути сутністю проекту новому Меморіалу
Пам’яті, не було пропозиції відтворити героїчну смертну ходу моряків, яких вели вулицями Києва на розстріл. Заслуговує великої уваги запис О. Довженка від 4/V 1942 р. “Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народу і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний котел, а на рахунок українців цими ж такими руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюрівщина і антисемітизм з усіма наслідками м’ясорубок, краще мені вмерти і не знати більш людської підлості і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якої оплутані ми”.
Бо на фронті, — стверджує О. Довженко, — “справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації — всі рівні. У всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей”. А до визволеного від фашистів Києва з Сибіру, Середньої Азії та Казахстану “хазяями повернулося багато втікачів, тих, що на початку війни повтікали з чемоданами у грузовиках і поїздах, рятуючи свою душу… Прокурорів та суддів, напрактикованих ще з 37-го року” (І. Михайлин). Можливо, їхніми хитроумними руками і перами був зроблений акцент на пособництві українців у знищенні євреїв.
Не розголошувалося про те, що Успенський собор у Лаврі злетів у повітря завдяки спецслужбам; замовчувалося те, що євреї зустрічали хлібом-сіллю “цивілізованих європейців” — фашистів у Києві 41-го: в епоху, коли за кожен клаптик рідної землі платили кров’ю і життям. Спільнота кожного народу має дещицю зрадників. Але не про українців сказано в Біблії: “Вони розумні на зло, але добра чинити не вміють” (Єремії, Розділ 5, 22). “Зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило би і на десять колін” (О. Довженко про український народ). Тому об’єктивну оцінку геноциду в Бабиному Яру повинні дати історики та воєнні спеціалісти.
Безмірним стражданням народу мають бути протиставлені не підозра і зарозуміла пиха, а милосердя і прощення. Тож усі, на чий рід впала тінь пособництва і зради (і не тільки українців), нехай змиють зло зі своїх сердець покаянням, щоби не відступити від Бога. Щоби всепрощення допомогло мобілізувати могутні внутрішні психо-моральні сили народу. І щоби народ унаслідок наразі набутого воєнного досвіду усвідомив необхідність консолідації
нації. Щоб замість ідеї соціальних конфліктів (війна всіх проти всіх) піднести ідею національної єдності. Щоб Україна перестала бути здобиччю, поживою, та в єдності народній почала зводитись на ноги. Самостійно. Бо гаранти безпеки після ядерного роззброєння принесли нам війну.
Постає питання, чи мають право розстріляні моряки, підпільники, партизани, українські націоналісти, заручники незліченних облав, футболісти “Динамо” утвердити свою мужність, гідність, патріотизм у новому меморіалі пам’яті убієнних у Бабиному Яру? Адже вони, як і всі розстріляні, були на той час радянськими людьми в окупованому Києві. Всі вони — жертви злочину проти людей, проти людяності. Доля кожного з них — це одна з трагічних сторінок в історії Києва 1941—43 рр.
На мою думку, розстріляні моряки мають повне моральне та історичне право на відображення їхньої героїчної ходи в новому меморіалі. Без надії сподіваюсь, як сказала Леся Українка, — що ця невеличка стаття буде надрукована. Тому хочеться, щоб усі небайдужі до трагедії Бабиного Яру читачі висловили ставлення до утвердження права всіх убієнних в Бабиному Яру, зокрема і смертної дороги моряків, у новому меморіалі. Щоб його створення було об’єктивним і стало виявом державного розуміння свободи та усвідомлення покаяння і прощення як необхідної умови єдності нації. Хочеться, щоб творцями нового меморіалу були люди, що знають ціну добру, всепрощенню і допомоги в лиху годину історії. Щоб меморіал пам’яті став дзеркалом живих,
в якому відображено об’єктивне, чутливе, розумне втілення співчуття до пам’яті всіх убієнних та вічну пам’ять про них.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment