Юрась та Ігор дивились, як у вересні-жовтні 41-го по вулиці Артема йшли євреї. Вони не знали, що це їхня остання путь. До Бабиного Яру. Тоді зліва і справа — на тротуарах вулиці — стояли поодинокі поліцаї. Юрій Андрійович — живий свідок трагічних подій. Спогади про них мені переказала С.О. Шумилова — його дружина 29 вересня 2016 року в стінах Верховної Ради пролунали звинувачення на адресу українців у пособництві їх фашистам при знищенні євреїв. Це обурило багатьох українців. Обурило їх також те, що в укрупнених начерках, які повинні бути сутністю проекту новому Меморіалу
Пам’яті, не було пропозиції відтворити героїчну смертну ходу моряків, яких вели вулицями Києва на розстріл. Заслуговує великої уваги запис О. Довженка від 4/V 1942 р. “Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народу і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний котел, а на рахунок українців цими ж такими руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюрівщина і антисемітизм з усіма наслідками м’ясорубок, краще мені вмерти і не знати більш людської підлості і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якої оплутані ми”.
Бо на фронті, — стверджує О. Довженко, — “справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації — всі рівні. У всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей”. А до визволеного від фашистів Києва з Сибіру, Середньої Азії та Казахстану “хазяями повернулося багато втікачів, тих, що на початку війни повтікали з чемоданами у грузовиках і поїздах, рятуючи свою душу… Прокурорів та суддів, напрактикованих ще з 37-го року” (І. Михайлин). Можливо, їхніми хитроумними руками і перами був зроблений акцент на пособництві українців у знищенні євреїв.
Не розголошувалося про те, що Успенський собор у Лаврі злетів у повітря завдяки спецслужбам; замовчувалося те, що євреї зустрічали хлібом-сіллю “цивілізованих європейців” — фашистів у Києві 41-го: в епоху, коли за кожен клаптик рідної землі платили кров’ю і життям. Спільнота кожного народу має дещицю зрадників. Але не про українців сказано в Біблії: “Вони розумні на зло, але добра чинити не вміють” (Єремії, Розділ 5, 22). “Зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило би і на десять колін” (О. Довженко про український народ). Тому об’єктивну оцінку геноциду в Бабиному Яру повинні дати історики та воєнні спеціалісти.
Безмірним стражданням народу мають бути протиставлені не підозра і зарозуміла пиха, а милосердя і прощення. Тож усі, на чий рід впала тінь пособництва і зради (і не тільки українців), нехай змиють зло зі своїх сердець покаянням, щоби не відступити від Бога. Щоби всепрощення допомогло мобілізувати могутні внутрішні психо-моральні сили народу. І щоби народ унаслідок наразі набутого воєнного досвіду усвідомив необхідність консолідації
нації. Щоб замість ідеї соціальних конфліктів (війна всіх проти всіх) піднести ідею національної єдності. Щоб Україна перестала бути здобиччю, поживою, та в єдності народній почала зводитись на ноги. Самостійно. Бо гаранти безпеки після ядерного роззброєння принесли нам війну.
Постає питання, чи мають право розстріляні моряки, підпільники, партизани, українські націоналісти, заручники незліченних облав, футболісти “Динамо” утвердити свою мужність, гідність, патріотизм у новому меморіалі пам’яті убієнних у Бабиному Яру? Адже вони, як і всі розстріляні, були на той час радянськими людьми в окупованому Києві. Всі вони — жертви злочину проти людей, проти людяності. Доля кожного з них — це одна з трагічних сторінок в історії Києва 1941—43 рр.
На мою думку, розстріляні моряки мають повне моральне та історичне право на відображення їхньої героїчної ходи в новому меморіалі. Без надії сподіваюсь, як сказала Леся Українка, — що ця невеличка стаття буде надрукована. Тому хочеться, щоб усі небайдужі до трагедії Бабиного Яру читачі висловили ставлення до утвердження права всіх убієнних в Бабиному Яру, зокрема і смертної дороги моряків, у новому меморіалі. Щоб його створення було об’єктивним і стало виявом державного розуміння свободи та усвідомлення покаяння і прощення як необхідної умови єдності нації. Хочеться, щоб творцями нового меморіалу були люди, що знають ціну добру, всепрощенню і допомоги в лиху годину історії. Щоб меморіал пам’яті став дзеркалом живих,
в якому відображено об’єктивне, чутливе, розумне втілення співчуття до пам’яті всіх убієнних та вічну пам’ять про них.