Голоси журавлиного вирію

Відкритий лист до Тетяни Лемешко

Петро СОРОКА

Дорога Таню, вітаю тебе з-під травня!
Щойно перегорнув останню сторінку твоєї нової книжки “Журавлі небесного вирію”, на якій, здається, ще не встигла висохнути друкарська фарба, і сиджу кра вікна, переповнений думками і враженнями. Прочитане пропливає в пам’яті окремими кадрами, як у кіно. А за вікном — дощ. Він навіває смуток, такий дотичний до твоєї книжки, адже вона присвячена тим, хто відійшов у засвіття і з ким звела тебе доля на життєвих дорогах. В іменах це відбито так: Анатолій Дімаров, Віктор Баранов, Юрій Ряст, Євген Дорошкевич, Степан Гриценко. П’ятірне гроно. На чиюсь долю випала запаморочлива слава і широке визнання, а хтось пройшов малопоміченим. Я, скажімо, вперше відкрив для себе імена письменників Євгена Дорошкевича і Степана Гриценка. Що вдіяти?! За роки незалежності книжки почали виходити незначними накладами і далеко не всі долітають у віддалені регіони. Але у справжніх поетів велике життя у літературі після смерті тільки починається. І в цьому напрямку ти зробила для Є. Дорошкевича і С. Гриценка неабияку послугу, як перед тим для Юрія Ряста, подбавши про видання його вибраного. Саме завдяки тобі ім’я цього автора так яскраво і гарно засвітилося на всеукраїнському овиді.
всеукраїнському овиді.
Тепер про твою книжку в трохи ширшому контексті, бо все пізнається у порівнянні. Наша література сьогодні переживає справжній бум мемуаристики, і є
тут чимало добротних творів. Може, це краще, що сьогодні взагалі з’являється у літературі, оскільки навіть побіжно викладене, але цікаве і драматичне життя, викликає посилений інтерес (немає нічого вищого за людське життя!), але коли написано ще й майстерно та динамічно — це неперебутнє читання. Саме таке відчуття у мене зі спогадами “Стежки-дороги” Івана Гнатюка, “Прожити і розповісти” А. Дімарова, “Не окремо взяте життя” Івана Дзюби, “Спогад і сповідь з ХХ ст.” С. Крижанівського, “Вікнини” В. Бровченка, “Білі вечори” В. Захарченка, “Сповідь перед собою” М. Негоди (автора знаменитої пісні “Степом, степом…”), “Один із шістдесяти” Миколи Горбаля. Ще варто згадати два томи спогадів Д. Нитченка-Чуба “Від Зінькова до Мельборну” та “Під евкаліптами Австралії”, “Зернини з доріг життя мого” Ніни Вірченко, “Голоси далекого вирію” Михайла Медуниці, “Усе живе — тепле О. Шугая. Цей реєстр, звичайно ж, можна продовжувати ще довго. Але все це великі епічні книги, де розповідь ведеться неквапно, з розлогими відступами і численними промовистими деталями. У тебе ж упереваж есеї. Але за рівнем душевності, чистоти помислу, сповідальної тональності цілком суголосні з переліченими
вище виданнями. Хочеться вірити, що “Журавлі небесного вирію” не загубляться у потоці нинішньої лектури, що накочується на читача дев’ятим валом. Твоя книжка наділена, що називається, достатньою опірністю, бо написана серцем, а це означає, що багато в ній замкнуто не тільки на рівні слова, а й між рядками.
Читання зворушує, навіює тихий ностальгійний настрій, спонукує до власних спогадів і переживань. Постаті Анатолія Дімарова і Віктора Баранова добре знані кожному, хто живе у стихії літератури, тут навіть відчувається певний хрестоматійний глянець. Але що цікаво: ти тікаєш від цієї забронзовілості, усталеного образу і кліше, а подаєш своє бачення улюблених письменників. Кожну сцену, кожен епізод переломлюєш крізь призму власного сприйняття, не цураєшся посутніх супровідних коментарів.
Твоя оповідь жива і динамічна, часто весела (особливо в спогадах про А. Дімарова) і розкута, хоча, звичайно, і з сумними, незрідка трагічними нотками, адже усі письменники перейшли ту сумну межу небуття, за якою немає повернення, і цей перехід ніколи легким не буває.
Твоя книга — жива, читабельна і художньо вартісна, з багатьма цікавими виражальними засобами, за якими відчувається твій багатий досвід поета і прозаїка. А ще добре, що оповідь постійно підсилюється рідкісними світлинами із сімейного альбому, бо мова фотографій напрочуд промовиста, багато додає до сказаного й посутньо розширює простір нарації.
Немаловажну роль у структурі оповіді відіграють письменницькі листи, які ти охоче цитуєш. Особливо їх багато в есеї-спогаді “Недоспівана пісня Віктора Баранова”, бо цього письменника без перебільшення можна назвати майстром епістолярії. Ті листи цікаві не якимись кололітературними подробицями чи “смаженими фактами”, а екскурсами в художню літературу, розкриттям психології творчості й внутрішнього стану душі письменника. Пише В. Баранов упереваж стисло, але напрочуд промовисто, без переливання з пустого в порожнє, посутньо, а також неодмінно з ноткою іронії, що зближує його з незабутнім Анатолієм Дімаровом.
Твоєю незаперечною творчою удачею є есей-спогад “Йди, доле, долом” про Юрія Ряста. Його образ виписаний найбільш яскраво, повнокровно, рельєфно-зримо. Відчувається, що ви з Юрієм були справді великими друзями, сказати б, кровно спорідненими, напрочуд близькими за рівнем світосприйняття
і світовідчуття. Така дружба — неоціненний Божий дар.
Недарма великий Сковорода якось сказав: “Якщо вам пощастило надбати в житті бодай одного друга, вважайте, що вам поталанило” (цитую з пам’яті).
Зі сторінок твоєї книги усі, про кого пишеш, постають як живі. Не схематичні, не глянцеві, не прикрашені, а саме живі в облозі буднів і безпросвітної праці, без якої не буває становлення душі. І в цьому твоя найбільша заслуга.
Але твій письменницький інтерес і розповідь не обмежуються тим “п’ятірним гроном”, яке домінує у книзі. Мені, скажімо, було винятково радісно й відрадно зустрітися тут з Євгеном Безкоровайним (на жаль, теж уже відлітним журавлем), Євдокією Несторівною Дімаровою, дружиною і берегинею великого письменника і теж чудовою мемуаристкою, Лесею Степовичкою, примітна постать якої особливо часто і яскраво зринає в спогадах про Дімарова, Володимиром Базилевським, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гаєм, Юрієм Мушкетиком, Михайлом Наєнком, Віктором Женченком, Михайлом Сидоржевським, Дмитром Чередниченком, св. пам’яті Петром Осадчуком, Іваном Доничем, Григорієм Соломончуком, Василем Василашком, Володимиром Білінським, Ніною Гнатюк, Ростиславом Синьком і багатьма іншими. Відчувається, що ти любиш письменницьке середовище, високо цінуєш тих, хто отримав від природи рідкісний дар слова, не розгубив його на життєвих дорогах, а розвинув ненастанною працею, як заповідано Господом, і немає у тебе ні тіні заздрості чи недоброзичливості до більш успішних і популярніших, а є світлий подив і щире захоплення тими, хто спроможний вдихнути у слово живу душу. Неоціненна, рідкісна у нашій літературі, поділеній на клани і угруповання, якість!
Ти пишеш з любові і нею освячуєш кожне слово, на все дивишся крізь призму щасливого зачудування. Це не означає, що життя малюєш тільки однією барвою. Ні. У тебе чимало драматичного і, як уже було сказано, трагічного. Але в твоєму письмі немає негативу, активної ненависті, якою так полюбляють хизуватися деякі мемуаристи, немає і тіні зла. Рефреном під час читання звучали мені слова М. Рильського “Жаль кожного і цілого світу жаль”. Тому що кожна людина, навіть якщо на її долю випала добра слава і широке визнання, заслуговує на співчуття і милосердя, адже неминучі втрати, труднощі, випробування й прикрощі, а в багатьох і сумна старість, з її недугами, втомою і повільним згасанням.
До того ж, через серце письменника проходять усі болі світу. І ось ще яке спостереження. Ти не лише зримо вимальовуєш портрети інших, а й досить яскраво і майстерно малюєш власний автопортрет. Добротно, чесно, правдиво, часто з відчутною дозою, сказати б, дімаровської іронічності, й, головне, без зайвого замилування та любування, без заглядання у дзеркало, яке так полюбляють мемуаристи, малюєш такою, якою хотіла б, аби тебе сприймали інші — невтомною трудівницею на письменницькому жниві, рівною серед рівних, відданою в дружбі й незрадливою у любові, для якої найвищим ідеалом є краса вірності.
Петриківський Ліс
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment