Просвітитель від Бога, або о. Юрій Мицик завжди веде до джерел

Федір ШЕПЕЛЬ,
краєзнавець, м. Кропивницький
Свого часу в кількох числах журналу “Русская старина” за 1875—1876 рр. знайшов листування фаворита Потьомкіна з “матінкою” Єкатериною ІІ. “Найсвітліший” князь, перебуваючи у Єлисаветграді (віднині Кропивницький), 1788 року, повідомивши надважливу новину про “расстроеный желудок”, ненароком торкнувся питання про долю всієї України і, зокрема, “Вольностей Війська Запорізького”. Цікаво, що “всемилостивейшая государыня” не забарилася з категоричною, відвертою й доволі жорсткою відповіддю на випадково кинуте Грицьком Нечесою тепле слово на адресу українського козацтва: “Что верные запорожцы верно служат, сие похвально, но имя запорожцев, со временем, старайся заменить иным, чтоб Сеча, уничтоженная Манифестом, не оставила по себе ушам приятное прозвание; в людях же незнающих — чтоб не возбудилась мечта, будто за нужное нашли восстановить Сечу, либо название”. Відтоді, як “вража баба” породила ці та дотичні до них настанови, в Російській імперії та її продовженні СРСР, мало хто на офіційному рівні наважувався відродити саме ту мрію: про славних запорожців та їхню Січ. Серед сміливців вирізнявся невгамовний Дмитро Яворницький, котрого називали “козацьким батьком”, і одиниці — в Радянському Союзі…
Саме до таких належить заповзятий прибічник “Просвіти” від початку її відродження в Україні (один з ініціаторів створення Товариства у Дніпропетровську та Дніпропетровській області, що в 90-х був заступником голови Дніпропетровської обласної “Просвіти”), джерелознавець, доктор історичних наук, професор о. Юрій Мицик. Його чітка духовна й громадська позиція та вагомий інтелектуальний доробок вражають: близько трьох тисяч наукових та популярних праць і п’ятдесят книг з історії України.
Насамперед пов’язаних із публікацією та вивченням невідомих письмових джерел козацької доби, а також — знакових подій ХХ століття. Студенти добре знають його як співавтора посібника з історії України. Науковці — за виданням хронік Феодосія Софоновича та Олександра Гваньїні, чотиритомника “Джерел з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.”, “Архіва Коша Нової Запорозької Січі”, листів Івана Сірка та Івана Огієнка, а також — десятитомника “Український голокост 1932—1933” та нового видання “УПА: спогади, документи”. Краєзнавці та й просто поціновувачі старовини — за книгами “Як козаки воювали”; дослідженнями, присвяченими козацькому й гайдамацькому минулому Чигирина, Царичанки, Корсуня, Умані, Новомосковська, а ще — біографіями Петра Могили, синів Богдана Хмельницького Тимора і Юрія, Івана Виговського, Івана Сірка, Івана Мазепи. І навіть попри тяжку хворобу останніх років, Юрій Андрійович займається пошуком не тільки невідомої документації гетьманів України, а й київських православних митрополитів, оскільки є протоієреєм УПЦ КП, доктором церковно-історичних наук. А з 1997 р. ще й працює професором у київській Православній духовній академії.
На відміну від багатьох істориків, котрі з вимученими “обов’язковими” статтями і малотиражними монографіями можуть роками замкнуто жити у штучній шкаралупі “науковця”, Юрій Андрійович — просвітянин від природи — поспішає поділитися з найширшим загалом своїми численними відкриттями на ниві української історії, зробленими в архівах і книгосховищах з часу навчання та праці в Дніпропетровському держуніверситеті, а потім роботи в Запорізькому педінституті, Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”, читанні курсів лекцій у Миколаївському та Кам’янець-Подільському вишах, Острозькій Академії, разових лекцій в Альбертському (Едмонтон), Вінніпезькому (Канада), Варшавському, Ягеллонському (Краків) університетах; поїздок на наукові конференції та стажування до Білорусі, Росії, Польщі, Німеччини, Данії, Італії, Канади…
Юрій Мицик виховав чимало знаних українських науковців. До його учнів належать професор історії в Гарварді Сергій Плохій (пам’ятаю, як він писав у нього курсові в Дніпропетровському держуніверситеті, це вже згодом його наукову діяльність спрямовував Микола Ковальський), а також три доктори наук — Віктор Брехуненко, Володимир Кривошея, Олег Однороженко — та шість кандидатів… Втім, це лише верхівка айсберга! Юрій Мицик має тисяч шанувальників і послідовників у багатьох містах і селах України. Та й мені — ще студенту — саме він прищепив любов до історії рідного краю. Наше листування почалося від часу його першого стажування в Польщі. Цікаво, що, коли він знайшов у закордонному архіві кілька універсалів Богдана Хмельницького, а для визначенн чи вже відомі вони науці чи ні, у нього там не виявилося під руками (доінтернетівський час!) рідкісної книги “Документи Богдана Хмельницького”, я надсилав йому товстенні листи з уривками з уже опублікованих універсалів гетьмана… Хоч як парадоксально, навіть думка про краєзнавство визріла не в моїй голові. Її озвучив Юрій Андрійович. Небагато знайдеться викладачів, котрі посилаються на дипломну роботу свого студента, як це зроблено у книзі “Як козаки воювали” при описі Хотинської війни 1621 року. Коли 1982 року почав читати лекції й вести практичні заняття з нової й новітньої історії країн Азії й Африки в Кіровоградському педінституті, в одному з листів до мене, він, щиро порадівши тому факту, що маю змогу викладати екзотичний предмет українською (до речі, зелене світло викладанню рідною мовою тоді ввімкнув для мене декан істфаку Тарас Іванович Бабак), втім, порадив при нагоді пов’язувати минуле й сучасне далеких країн з історією України (воювали ж козаки з Османською імперією, а скажімо, дослідник Нової Гвінеї Микола Миклухо-Маклай був наполовину українцем, а сліпий український мандрівник Василь Єрошенко став класиком японської літератури і т. ін.). Спонукав побільше спілкуватися з тутешніми краєзнавцями, знайомитися з журналістами місцевих видань і, головне, починати самому писати на теми краю, куди занесла доля!
До речі, праці о. Юрія Мицика, присвячені козацькому минулому сучасної Кіровоградщини, епістолярній спадщині Спиридона Черкасенка тощо, друкувалися і в нашому місті, в журналах “Вежа” та “Степ”. Через призму його нових досліджень мені пощастило написати кілька краєзнавчих матеріалів. Зокрема про невідомі листи кошового отамана Івана Сірка з Торговиці (нині Кіровоградщина), щодо згадок про наших славних земляків (Володимир Винниченко, Яр Славутич, Дмитро Чижевський) у листуванні митрополита Іларіона (Івана Огієнка) та ін. Як стверджує Юрій Андрійович, найбільшим його учителем був Микола Павлович Ковальський. Пізніше на наукові погляди впливав Ярослав Дзира. Добре, що історія в його родині стає сімейною справою. Дочка — Інна Тарасенко — кандидат історичних наук. Чимало досліджень вони ведуть спільно.
До того ж, після пережитого батьком інсульту, донька стала його незамінною помічницею. Один внук студент, другий — школяр. Насамкінець звернемо увагу на ще одну важливу рису о. Юрія Мицика: як магнітом притягувати до себе україно-центричні сили. Людей, які в своїх наукових працях об’єктивно підходять до висвітлення історії України. Серед таких і Тетяна Таїрова-Яковлева, відомий російський джерелознавець, дослідник Гетьманщини. Саме Юрій Андрійович переклав українською її знакову книгу “Іван Мазепа і Російська імперія. Історія “зради”. Став науковим редактором надзвичайно актуального цьогорічного видання Таїрової-Яковлевої “Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской Рады (1654—1658)”.
Колись глибокий дослідник української історії Омелян Пріцак висловив дуже слушну, як на наш неймовірно міфотворний час, думку: “Історія, як і будь-яка точна наука, є абстрактною інтелектуальною дисципліною”. Саме тому надзвичайно важливо, що о. Юрій Мицик завжди веде нас до джерел важливих знань про минуле Вітчизни.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment